«Ми ніколи не повернемося додому»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина I

  «Небезпека в Чорнобилі і довкола нього була розчинена в духмяному повітрі, у біло- рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у пилюзі на дорогах та вулицях, у воді сільських криниць, у молоці корів, у свіжій городній зелені, у всій ідилічній весняній природі. Та хіба лише весняній?»
Юрій Щербак «Чорнобиль» 1987 р.

Від авторки

Інтерв’ю до цього проєкту я записувала у період з 2020 по 2025 рік. Більшість матеріалів були зібрані до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року.

Я народилася і прожила все життя у Києві, але за збігом обставин почала створювати цей проєкт в Ірпені у 2021 році, і продовжила — також в Ірпені, вже після деокупації міста. Ірпінь на деякий час став для мене тим самим маленьким містом із лісом та річкою, яким для моєї родини був Чорнобиль. І, на жаль, і це місто тепер назавжди має рани, що не загояться.

Початок

Цей проєкт можна було би назвати історією однієї сім’ї, моєї сім’ї, але нас таких немало. Родин, чиє життя назавжди змінив вибух на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.

Тому завдяки моїм рідним, ці спогади і роздуми розкажуть про те, якими були Чорнобиль та Прип’ять до аварії, про емоції людей до та після. Як вони любили, страждали, сміялися, дорослішали, дружили, святкували, працювали та мріяли. У своєму рідному місті. Про їхні звичаї, побут та історію. Про зв’язок поколінь та його втрату.

• Вигаданих персонажів, змінених імен, художнього переосмислення подій або фактів, розказаних героями, тут немає.

Кожна розповідь від першої особи та роздуми навколо неї мають декілька етапів:

• Чорнобиль до аварії, про дитинство та повсякденне життя, сімейні історії, вписані у побут міста;
• Аварія на ЧАЕС, події, що передували, спогади про евакуацію та переживання лиха;
• Життя після аварії, емоції та намагання жити далі.
• Подекуди роздуми авторки про передумови та наслідки.
• Цитати авторів та їхніх праць, пов’язаних із історією Чорнобиля та Прип’яті, аварією тощо.

Розповіді всіх цих людей є дуже особистими, попри те, що минуло 39 років, говорити про це без сліз їм досі складно, тому на початку я хочу подякувати кожній та кожному з них за щирість, сміливість і правду. 

Але попри те, що здебільшого тут розповідається про мою родину, неможливо пройти повз багато важливих моментів, історичних, політичних, людських, які тісно переплітаються і випливають із розповідей моїх близьких.

Власні спогади

Село Хоцьки, Київська область. Мені десь 9-10 років.

— Бабусю, розкажи про Чорнобиль.
— Та вже все ж розповіла тобі, що розказати?
— Давай про їжаків, про котів! І про змій, про ліс розкажи!
— Ліси у нас були густі, і повно грибів, ягід, усього повно…
От ми ходили за чорницями якось, і виходимо на таку галявинку, вниз дивлюся, а там — лежать. Кільцями позвивалися, повкладалися.
— Страшно було?
— Ми їх не чіпали, тихенько розвернулися і пішли.
— А про котів ваших і собак давай!
— Ну добре. На нашій горі, де ми жили, були у нас і коти, і собаки на вулиці, ми їх у дім не пускали, але вони бува заскакували в хату, та й узимку іноді кота пускали ночувати, бо зими тоді були не те, що зараз, а справжні, люті морози.

То ми їх жаліли і не виганяли на ніч. І кіт буває рано вранці на двір проситься, я йому фіртку відкривала, і він скок у сніг, — і побіг справи робити свої. А ще був у нас котик, який став цупити котлети. Я його сварю: «Ну чого ж ти крадеш, я ж тебе годую». А потім якось простежила, куди він носить їх. Виявляється, у сараї кішечка ховалася, то він свою подружку підгодовував. А ще їжаки у нас на горі часті гості були. Їжаків, онучко, треба любити і не гнати з двору, вони змій відгонять. То я їм мисочку з молоком винесу, поставлю, і потім дивлюся, шур шур по двору, приходять і п’ють.

А ще був у нас песик колись, то він мене на роботу проводжав. Отак іду, а він за мною чимчикує. Я йому кажу:

«Та вже попрощалися, біжи додому, я дійду сама». А він стане, дивиться на мене, не біжить. А тоді розвертаюся, а він за стовпом сховався і думає, що я його не бачу. Смішнючий був!

