Після аварії бабуся на пристані сказала: «Боже, як у війну, коли в Німеччину вивозили…»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина V

Це п’ята частина нашої розповіді, у якій тато та його рідна сестра згадують Чорнобиль другої половини ХХ ст. Їхнє дитинство, чим місто жило, як працювали і розважалися. Про життя, трагедії і смерть. Про війну та звичайних людей, яких вона захопила своїм горем. І звісно, про події аварії, ліквідацію, роботу, людей хороших і не дуже.

Читайте четверту частину тут: «Більшовики в нашій церкві зерно зберігали, а потім — боєприпаси». Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина IV

Тато. Віктор

Тато небагатослівний. Вони з мамою буває, коли ніхто, думають, не чує, сперечаються, де човен був у сараї підвішений у Чорнобилі, і хтось один із них точно помиляється і забув, де, бо чого б вони тоді сперечалися.

Тато завжди щось розповідав про Чорнобиль несподівано, на відміну від бабусі або мами, які фактично з дитинства оточували мене побутом чорнобильським, через що я і не одразу в дитинстві знала, що народилася у Києві, і плуталася, бо думала, що в Чорнобилі. Ні, тато може зненацька, споглянувши на мою собаку Фрею, сказати: «От мій малий пес в дитинстві теж так застрибував мені на ліжко. Я тихенько його ховав під ковдрою, щоб мама не бачила, і ми грілися разом…».

Щось більше, — це хіба що мимоволі згадки про ліквідацію, про роботу, про купання в річці Прип’ять. Про свого тата. Мій дідусь по татовій лінії, загинув, на жаль, ще коли татові було 19 років. Більше ті події розповідає далі татова рідна сестра. І я знаю, що йому досі болить. Чогось мені завжди шкода його, коли я бачу його дитячі фото. Чи-то величезний кожух не за розміром, шапка та здоровенні окуляри на малому й худорлявому хлопчиськові. Чи-то відчуття, що ми так схожі з ним по життю, попри складні стосунки.

І під запис розмова звісно не така відкрита, як із мамою. Тато не розуміє, носієм яких важливих спогадів і досвіду він є.

«Ну жив у Чорнобилі, ну працював у Прип’яті, ну спортсмен, ну ліквідатор». Він не усвідомлює, чому це може бути комусь цікаво, чому так цінно зібрати спогади живих людей про місця, які занепадуть вже зовсім скоро назавжди. На питання про життя у Прип’яті мама і тітка розквітають спогадами молодості про початок свого материнства, кар’єри, про світанок життя. Тато ж коротко звітує:

«До аварії, коли ми з Чорнобиля перебралися до Прип’яті, спочатку влаштувався у Шипеличах, недалеко від Прип’яті. Хотів працювати на водній станції, але не вдалося спочатку. Потім перейшов на фабрику «Кухня» прип’ятську, мене взяли слюсарем.

Потім паралельно все-таки займався водомоторним спортом, працював тренером, виховував спортсменів. Спочатку сам займався, ще до одруження, залишив академію сільськогосподарську, тому що це не вписувалося у графік змагань. Був срібним призером України з водомоторного спорту».

Та й усе. Усю аналітичну роботу вербально проводить мама й інші жінки моєї сім’ї. Із тата довелося витрушувати кожне слово, кожен спогад. Не любить він говорити.

Аварія

«Останній день перед аварією я пам’ятаю. 25 числа я здав екзамени з ремонту ліфтів, бо у нас на фабриці були ліфти. Потрібні були документи, я поїхав на курси в Київ, 25 числа здав екзамен, повернувся і приїхав на водну станцію у Чорнобилі, де залишився на ніч, і думав, — вранці поїду додому.

Коли вночі приходить колега і каже: «Вітя, там щось відбувається». Каже, ніби «вибухнула станція» (на водній станції завжди були люди з міліції, прокуратури, там була купа човнів, — «злачне місце», тому «сарафанним радіо» вже прозвучало слово «вибух»).

Мама у мене — на Пролетарському провулку в Чорнобилі, теща, і всі — теж там, а жінка з сином — в Прип’яті. Я повернувся до них і вранці пішов на площу дізнатися, що відбувається. Усе місто шумить, ходить, ніхто нічого не знає. А тоді якраз приїхав Щербина (Борис Щербина — 1986 року очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — ред.). Він був на площі і звернувся до людей біля «Міськвиконкому»: «Котів, собак залишити… на три дні максимум вас евакуюємо…».

