Не кінець. Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина VII

Сьома і заключна частина проєкту є авторською рефлексією на деякі аспекти, що часто залишаються поза контекстом, поза увагою. І в цьому певному епілозі, я би хотіла сказати пару слів.

Читайте шосту частину тут: «Я Чорнобиль свій дуже любила, він і зараз мені сниться без кінця»: Спогади живих людей. Частина VI

Мародери

«Вітя, забери мої книги, я не для того збирала їх 15 років, щоби їх розграбували мародери!».

Моя мама — справжня відмінниця, золота медалістка і випускниця музичної школи. Книги — її все.
Коли я розмірковую про мародерів, моя уява малює щось огидне, дуже великого розміру, якогось монстра, зробленого з людських речей: диванів, книг, фотографій, кухонних плит, батарей, шаф, які мають рота, що кричить, кричить, кричить.

• Стаття КК 432. Мародерство. Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), — карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

Не знаю, чи можна вважати полем бою те, що відбувалося у Чорнобилі, Прип’яті та інших виселених містах та селах, але бій із наслідками режимного недбальства, бій із невидимим ворогом — це теж бій.

Часто, коли говорять про порожні квартири Прип’яті, розграбовані будинки Чорнобиля, я ловлю себе на думці, що явище мародерства настільки звичне в головах людей, що навіть не викликає подив. Мовляв, це «людська природа» абощо.

Але чому не слід вважати більш людською природою те, що люди йшли на смерть після аварії, щоби врятувати світ? А, можливо, і те, і друге, це лишень світлий і темний бік людської природи?

І ми просто в той чи інший момент нашого існування обираємо, якому потягу піддатися.

Ні, ні, я не хочу вірити, що є обставини, в яких умовно «хороша» людина може обрати шлях настільки огидний і непристойний, як розкрадання чужої пам’яті, речей, просякнутих болем. Адже все це майно, не про гроші чи навіть (!) приватну власність, це набагато гірше. Це знищення образу міст, сіл, які могли застигнути у часі непограбованими, цілими, стати музеєм життя. «Простих» людей.

На тлі цього горя, подвигу, болю, були ті, хто під покровом «своєї природи» ґвалтував ще теплі помешкання, де не стихли ще голоси людей, яких звідти вирвала аварія. Мародери руйнували чужі гнізда і тепер мають немовби історичну індульгенцію у вигляді «ну таке завжди було».

Єдина причина, чому я приділяю увагу їм, полягає лише в тому, що я хочу, щоб усі знали, — немає нічого природонього в тому, щоби красти побут людей, вриватися у їхні життя, їхню власність. Бодай навіть вони ніколи не повернуться туди жити. Вони могли би повертатися, щоби знову відчути себе вдома. Щоби сісти за свій стіл і подивитися у своє вікно.

Мародерство — це грабування трупів, навіть якщо «труп» — це цілі міста. Думаю, не слід вже й уточнювати, скільки побутових речей, забруднених надвисокими дозами радіації, роз’їхались по тодішньому СРСР, і осіли у домівках інших людей.

Протягом усіх інтерв’ю із героями цього проєкту, за першої згадки про дорогі серцю речі, які не встигли, не змогли або не дозволили забрати, усі вони у прив’язці мали щоразу згадувати це слово, щоразу, зітхаючи, додавати: «Але з того нічого не лишилося».

Мама розповідала: «Коли Вітя працював на ліквідації — він не атомщик — але це відділ робочого постачання, вони вивозили обладнання, зокрема, те, що використовували у столових поруч із ЧАЕС. Багато було різних знайомих, і один із не дуже близьких питає його: «О, Вікторе, ти ж тут жив. А були у тебе знайомі, в кого магнітофон гарний був, воно ж, мабуть, позалишалося все по хатах, можеш кого-небудь підказати?». Після того твій батько з ним більше не спілкувався, не знаю, можливо, й по пиці заїхав…».

І ще додавала мама: «Баба Ксеня, сестра мого діда Степана, вона після евакуації недовго прожила, старенькі не могли витримали це… У неї було понад 3 тисячі рублів компенсації за дім, і вона усі ці гроші в церкві поклала у скриньку пожертв… Пам’ятаю, як у дитинстві захоплено дивилася на старовинний посуд у неї у буфеті, потім питала маму, чи щось вдалося вивезти, але ж ні, все вже було забране до нас».

Тітка Галя із болем згадувала під час інтерв’ю про те, що усі старовинні ікони з будинку моєї прабабусі Уляни викрали. Мабуть, — єдина цінність тих бідних, усе життя бідних людей. А дід пригадував, як, зайшовши у будинок, побачив чиїмись чужими, крадючими руками діловито перев’язані мотузками, підготовлені на виніс книжки…

І річ не в «матеріальних цінностях»… Ця категорія була якраз таки останнім, про що думали люди, залишаючи свої домівки. Повторюся, — «думали на три дні…».

Суть у тому, що за кожною книгою, фотографією, стільцем, стоїть чиєсь життя, спогади, емоції. І ніхто не має права розпоряджатися ними. Ці домівки мали енергетику своїх господарів, історію цілих родин, які покоління за поколіннями народжувалися та помирали тут. Ці речі залишали у своїх домівках люди, які не могли уявити, що їхнє майно стане беззахисним, що на пам’ять про їхнє життя чиєюсь безпринципною волею їм залишать голі стіни.