А коли в евакуацію треба було їхати …

«Дід твій останнім із дому йшов. Знали, що тварин не можна забирати. Боявся, що бігтимуть за ним, не поясниш же їм. Він озирнувся, йдучи, а вони не рушили з місця. На порозі поруч одне з одним сиділи і дивилися йому вслід…», — згадувала бабуся Тетяна.

На цих історіях я зростала. Я народилася у 1991 році і була першою дитиною із нашої сім’ї, що вже фактично була не з Чорнобиля. Фактично — бо я і досі не вважаю себе киянкою, хоча народилася і все життя прожила в Києві. Завжди жартую про те, що, ну от, моя тітка народилася у Китаї (коли дідусь із бабусею були в гарнізоні у Порт-Артурі), то що, вона тепер китаянка?

Але звісно, це трохи інше. Просто коли ти постійно чуєш розмови своїх родичів, які щодня згадують щось про рідне місто, то і для тебе воно стає наче рідним.

Іноді я уявляю, яким би було моє життя без аварії. Я народилася би ймовірніше за все, вже у Прип’яті, бо мама і тато, які працювали у новоствореному біля реактора місті, після народження мого старшого брата у 1984 році, отримали там квартиру. Ми би проводили вихідні і свята у бабусь в Чорнобилі, ми святкували би Новий рік і Різдво разом. На їхній горі біля церкви. Наскільки наша сім’я пов’язана з тією церквою, я ще детально розповім.

Щоразу, коли я уявляю собі те, інакше життя, в якому ніколи не стало би місця для жартів про радіоактивних лосів чи двоголових білок, про те, що в мене десь має бути хвіст чи щось, на кшталт, «оскільки я «з чорнобильців»… Біс із ними, з тими жартами.

Я дізналася про те, що слово «Чорнобиль» спричиняє реакцію жаху та скорботи, тільки, мабуть, коли пішла до школи. Там, уже під час роковин трагедії, нас водили у музей Чорнобиля, влаштований просто у школі, і показували відеореконструкцію вибуху на ЧАЕС.

Я пам’ятаю, як усередині мене все вибухало разом із тим макетом, і я хотіла бігти звідти з усіх ніг, бо ж мій Чорнобиль був зеленим садом, сповненим історій дитинства від моєї бабусі і мами, від мого батька, сестер, тіток і дідуся. Від усього мого оточення, бо ж це був їхній дім.

Далеко-далеко вглиб історії, бо ми навіть не знаємо, коли наші пращури почали жити на тій землі. Мені невідомо було, що це за розкурочене залізо, радіоактивний граніт, сирени, «внимание, внимание», евакуація, загиблі герої, які ліквідували аварію…

Усе це було чимось новим, страшним, наче для мене аварія сталася знову, бо я уявляла Чорнобиль зовсім інакшим, і малою постійно забувала і запитувала у батьків, а чому ми живемо у Києві. А потім реальність забрала у мене той дитячий світ, у якому я жила…

Аварія сталася для мене, коли я почала дорослішати, і дедалі більше розуміти, що саме пережили мої рідні.
Моїй мамі на момент аварії було 26, а татові — 28. Я уже старша за обох. За моїми відчуттями — вони, зовсім юні, зіткнулися із таким жахом. Із тим, чого ще не було ніколи.

Що вони відчували тоді? Мені достатньо подивитися на маму, коли вона розповідає щось про тодішні події, і я відчуваю її біль. Цей біль я бачила в очах моєї дорогої бабусі, Тетяни Григорівни, до самого кінця її життя.

Коли я чую про те, що це «всього на всього переїзд», і «вам видали квартири, що ви ниєте», я знаю, що такі люди не розуміють, як це, — прикипіти до землі. Де ви виросли, пережили голод, війну, де захищали свої домівки від ворога, де плакали і сміялись, народжували дітей і ховали старих.

Як це — знати, що ані ти, ані наступні покоління не повернуться туди ніколи, а сліпі вікна покинутих домівок осиротіло вдивлятимуться у вічність і тишу чорнобильських лісів, рослин, пам’яті, поки жоден слід колись щасливого життя не зникне, поки не залишиться жодного дерева, яке би чуло сміх і пісні людей, чиє життя вибухнуло разом із тим клятим реактором.