Там ще поруч була багатоповерхівка, на якій було величезними буквами було написано: «Хай буде атом робітником, а не солдатом».

Так, кажу я, про неї ми вже чули…

«Виїхав я з міста, коли їх (моїх маму й брата — ред.) уже забрали. Сів на автобус та поїхав, нас вивезли десь за Поліське, я переночував у людей, і пішов пішки до Чорнобиля. Я ж розумію, що в мене там рідня. Чого ж я буду тут сидіти «евакуйований». Один здоровий чоловік, і буду сидіти тут у людей, на харчах…

І мені ще пощастило, мене мотоцикл підвіз трохи, і я ж орієнтуюся, пояснив, розумів, куди мені йти. Повернувся у Чорнобиль. А всі вже там зібралися. І Галя з дітьми, і Лєна і Женька».

Евакуація і вахти

«Коли жінок і дітей евакуювали, я працював у відділі робочого постачання, на ліквідації наслідків аварії, був електромеханіком, обслуговував торгово-технологічне обладнання: печі, плити, холодильники. Чорнобиль, Прип’ять, станція.

Під час ліквідації також довелося попрацювати, коли у Лелеві (село Іванківського району — ред.) парашути вантажили піском: гелікоптер підлітає, спускає парашут, ми грузимо пісок, гелікоптер летить на станцію (ЧАЕС — ред.), і скидає їх туди. Це взагалі ніде не зафіксовано, що я працював там. А оце ліквідація була сама справжня.

Спочатку нас навіть не міряли (рівень радіації — ред.), а потім були таблетки…

Я у Прип’ять коли їздив, у нас знімали обладнання, поставок не було, ми їздили в Прип’ять, бо я знаю, де що є, де що знайти, а в Чорнобилі усі їдальні працювали в три зміни, вважай цілодобово. Ночували на заводі, періодично їздив додому ночувати».

«Був один випадок, я приїхав на вахту, зайшов додому в Чорнобилі, до маминого будинку, дивлюся — у дверях ключ стирчить. Я відкриваю двері, дивлюся, хтось там рухається. Я вискочив — у сарай, ухопив сокиру. Заходжу в хату — два міліціонери. І нишпорять щось, — у нас там сервант стояв, дзеркало і тумбочки.

Він там дістає щось, дивиться. Потім дивиться в дзеркало, і бачить — дядько з сокирою стоїть. Ну тобто — я.

Я кажу: «Хлопці, а шо ви шукаєте там?».

А вони мені: «Да, ми оце приїхали, ключ у дверях побачили, так ми зайшли подивиться, що там, чи нічого не вкрали, чи шо».

Вони навіть не спитали, хто я такий. Я кажу, що жив тут, що це будинок матері, що я працюю тут, представився. Вони знітилися, зібралися і пішли. Сказали: «Ви звертайтеся у райвідділ». А я якось і звертався за дозволом, чи можна, щоб я жив у себе в хаті, поки приїжджаю на вахти…».

«Якось мене міліція ще «запросила» на допит. У свій час, коли я ще працював на сільгосптехніці, залишився в мене бутиль 20-літровий, там був залишок кислоти. Коли паяли огородження навколо 30-кілометрової зони відчуження, у них не було соляної кислоти для пайки, і я віддав цим військовим бутля. Чи хтось заклав, чи шо, я ж його не продавав, нічого… І мене викликали, і ніхто не каже, з якої причини.

Питають: «От розкажіть, чим ви займалися тут до аварії, де ви працювали?». Врешті написав їм цілу петицію, що займався водомоторним спортом, працював на заводі, — все як було, у мене ніякої злочинної діяльності не було…».

«Я, коли вже твою маму з братом евакуювали, Лєні дзвонив у Крим, там була телефонна будка з таксофоном, я записав номер, і вони збиралися там у певний час біля нього, всі сідали і хтось караулив дзвінки від чоловіків».

