«Я Чорнобиль свій дуже любила, він і зараз мені сниться без кінця»: Спогади живих людей. Частина VI

У передостанній, шостій частині, ми говоримо з моєю двоюрідною бабусею Галиною (1938 р.н.), рідною сестрою моєї покійної бабусі Тетяни, яка окрім безцінних спогадів про красу Чорнобиля середини ХХ сторіччя і горе Другої світової, розповіла про своє спілкування із тим самим Брюхановим, якого всі знають по потужному зображенню у серіалі від НВО. І про те, які його слова назавжди запам’яталися їй.

Читайте п’яту частину тут: Після аварії бабуся на пристані сказала: «Боже, як у війну, коли в Німеччину вивозили…»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина V

Галина Степанівна (1938 р.н.), рідна сестра бабусі Тетяни

«Мені здається, я пам’ятаю той момент», — починає свою розповідь бабуся Галя, коли я запитую її про страшний епізод: вони малими дітьми в Чорнобилі переходили поле під час авіабомбардування німців. Мені про це розповідала багато разів бабуся Тетяна, яка була старшою із дітей і на той момент вже дорослою дівчиною. Її саму на все життя вразило, як 4-річна Галина вголос молилася богу і просила врятувати їх.

«Я пам’ятаю, як ми йшли — від війни тікали. Ми переправлялися через річку на човні, падали бомби, і я бачила, як лежав убитий кінь і повозка з хлібом, яку він віз. Батько сказав тоді: «Якщо когось уб’є — не зупинятися, маємо рухатись далі, бо усіх повбиває». Ми переправилися, і йшли далі. Таня мене тримала. Йшли полем, серед конопель, ішли в село. Лежав військовий поранений і просив пити. Тато запитав: «Чого ж ви не напоїте його?». «А чим?». «Пілотку з голови зніми та напої», — сказав батько. Це я добре пам’ятаю».

«Пам’ятаю, як військові, які стояли частиною, поселили нас до старого діда в хату, щоб ми там сховалися. У дворі був колодязь. І тут «наші» у відповідь стріляють по ним, а вони по нам. Ось такі дитячі спогади… Хлопці наші казали, що бачили, як наша хата загорілася. Усі залишилися, а наша одна згоріла».

«Я Чорнобиль свій дуже любила, він і зараз мені сниться без кінця (плаче). Усі вулиці, якими я ходила. Під час війни наша хата згоріла. Ми вернулись в Чорнобиль, а жити немає де. Люди підказали, що пуста хата є, і ми туди перебралися. А потім повернулися господарі, і ми жили разом, і вони, і ми, а в нас було велике сімейство. Не вигнали нас. Дружили.

Потім нам дали комунальну квартиру біля української школи у напівпідвальному приміщенні. Вікна були просто на рівні землі. Там було дві кімнатки: кухонька невеличка і спальна. І там всі жили. Моя сестричка Дуся захворіла туберкульозом кісток, середня сестра. Лежала в гіпсу у ночвах. Топчан їй зробили. І я спала навпроти неї.

Брати закінчили ремісниче училище, пішли працювати, і всі на плавскладі робили. Семен був капітаном катера, а тато займався рибальством. Як молодий був, працював на Трухановому острові у Києві. Він там і робив, і жив. Наїздами був. Мама все сама тягнула. Він приїде, дитину зробить, вибачте, і назад. Семеро дітей було. У 30 років вже п’ятьох дітей мала. Найменше Аня померла у кількамісячному віці. І всіх вдома народжувала. Не знаю, як моя мама це витримувала все…».

І потім тато був головою колгоспу в Чорнобилі. Ці всі села, які були біля річки, всі, хто рибалив, всі входили до цього колгоспу. Потім він теж робив на плавскладі, ліс сплавляли.