Мій Чорнобиль — це дитинство, у якому не було інших історій, окрім як про нього, бо всі, кого я маленькою знала, жили своє просте для світу, і видатне для мене життя там. Бабусині історії про війну, про те, як вони ховалися в окопі просто у дворі, про те, як жили під час Голодомору, і як їх рятували ліс і річка.
А для зовнішнього світу він був радіацією, катастрофою, переселенцями, небезпекою, страхом, чимось, про що слід говорити пошепки, і звісно… «чорнобильцями».

Це було наче клеймо. Бо це не визначення місця походження. Це завжди було про «інакшість», відмінність, наче усі, хто жив там, віднині мають стати тінями і примарами постапокаліптичного радіоактивного майбуття. Чорнобильці. І мені досі здається, що слово це на всіх мовах звучить тільки так. Прокажені. Вигнані.

Хтось мені умудрявся навіть розповідати про те, як «трекляті чорнобильці собі квартир наотримували», та хіба ми не знаємо, скільки людей наживається на трагедіях? Поки тіла ще не охололи, а хтось непричетний вже біжить оформляти «інвалідність».

Та хіба ми судимо за такими людьми тих, хто втратив не просто дім, а й цілісність усього свого життя, зв’язок із предками, що вічно лежатимуть у просоченій радіацією землі?

Невже хтось і справді повірить, що місцеві жителі «мріяли», щоби їхній дім забрала найбільша техногенна катастрофа в історії людства? Звісно, усі ми «хотіли» жити не у власному домі, а у будинках, які нашвидкоруч будували для тих самих… Для чорнобильців.

Я не можу чітко пояснити це, але я не пам’ятаю, щоб насправді почувалася якоюсь особливою, чи «не такою», зростаючи у Києві, я не розуміла, — ну що з того, що моя родина звідти. Для мене «чорнобильці» тоді було тим самим, що й кияни або харків’яни.

Але це саме тому, що до того, як я потрапила у соціум, я чула про Чорнобиль лише добре. Теплі спогади, переживання. Молодість. Чула про те, як мої батьки ще малими дітьми знали одне одного. Як мій 12-річний тато катав на велосипеді мою маму, а вона звалилася з того велосипеда, і малий Ребрик отримав на горіхи…

Моє дитинство минуло у цьому Чорнобилі, бо я виросла на історіях про нього. Я до кожної деталі уявляю усі події, про які мені розповідали, так, ніби я була їх свідком, ніби все це відбувалося на моїх очах.

Моя бабуся Тетяна Григорівна Бондаренко (1923 р.н.), мамина мама, померла у 2015 році. Я так і не взяла у неї справжнього інтерв’ю. Не записала на диктофон дослівно її безцінні розповіді, на яких зростала. Не розповіла всьому світові про те, яким неймовірно важким і героїчним було її життя, і як саме Вона навчила мене, що за будь-яких важких і страшних обставин, можна любити, жити, бути красивою і бачити красу навколо.

Я прагну зберегти життя цього міста, бо про його смерть вже знає увесь світ. Я хочу дати голос тим, ким ніхто у цілому світі не цікавиться. Поки ще не пізно. І поки наш дім остаточно не став туристичною «зоною», замість «зоною відчуження». Для мене ж це «зона» юності моїх мами й тата. Це «зона» молодості моїх бабусь. «Зона» моїх уявних спогадів, бо реальні створити можливості я не мала.

У моїх дитячих «спогадах» є Чорнобиль 30-х років, коли моя бабуся була старшою з 8 дітей і мусила дбати про них. Чорнобиль 40-х, коли вона ховалася в окопі на власному подвір’ї, а з неба сипали бомби. Коли переходила поле під снарядами, тримаючи за руки маленьких братів і сестер.

А ще я «пам’ятаю» весну 86-го, коли бабуся їхала з Києва додому у Чорнобиль, пропливаючи повз палаючий реактор із банкою молока в руках.

«Доню, коли нас вивозили з міста, я стояла на нашій горі, та кричала, поки мене не забрали звідти».

Бабуся любила співати. На відміну від неї моя тітка Галя більше ніколи не співала після аварії.

«Думали — на три дні, а виявилося — назавжди…». Ці мамині слова закарбувалися у моєму серці на все життя. Я тишком-нишком читала її листи до тата, коли вона була з моїм малим братом в евакуації у Криму, а батько — на вахтах у Прип’яті, — і я плакала. Звісно. Бо то писала моя мама, яка була тоді молодшою за мене нинішню.