Попри те, що так мало вдалося витягнути спогадів із тата, я знаю, що йому також болить. Досі. Просто він не вміє ділитися почуттями. Не вміє допомагати собі. І згубні залежності, можливо, назавжди пов’язані і спричинені глибокими особистими травмами, які тоді ще не було звичним і поширеним «пропрацьовувати»…

Татова рідна сестра, моя хрещена мати. Валентина

Тітку Валентину я завжди називала просто Валя, хоча вона навіть старша за тата, чомусь завжди у нас були такі стосунки подружок. На початку нашої розмови я запитую її про перші спогади, дитинство, про те, як жили і дружили, як розважалися і ходили в гості — тобто про все, що робить просте мирне життя простим мирним життям.

І перші слова хрещеної одразу занурюють нас у прекрасний Поліський край:

«Баба Пелагея, ми її Поля називали, (моя прабабуся — ред.) була корінна чорнобилянка. Мама (моя бабуся Віра Тимофіївна Коваленко — ред.) теж народилася там, а тато (мій дід Євген — ред.) був з Поліського району, з Варовичів…».

• Варовичі — колишнє село Поліського району Київської області, зняте з обліку у зв’язку з відселенням мешканців внаслідок аварії на ЧАЕС — такий сухий опис залишився нам в офіційних джерелах. Іще одне зникле село і затертий спогад…

«Баба Поля стала вдовою у 36 років. Дід помер, на роботі бревном десь причавило, у лікарні помер. І було п’ятеро дітей у них, моя мама, її сестра Мура, і троє хлопців, один із них помер у 6-річному віці, а інші два у зовсім маленькому віці. І бабуся залишилася з двома дівчатками у будинку».

«Я пішла в перший клас у 1961 році, і один із перших спогадів, — дивимось телевізор, політ Юрія Гагаріна, зустрічаємо. І я це добре запам’ятала. І в нас телевізор був один на весь провулок у вісім будинків. Це була розкіш тоді, ні в кого не було. Тато плавав, — плавсклад, пайок давали, зарплатня непогана була. І ось усі вісім будинків ідуть до нас телевізора дивитись ввечері. І мама казала, вигрібала пісок совками, у хату по десять чоловік набіжать, та ще й під вікнами стоять, заглядають (сміється)».

«У дворі у нас була альтанка, тато зробив нам гойдалку, наче гамак, там і лежати можна було.
А коли десь була у четвертому-п’ятому класі тато став робити водяне опалення в хаті, — то ж грубу топили, дровами все, а це зробив водяне опалення, ванну поставив і котел, отака вже була «фішка».
Тато механік за дипломом, а потім був і капітаном, і спочатку на пасажирському теплоході «Гулак Артемовський», «Київ-Чорнобиль» плавав.

О шостій вечора десь відправлявся, і в п’ятій чи шостій ранку причалював у Києві. І дорогою до Києва були зупинки по селах, — люди теж сідали на борт. Трап ставили, і люди спускалися. І в моєму домі у Києві вище поверхом живе та касирка, що продавала білети на цьому теплоході, я її пам’ятаю ще молодою блондинкою гарненькою (посміхається). Зараз їй під 80 років. Ми тут і роззнайомились. Світ тісний!»

«І оце я з татом їздила у Київ, каталася, десь у п’ятому класі, він мене з собою брав, у каюті ночувала. Їсти треба було на камбузі, а я соромилась, і тато мені завжди в каюту їсти приносив. Я вже і в машинній залі була, і в рубці, і на капітанському мостику. На весь клас у школі, я одна бувала в Києві на той час.

Тож тато плавав «Київ-Чорнобиль» і сталася така трагедія на цьому теплоході. Тато був у Києві, а Віті (мій тато — ред.) треба було йти у перший клас, і батько мав йому привезти портфель. Зранку Вітьку в школу, а тут приходить сусід і каже мамі: «Віро, Женю не жди… А дядя Ваня шкіпером був у річковому порту нашому, на пристані пасажирській. Вітя у школу без портфеля так і пішов першого вересня».