«Попри радянську владу, ми завжди святкували і Різдво, і Великдень. Ми тримали кабанчика завжди, і на Різдво мама запікала ціле стегно. Рибу солили. Великі діжки і катушки — цебер називалися. І рибу там засолювали, гнітом просолювали і вимочували. Багато риби в’яленої на горищі, багато рибу сушила бабуся. Чорнобиль — це риба, гриби і ягоди. Ліс і річка завжди нас рятували, і в голод, і в війну…».

«Коли були малі, ходили до татових батьків. Дід був Захарко, а баба — Марія (батьки мого прадіда Степана (1896 р.н.), приблизна дата народження — середина ХІХ ст. — ред.). У них було також дуже багато дітей. Бабуся, я пам’ятаю, болящою була. А дід був добрий, завжди мене пригощав яблучком, смачною шовковицею.

Дітей у них було дуже багато. Тітка Пестина, тітка Ксеня, тітка Саша, тітка Катя, тітка Олена, тато Степан, і ще був у нього менший братик Андрій. Помер молодим. Батько розповідав, що пташечка постукала у вікно, а він узяв і сказав тоді: «Андрій, це смерть твоя прийшла». І тітка Ганна була, пам’ятаю, дуже любила мене, я приходила, вона завжди мене зачісувала, заплітала.

А тітка Катя виїхала в Київ зразу, зрозуміла, що тут «толку не буде».

Тітка Саша і Олена заміж пішли, а тітка Ксеня, Пестина і Катя старими дівами залишились. Тітка Ксеня займалась добуванням грошей. І з неба могла добути. Рибу ловила, і ходила по селам міняла у голодні роки після війни. І твоя баба ходила (бабуся Тетяна — ред.). І пішки ходили по селах, аж до Києва. І на плечах все тягли… І мама ходила моя.

Ще пам’ятаю, як мама виварювала білу тканину у дерев’яних діжках — туди засипали попіл і гарячий камінь клали», — згадує Галина Степанівна про чорнобильський побут.

«Чорнобиль — прекрасний, стоїть на річці Прип’ять, як Київ на Дніпрі. Ми на нашій горі — сядеш — весь Поділ видно. Там кораблі ідуть, на цю сторону — вулиця Юрдика, Старий куток. Була у нас ще така Куркова гора називалась, до річки вела. А на цю сторону — теж була гора, і туди я ходила по воду. Зі школи як прийду, води в домі не було, і я обов’язково два рази маю сходити по воду. Це ж коромисло на плечі, колодязь був унизу, і підняти наверх воду. А там далі — пляж.

І я родилася на Подолі, Воскобойна вулиця, там, де наша перша хата у війну згоріла. Там нас чотири родини Фещенків жили. Мій батько Степан Фещенко, Харитон Фещенко, Іван Фещенко і Сергій. На той бік води не було, а у нас вода заливала.

І високий ґанок був, і кладка від нього. Я навіть в дитинстві топилася, ледь не потонула. З хлопчиком гралася на тій кладці і впустила відерце, і хотіла дістати, і впала. Була весна, я в пальто. І мене давай заносить. А хлопчик кричав: «Дуся, Галя топле». Баба почула, вискочила, на ґанку стояла палка здоровенна, багор називалась, з таким крючком, і вона мене з того ґанку підчепила, витягли. Поклали на печі, і я спала двоє діб, і один бік спекла, навіть і зараз шрам у мене є».

«Чорнобиль був дуже гарний. Мені здається, кращого місця і немає… Я як у Києві вчилась, я кожну суботу їздила додому. Вчилася у торговій школі. Ніхто з моїх дівчат не їздив. Я не могла без дому, як мені не було важко, і фінансово. Я їхала, і хліба ще обов’язково везла додому. Було таке, що не було чим їхати, машина їхала до Чорнобиля, везла дошки, і я наверху, на дошках їхала зимою. Це була моя маленька батьківщина, це було моє все».

«Не знаю навіть, з якого покоління ми жили в Чорнобилі. Всі жили в Чорнобилі. Дід будував ту хату, де ми жили до війни, яка згоріла. Усі одне одного знали. Корінні хто — особливо».

Наступна, заключна частина проєкту за посиланням 

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]