Молода жінка, чиє сімейне життя тільки що почалося. Мама не любить, коли я читаю ті листи, і я знаю чому. Бо в них занадто багато тієї інтимності, яка може бути лише між молодими чоловіком і дружиною.
Ті ж, хто міг розповісти про Чорнобиль самого початку ХХ сторіччя, уже пішли.

Хоча я мала змогу записати з ними інтерв’ю, я цього не зробила. Бо була не готова, занадто юна, занадто розсіяна… Їхні історії живуть у мені, історія мого міста живе у мені. Історія, яка існувала за сотні років до того, як назва «Чорнобиль» почала асоціюватися із трагедією, радіацією і рогатими білками у рудих лісах. До комп’ютерної гри, до сталкерів-екстремалів і тематичних музичних фестивалів.

До того, як президент країни заявив про те, що це, виявляється, має бути геть туристична локація. А може спочатку дозволити людям безперешкодно їздити до рідних місць? Безперешкодно відвідувати могили родичів, які заростають щороку так, що й не знайти?.

Якось я півтори години блукала заростями на чорнобильському кладовищі у пошуках могили, яку мама у відчаї не могла знайти, а я бігала поміж осілих хрестів і вишукувала знайоме ім’я.

Я ніколи не бачила таких незабудок, як на кладовищі у Чорнобилі того травневого дня. Велетенські кущі по коліно. Краса неймовірна.

Тож, можливо, слід згадати про зовсім іще живих людей, чиї домівки, покійні родичі та спогади досі там?

Це місце ще належить живим, і цього забрати в нас ніхто не має права.

Із вдячності і нескінченної поваги і любові, я пишу цю збірку спогадів, які я трепетно збирала. Спогадів моїх родичів, усе, що я сама пам’ятаю від моєї бабусі.

Спогади, які збережуться, щоби коли останні жителі і їхні діти зістаряться і відійдуть, — люди знали, що там було життя, що Чорнобиль був не лише місцем катастрофи, а живим містом із багатовіковою історією.

Спогади тих, для кого Чорнобиль — це не тільки радіація і жах, через який вони пройшли. Для кого Чорнобиль — це рідний дім, юність, дитинство і спогади.

Спогади живих людей.

Історичний нарис

Дуже важливим аспектом дослідження та усвідомлення трагедії, що сталася у 1986 році, є принаймні поверхове розуміння історії міста. Глибоко й масштабно історію Полісся і безпосередньо міста описали у своїй книзі «Чорнобиль. Історичний нарис» М.В. Черніговець та Н.М. Черніговець. Микола Володимирович Черніговець був троюрідним братом моєї мами і пішов із життя у 2020 році.

Наведу декілька уривків, щоби зосередити увагу читачів на тому, що Чорнобиль є дуже давнім містом історичного значення.

Мені складно описати свої почуття у момент, коли я зіткнулася зі своїми ровесниками, у дорослому 25+ віці, які безтурботно та зверхньо мені доводили, що Чорнобиль — це «новозбудоване місто», і взагалі, про що я тут розповідаю, «якими поколіннями моя сім’я там жила?».

Я намагалася пояснити їм, що до чого, а також те, що вони плутають його з Прип’яттю, збудованою разом із ЧАЕС, але це було марно. Навіть значно старші люди вже казали мені щось подібне, абсолютно переконані у своїй правоті. Це в якомусь сенсі просто ввело мене у ступор. Саме тому я дуже раджу прочитати «Історичний нарис», оскільки те, що було відомим і самим собою зрозумілим, виявляється, зовсім не є таким для більшості людей.

Тоді, коли весь світ цікавиться і дізнається щось про нашу трагедію, про Чорнобиль, туристи купують квитки у «зону», щоби побачити місто на власні очі, кияни, які усе життя прожили майже поруч — здебільшого не відрізняють Чорнобиль від Прип’яті, і навіть не знають, коли сталася аварія.

Перші згадки

Вважається, що вперше Чорнобиль згадується в Іпатіївському літописі під 1193 роком, коли князь Рюрик Ростиславич полював у місцевих лісах. Тоді місто належало до Київського князівства.

«… В борзі поїхав з ловів од Чорнобиля в Торчський…». Деякі історики вважають, що вперше Чорнобиль згадано у «Географії Птоломея» (ІІ ст. н.е.) під назвою Іос (Ніос).

Прип’ять же — місто, засноване 4 лютого 1970 року на березі річки Прип’ять. Головним приводом для заснування міста стало будівництво однієї із найбільших у Європі атомних електростанцій — Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС).