«Тож, що сталося? Тато були в Києві, стояли на рейді, — так воно називалося, — буфет завантажували, техогляд і таке все. А тато механік та перший помічник капітана тоді був. А капітаном — Міша Голубенко, молодий чоловік. А теплоходи гвинтові ці. Гвинти — у воді. І один поліз тато перевіряти, а другий — дядько Міша. Прийшов матрос із вахти, у душ пішов — нема води, натискає кнопку, і цей гвинт, який перевіряв капітан, — його на шмаття, у тата на очах… І татові довелося витягати його по шматках…

Відкрили слідство. Поки завершилося, ми чекали, нервували, бо ніби щось і до тата діло мали. Він став капітаном, але відмовився і пішов з того теплохода…».

«І тоді пішов на катер, що баржі тягає по річці. Вниз-вверх по Дніпру, у Білорусь возили, кавуни перетягували з Херсонської баржі. Пам’ятаю, як приносив той херсонский кавун, смачнішого не існує!».

«Наш дім був за адресою Пролетарський провулок, 5. Це вулиця, що йшла до української школи. Завжди заздрила тим, хто далі жив, вони йшли з уроків і морозиво купляли, а тут зі школи вийшов і вже вдома (сміється)».

«Ми з твоїм татом вчилися в українській школі. Я ходила ще маленькою дівчинкою у церкву. А мама моя брала нас на всеношну, коли трошки старші були. І попри те, як радянська влада до церкви ставилася, все одно ми приходили, а там стільки людей, що і в церкву не зайдеш. То ми стоїмо, а директор школи стоїть під воротами з вулиці, щоб когось спіймати з учнів, хто прийшов до церкви. Але ми з подружкою Танею добре вчилися, то нас не сильно чіпали. А так, кого ловив, то і не пускали. Що вони там робили потім не знаю. «Виховували», мабуть.

А бувало я ходила з бабусею, і Великдень. І бабуся іде напередодні ввечері, служба, і вона нарядилася красиво, і йде святити пасочки. І приходить до нас по дорозі і каже мамі «Що ти робиш, Віро, яка робота, безбожниця, святий вечір уже». А у мами був лише один вихідний тоді, працювали і в суботу. І у мене ця фразі й епізод досі у голові».

«Ходили в кінотеатр, білет коштував 10 копійок. Твою бабусю Таню теж знала, вона контролером була, білети продавала».

«Тато ловив рибу. Човен був, мотор був, намет пошили».

«Ми десь були в гостях у сусідів, це 6 чи 7 клас, у нас було домоводство. Я беру мамине плаття у смужку, розрізаю його посередині і роблю з нього халат (сміється). Я тоді получила від мамки звісно, а тато після того купив мені швейну машинку, взяв у розстрочку.

А собі — мотор підвісний на човен. Човен сам змайстрував дерев’яний. І сітками рибу ловили. Привезуть мішок, висипають у нас у дворі на асфальті, і ділять на дві кучі. А мама каже: «Женю, може я продам на базарі». А він каже: «Ні. Хочеш — пригощай». Не дозволяв навіть рибу продавати (посміхається).

Тож риби в нас було багацько. На горищі висіла таранка. Тато побудував сарай двоповерховий, і зробив там коптильню прибудував. Смажені лини. Фаршировані щуки робила мама. Товченики з риби, такі котлети. Заливна риба у томаті. Мамка пекла пироги з маком у печі. Це була казка.

Порося було, курей не тримали. Зарізали його, коли я в школі була, бо я б не могла це побачити. Тато ще змайстрував таку штуку і крутили домашню ковбаску. У нас її навіть люди позичали. Тушонку робили свою. І в коптильні свинний окорок, підеш, відкриєш, відріжеш собі.

Але держали порося раз чи два самі.

Уся садиба була шість соток, з яких чотири — зайняті постройками: дім, сарай тощо.

А у дворі була вишня. І мама просила: «Позбирайте вишні». А ні я, ні Вітя не хотіли збирати. То лаялись, хто буде збирати (посміхається)».

«1971 рік, у мене був випускний вечір. І мама їздила до Києва, купила сукню, такий красивий гіпюр і під низом атласний чохол, і бантик (посміхається). Сукня була гарна на всю школу».

«Уже в 17 років я поїхала до тітки в Київ, поступати в університет. Кажу, як не поступлю, то поїду в Прип’ять. А мама каже «Через мій труп. Поїдеш у Київ і будеш там працювати»

У нас ніхто не питав і ніхто з нами не рахувався, коли ту Прип’ять почали будувати. Вважалось «комсомольським будівництвом, молодіжним місто, що станція буде, це безпечно, дешева електроенергія…».