Складається враження, що буденно повторюючи фрази «там нічого не лишилося… мародери все забрали… та ясно, що все вже винесли до того часу…» — ми нібито робимо саме явище «мародерства» чимось нормальним, легальним.

Я приділяю окрему увагу цьому, тому що я хочу, щоби щоразу, коли говорять про розграбовані оселі, не забували, що вони «не розграбовані» самі по собі, а «їх розграбували».

Люди, живі люди, що живуть свої життя. І це, на мою думку, одне з найганебніших явищ у людській історії, яке, з розвитком цивілізації, має, повинно, зобов’язане вважатися і класифікуватися як страшний злочин.

«Діти-чорнобильці»

Що це таке, діти-чорнобильці? Найперше, це формулювання застосовувалося до тих дітей, які на момент аварії перебували в зоні, визначеній владою, а саме 30-кілометрова зона навколо реактора. Хоча й ішлося про те, що евакуювати потрібно було набагато ширше коло, ба навіть киян, але це вже інша розмова. Це діти, евакуйовані звідти.

Але згодом з’явилося нове покоління «дітей-чорнобильців», — це ті, що народилися в евакуйованих батьків. Ті, які всюди чужі, бо для міст, у яких їм судилося з’явитися на світ і зростати вони не «корінні», і для власних родин, яких об’єднує пам’ять про рідний край, ти теж ніби й не земляк уже. Такою дитиною була і я. Дивне відчуття, чому тільки я з класу маю проходити якісь обов’язкові обстеження в центрі радіаційної медицини. Дивний апарат, яким тобі вимірювали рівень радіації в організмі. Усі ці буденні для тебе нюанси, з якими чомусь не знайомі твої однокласники і просто ровесники.

Відчуття, що твоя родина — трошки піддослідні тваринки, за якими тепер завжди будуть наглядати лікарі. І суворе «вам уже дві приходило запрошення на чергове обстеження, взяти з собою п’ять конвертів!» і центру. Я дуже вдячна цим обстеженням, бо мала можливість доступу до медицини з дитинства. Але це не благодійність.

Ми були завжди потрібні державі так само — бо саме в динаміці вони могли дослідити, що буде відбуватися з організмом цілого покоління людей, народжених від батьків, які були в самому епіцентрі радіаційного ураження. Тому що окрім «Хіросіми» подібного не було ніколи, та і вплив від скидання атомних бомб у 1945 році неможливо порівняти з тим впливом, який «подарувала» світові, і нам в першу чергу» ЧАЕС.

• Хіросіма та Нагасакі: уран та плутоній, що містився у бомбах. Локалізоване ураження території навколо місця вибуху. Після відновлення, міста були знову заселені.
• Чорнобиль: велика кількість радіоактивних ізотопів, що утворилися внаслідок ядерної реакції в реакторі, а також паливо, що випарувалось. Радіоактивне забруднення поширилося на значні території України, Білорусі, Росії та інших країн Європи. Досі існує зона відчуження, де постійне проживання заборонено через високий рівень радіації.

І звісно, жартики. Жартики від несвідомих і досить усвідомлених людей. Від рандомних необізнаних, і людей, які претендують на експертизу. Звісно, про те, що у нас є хвости, і те, що я свічуся в темряві, це вже жарт на озброєнні постійний, оскільки не можна показати вразливість. До жартів можна звикнути. До того, що тобі маркетплейси підсовують рекламу «консервованого повітря з Прип’яті», «вишиванки чорнобильської» зі значком радіації та фумігатора у вигляді зруйнованого реактора ЧАЕС (уявіть просто) — ні.

Післяслово

Неможливо не згадати перші слова з відомого серіалу від HBO «Чорнобиль»: «Якою є ціна брехні? Річ не в тому, що ми плутаємо її з правдою. Найнебезпечніше те, що якщо довго слухати брехню, зовсім забудеш, як виглядає правда…».

Саме так виглядає існування радянщини. Для мене. Тому що не дії конкретної людини призводять до найгірших наслідків. До них призводить система. Можна довго шукати сенс у великих трагедіях і потрясіннях ХХ сторіччя, але щоразу це була система.

Якій або настав час зникати, або яка хоче розширитися і захопити світ. Або система, що не була достатньо гнучкою, щоб проіснувати довше.

Не Гаврило Принцип своїм пострілом у Франца Фердинанда розпочав Першу світову війну, як часто кажуть. Не вихід Гітлера з в’язниці розпочав Другу світову.

І, можливо, не дії окремо взятих співробітників вночі 26 квітня 1986 року були першопричиною, — до знаходження якої у кінцевій меті і прагне історія, — страшної трагедії, яка серед інших наслідків, змінила і понівичила життя моєї родини назавжди.

Навічно й залишивши глибоку рану, травму, що продовжилася і в мені. Я народилася за два тижні після проголошення Незалежності України в 1991 році. Але навіть зараз, живучи в реаліях страшної повномасштабної війни, вже в іншій трагедії, я досі шукаю відповіді на питання про ті події, які, на жаль, все одно не подарують спокій моїй мамі, її сестрам, моїй покійній бабусі.

Кажуть, ми зможемо повернутися на свою рідну чорнобильську землю через 24 тисячі років. Адже, за даними вчених і дослідників аварії, саме таким є період напіврозпаду плутонію, яким забруднена 10-кілометрова зона навколо ЧАЕС.

Чомусь мені здається, що цивілізація у тому прояві, в якому її знаємо ми, вже не існуватиме. Але, можливо, буде нова. І як би мені хотілося, щоб вона була краща.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]