Далі наведу цитати з «Історичного нарису», написані родиною істориків, але й у цій монументальній історичній роботі є місце відображенню власних почуттів, у яких пронизливо відчувається туга за рідним краєм:

«У сім’ях колишніх чорнобилян підросло нове покоління, яке народилося вдалечині від рідної землі. За колючим дротом так званої «зони відчуження» залишилися покинуті житла їхніх батьків, дідів, могили предків.

Майже 150 сіл українського Полісся з їхнім неповторним культурно-історичним обличчям, пам’ятками старовини і талановитими витворами сучасників перетворилися на звалища радіоактивних відходів. Запустіння, здичавілість, мародерство, люті пожежі вщент нищать усе, що могло би ще розповісти про історію краю.

У Чорнобилі зупинилося життя. Обпалений квітневим вибухом, рік у рік тяжко вмирає Чорнобиль, і його біль щоденно віддається у серцях чорнобилян. Ми не бажаємо бачити мертвий Чорнобиль, ми хочемо, щоб воскресло наше рідне місто і наповнилась життям занедбана земля дідів-прадідів».

Цікавим є і дослідження походження назви міста:

«Від чого походить сама назва «Чорнобиль», з якою подією вона пов’язана — достовірно невідомо. Геродот у своїх дослідженнях і описах скіфських племен звертає увагу на те, що на території, розташованій вище впадіння в Дніпро річки Тясмин (територія Черкаської області), лежали країни андрофагів (людожерів) і меланхленів (чорноплащників).

Країна меланхленів була єдиною територією сучасних України і Білорусі, де корінне населення, на відміну від навколишніх, надавало перевагу одежі чорного кольору. Ряд дослідників вважає, що своїм походженням назви «Чернігів», «Чорнобиль», «Черняхів», «Чорногородка» та інші завдячують саме звичці населення «черноплащників».

Можливо, це є відбитком якогось кольорового протистояння, а, отже, й ключем до розв’язання проблеми походження цих назв. Інші схиляються до думки, що своє ім’я Чорнобиль отримав від слова «чорнобильник», — так у давнину в простонародді називали полин…».

А так описує історичні згадки Чорнобиля Юрій Щербак у своїй книзі «Чорнобиль», написаній у 1987 році.

«Переді мною невелика і — як би точніше висловитися — старомодно видана книжечка, що вийшла понад сто років тому, в 1884 р., під назвою, вельми привабливою для сучасного читача: «Місто Чорнобиль Київської губернії, описаний відставним військовим Л. П. … Давні історики розповідають,— пише Л. П.,— що коли великий князь київський Мстислав, син Мономаха, в 1127 р. послав своїх братів проти кривичів чотирма шляхами, то Всеволоду Ольговичу було наказано йти через Стрежів до м. Борисова.

Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства, куди Рогвольд близько 1160 року посадив Всеволода Глібовича. За цього князя Стрежів, згодом названий Чорнобилем, вважався удільним князівством.

В 1193 р. у літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: «Князь Вишгородський і Туровський, Ростислав — син великого князя київського Рюрика (княжив від 1180 до 1195), «ъха съ ловомъ отъ Чернобыля въ Торцийский.

Автор докладно виписує складні шляхи історії Чорнобиля — хто лише не володів ним.

Наприкінці XVII століття Чорнобиль дістався польському магнату Ходкевичу; аж до самої Жовтневої революції Ходкевичам належало тут понад двадцять тисяч десятин землі».

Один із цікавих фактів, на які я наткнулася при дослідженні історії Чорнобиля, — про це йдеться і в «Історичному нарисі» Черніговців, і в «Чорнобилі» Ю. Щербака:

«…Дивним чином назва містечка промайнула в історії Великої Французької революції. У період якобинської диктатури 26-річна донька Яна Ходкевича і Людвики Ржевуської — Розалія Любомирська-Ходкевич (народилася в Чорнобилі 16.09.1768 року) 30 червня 1794 року була гільйотована в Парижі за вироком революційного трибуналу за зв’язок з Марією-Антуанетою та іншими членами королівської родини. Під ім’ям «Розалія з Чорнобиля» вона увічнена у спогадах сучасників…».

Тож ми розуміємо, наскільки здавна у Чорнобилі буяло життя і процвітала цивілізація.

Продовження читайте у Частині ІІ

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]