Як помер дідусь

«Тато був удома. Після тих подій із капітаном у тата розвинувся цукровий діабет через стрес. По-друге і тата, і маму обох вивезли в Німеччину під час війни… І от у тата діабет, він на інсуліні був. Іще ходив на роботу на катер, і бувало, йшов по вулиці і йому багато, навіть не міг до калитки дійти.

І якось мама пішла рвати ягоди у садочку, а я і тато у дворі, йому робиться погано, він падає, ламає ногу.

Тато помер, коли йому було 50 років. У 1976 році. Це було влітку, в липні. Він був на катері, вони ж там баржи тягали. І одна дівчина пішла топитись, і виявилося потім, що ще й Вітіна однокласниця. І це близько сьомої вечора. і вона десь виплила, і тато побачив, кинув їй круг рятівний, а навпроти катер іде, — допомогти їй хотіли. І той з іншого катера кричить: «Женю, вона напевно під гвинт попала». І він, мабуть, як уявив, що це вдруге станеться… І в нього стається інфаркт, він втрачає свідомість. По рації викликали «швидку». Він іще своїми ногами зайшов у карету швидкої. Ми прибігли до лікарні, а він уже простинею накритий, його вже нема.

А Вітя (мій тато — ред.) в той час був в армії і нічого не знав. Коли його викликали, він казав, що йшов по провулку додому і до останнього не міг повірити, що тато помер. Думав, що брехню написали, щоб у відпустку приїхав…

І ось похорон. У нас собачка маленький був, Тузик. У дворі стоїть людей повно, відспівування і все. Підійшов цей Тузик і лизнув тата у труні, і відтоді ми його не бачили… Ось така віддана тваринка, уявляєш».

«Після поховання жили ми далі. Від цього Тузика у нас залишився собачка Шарик і ще був кіт Мурчик. Кіт після смерті тата теж захворів на якусь болячку, і Шарик уступив йому свою будку і ще й миску з водою підсовував. Хоча вони типу вороги вважаються по природі…».

Бабуся Віра, Друга світова, полон, повернення, радянські допити

«Коли була війна, мама ховалася, бо казали, що німці забирають дівчат у Німеччину. Їй було 19 років. 1943 рік. І прийшла на одну ніч перевдягнутись додому, і «староста» прийшов, — з тих, що на німців працювали, і все, її забрали. Їх вигнали на пристань у Чорнобилі, на баржу, і до Києва. А там у товарняки-вагони, — і в Німеччину. Покотом лежали, так і їхали. І там мама потрапила на воєнний завод, що випускав снаряди. На зміну. Вони були всі під надзором, як полонені вважалися.

Вони жили у бараках, цілий тиждень, а на вихідні ще посилали до бауерів, типу фермерів, заможних місцевих. І вона потрапила до німкень Ерни і Гільди у Нойштадті. Чи вони були сестри, чи мама і дочка, не знаю вже. Літні жіночки вже були. І вона приходить, і щось їх питає, розповідає, що в дім потрапила бомба вдома, мамин хату розбило, залишилася тільки мама і сестричка і все. А вони їй кажуть: «Вєрка, найне плакать, війна закінчиться, повернешся до мами і сестрички і все буде добре».

Що у них там було в тих бараках з їжі? Нічого. І мама розповідала: «Валю, заходжу в погріб, а там яйця, окорока висять, ковбаси…». І в мамки день народження був 25 жовтня. І вони їй засмажили качку з яблуками, і Віра принесла ту качку в барак. Віра чекала, поки дівчата всі зі зміни прийдуть, щоб поділитися з ними. А там із нею була землячка з Чорнобиля. Вкрала і сама з’їла… А вже колись потім вона ще й стала дядьковою дружиною. Оце така історія…

А так бувало прошу, «мам, розкажи щось за Німеччину», а вона «доця, хай воно іде на сухий ліс, я його і згадувати не хочу».

«І потім, коли наші почали бомбити Німеччину, тобто вона там вже 2 роки пробула, і мама потрапляє в зону окупації всередині вже. Тато потрапив в американську зону, а мама — у радянську. Вони тоді ще не були навіть знайомі. І вона каже, що думала, що «оце я на воєнному заводі працювала, а як я потраплю додому, то мене ж напевно розстріляють». І вона давай тікати до своїх уже. І її вже якийсь совєцький зі служб допитує. Запитує сто разів: «Як ти потрапила в Німеччину?». Вона розповідає. Мама каже, «в дівках пішла, і в дівках прийшла». А він їй наливає стакан горілки і каже: «Пий, і будеш моя». А вона каже: «Хоч розстріляйте, не буду».

Після того її зараховують «красноармійцем» у частину — воєнно-поштова база. Ось такий епізод був. І після того вона вже прийняла присягу, воєнний квиток отримала. І це вже був 45-й рік, вдома всі голі й босі. І їм дозволили послати якісь речі бандероллю додому. Молодшій сестричці відправила ботиночки. Мала в Чорнобилі тоді однією ногою в калоші ходила, а другою в обмотках якихось. Нічого вже не було.

Їхня частина звільняла Прагу, і мама була представлена до медалі «За взяття Праги», написано в білеті воєнному. До медалі «За звільнення Німеччини». Досі тих медалей і не побачили (посміхається).

Уже коли поверталися додому, до Києва їх довезли на поїзді. А потім, до Чорнобиля, на баржі, чи чимось. І молодша сестричка (1932 року народження) побігла зустрічати на пристань зустрічати Віру. А мама вийшла з чемоданами, вона довезти їх не могла. І там один чоловік помагав на підводі речі доправляти. Віра найняла ту підводу, і поїхала додому, через парк. Вони розминулися. Вертається додому, а там вже вся вулиця Вірочку зустрічає. Плакали».

«Тато на два роки молодший від мами. Його взагалі малим, 17-річним туди вивезли з Чорнобиля. І оце ж він попав в американську зону окупації у Німеччині. І його питають уже перед тим, як відправляти на батьківщину: «Ти військовополонений чи цивільний?». А він взяв та й сказав, що військовополонений. І в дерев’яних тапках два місяці йшов до Бреста. Хто там документи перевіряв, що ти малолєтка. Отака була «вдячність». Не можна було потрапляти в полон. Це ж «совдепія» відправляла. А він і не розумів, в чому різниця, та й сказав. Думав, що так же скоріше буде додому. А тих, хто сказав, що цивільний, в той же вечір посадили на поїзд і відправили додому…

І тато теж у Чорнобиль прийшов. Мама його ще знати не знала.

І мама у Чорнобиль додому повернулась. Каже, от як доля, то і на печі знайде. Сусід Ілюша привів тата в гості знайомитись, а вона на печі сиділа (сміється). Отак і познайомилися. Мама робила вже в санстанції, а сусід, шо познайомив — у Чорнобильській експлуатаційній базі флоту. Там ремонтували всі катери, судна, баржі. Вони там з татом і познайомилися. Одружилися вже, мабуть, під 49-й рік. А в 54-му я народилася. А в 57-му — твій тато».

За день до аварії на ЧАЕС

«Я працювала у Києві, у проєктному інституті. Як я потрапила у Прип’ять, — я стояла в черзі на житло у Києві, і мала отримувати квартиру, і чомусь перестав інститут будувати житло. І тоді вже з 81-го року стала їздити на роботу з Чорнобиля у Прип’ять автобусом. Працювала в Управлінні будівництва ЧАЕС. Наша фірма будувала АЕС. Я працювала оператором на вичислювальному центрі.

Тож, п’ятниця, 25 квітня, я була на роботі. Ввечері я приїжджаю з роботи і все, вдома. Субота — ранок, 8 ранку. Я пішла зранку по хліб і подзвонити тітці в Київ. Автомат-телефон на пошті висів, 5 копійок. І йде жінка, з якою ми автобусом їздили і каже: «Валя, я була на автостанції, кажуть, що автобуси на Прип’ять вже не ходять. Якась аварія на станції, і миють дорогу до Лільова». Оце, що я почула.

У центрі повно міліції і повно військових, і всі в камуфляжі, зі зброєю. Я думала, що це «маневри» якісь, бо я таке вже бачила колись у місті, навчання були. Телефон на Київ не робить. Я прийшла додому. Прийшла сусідка, у якої дочка вчителька з зятем у школі в Прип’яті були. І тьотя Люба виходить і плаче, каже: «Алла дзвонила, виїхали в Шипеличі, і не можуть виїхати звідти. Якась аварія на атомній, автобуси не ходять». Я її заспокоїла. Роблю вдома прання, вішала в садочку одяг випраний. І знову тьотя Люба біжить, у неї був телефон вдома, каже, знову Алла подзвонила, що не приїдуть, аварія. Тоді я вже якось насторожилася. Субота, неділя. Понеділок — на роботу нема куди йти. Самі чутки, хтось щось сказав, передав іншому…

В аптеці видавали йод, навіть безкоштовно, уже сказали, що треба пити. Уже знаємо, що вибух. Але теж чутками. Інша сусідка біля лікарні працювала у продуктовому. Приходить, і каже: «Валя, щось відбувається і в лікарні, якась аварія, нас будуть вночі евакуювати. А в мене бабуся після гіпертонічного кризу вдома і мама.

Ще хтось сказав, що якщо маєте можливість своїм ходом, то їдьте. Потім з’являється Вітя, через Мозель, Білорусь, приїхав у Чорнобиль, бо не можна було інакше дістатись, і приходить додому. А ми ж в альтанці сидимо, двір, усе, їжу готуємо. Він каже: «Валька, ти шо». Ми дістали пляшку коньяку, і по 5 капель випили, і вже закрили літню кухню. І далі — треба ж їхати в Київ. Вже не знаю, як ми добились, не пам’ятаю вже. Але якось до тітки додзвонилися. Вітя мені сказав, бери бабусю і маму, і їдьте до тітки на Русановку, в Київ.

Прийшли на пристань, а квитків, нічого нікуди немає. Мама заходить і каже: Боже, як у війну, коли в Німеччину вивозили, — самі жінки і діти!

Вітя пішов за білетами — білетів нема. Потім назвався, що тато робив тут та й усе таке, дали нам білети на «Ракету», ми сідаємо. Вітя лишився, а ми втрьох поїхали. Не доїхали ще до шлюзу, а на Київському морі як здійнявся шторм, ми виїхали в 16 годині, а тільки о 23 десь з тієї «Ракети» зійшли. Бовталися на «морі». Коли виходимо на річковий вокзал у Києві, там міліція, підходять, питають, може чимось вам допомогти.

Коли прийшли додому, прибігає сусідка знизу і кричить: «Вам треба митись, треба міряти радіацію, я медсестра». А чим міряти? Нам що по лічильники повидавали?

А мені теж на роботу якусь кудись треба іти, і мені телефонує моя подружка, що нашу фірму евакуйовано в Поліське. Добралася я до того Поліського, вже не пам’ятаю як. Іду по ньому і не знаю, куди мені йти, що робити. Вечір, де я буду ночувати? Заходжу на пошту, і Віта моя подружка, я її синочка хрестила, там, їх фірму теж евакуювали туди. вона була керівницею зв’язкового пункту. Я в неї десь у приватному секторі переночувала, а наступного дня вже свою фірму знайшла. І нас поселили там у гуртожитку, і на роботу теж поруч ходили.

Її чоловік Вася Кравець був у числі тих 26, яких возили у Москву найважчих. З блоку. Він вижив, досі працює зварювальником електрики.

Видали нам білі такі костюми, «афганські» захисного кольору, ковпаки і респіратори. Працювали у приміщенні, з паперами. Рахували постачання, потреби, які де були. Рахували, обчислювали, замовляли, їздили у відрядження і в Київ, і всюди.

Іду я якось вулицею, спека стоїть, а я в тому костюмі, колпаку, респіраторі, і якийсь такий запах стоїть, не зрозумію ніяк, що, так смачно. Коли, дивлюсь, полуниця. Людей же повивозили, а вона дозріває повсюди, аромат стоїть на городах. І не зібрати, не поїсти її.

Звісно, нас настрашали радіацією, пояснили, але ми не відчували цього до кінця.

Усе, що з дому забрала, фотографії та іконки. А так усе, прання як висіло на мотузці, так і залишилося там… Удома».

Цього ніколи не забути, як ми плакали за всім нашим. За домом…».

Продовження читайте незабаром у Частині VI

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]