Вийти за межі полотна: ким була Соня Делоне і чому вона змінила мистецтво ХХ століття

«Не всі талановиті стають Сонями Делоне»

Єлизавета Цареградська: Для вас образ, постать і сама величина та особистість Соні Делоне — це про що?

Юлія Стахівська: Це в першу чергу про величезне бажання успіху. Маленька дівчинка, яка в п’ять років хоче поїхати до іншої родини, тому що розуміє: там їй буде краще, вона зможе малювати. Її навіть не доводилося переконувати.

Вона, звісно, сумує, як кожна дитина, але водночас розуміє, де вона опинилася. Я не скажу, що це мені близько, але вона була страшенно амбітною. І саме, мені здається, оце її бажання не зупинятися за жодних умов і певна відсутність страху — це дуже захоплює. Бо, погодьтеся, талановитих людей багато, але не всі вони стають Сонями Делоне.

Талант чи наполегливість: що стало вирішальним?

Єлизавета Цареградська: Як співвідносяться наполегливість, амбітність, цілеспрямованість і талант у випадку Соні Делоне? Це була радше важка праця чи талант, який неможливо було стримати?

Юлія Стахівська: Думаю, тут справді зійшлися зірки. Мені здається, що вона з дитинства була дівчинкою з характером, не терпіла слабкості, їй імпонував оптимізм батька.

Друге — вона потрапила на дуже вдалий ґрунт, поїхавши до дядька по материнській лінії. І тут важливо: саме мама їй допомогла, хоча Соня до неї фактично не поверталася, а пізніше допомагала лише братам. Сімейні зв’язки тут справді дивують.

Віддалення від родини: що про це відомо?

Єлизавета Цареградська: Чи відомо, чому в неї склалися такі стосунки з родиною?

Юлія Стахівська: По-перше, вона дуже віддалилася від родини, поїхавши спершу до Петербурга. Вона народилася в Одесі — попри різні версії про Полтаву чи Градизьк, це підтверджено місцевими краєзнавцями.

Після навчання за кордоном, після успіху — як вона могла від цього відмовитися? І після 1917 року хто б і куди повертався. Вона з Робером Делоне поїхала до Іспанії і мусила сама себе утримувати — дядько вже не міг допомагати. Водночас саме названа родина дала їй неймовірний старт: дядько був поважною людиною у Петербурзі, займався юриспруденцією, його дружина цікавилася мистецтвом. Наприклад виїзди на дачу у Фінляндію — навряд чи вона могла б це отримати, живучи в Градизьку.

Так, дитинство вона провела в Україні, і вона тепло її згадувала, але не маючи виходу в інший світ, який їй забезпечила друга родина — думаю, навряд, вона би так змогла, вона мала б вийти заміж.

Шлюб як стратегія

Юлія Стахівська: Вона отримувала тиск від родини, котра мала певний статус і вимагала, щоб Соня не просто малювала, а задумалась вже і про інші речі.

І вона робить, на мій погляд, дуже розумний крок — шлюб з розрахунку з Вільгельмом Уде у 1910 році. Це був вихід для обох: його цікавили чоловіки, а їй потрібно було вирішити соціальне питання. Уже за рік вони розлучилися.

Але найважливіше — саме тоді вона знайомиться з Робером Делоне, людиною, яка стане її партнером і другом на все життя. Можна сказати, що їй пощастило — але далі це вже був її свідомий вибір. Вона вийшла заміж за мистецтво, просто рідні про це ще не знали.

Освіта, середовище і «маячки» авангарду

Єлизавета Цареградська: Який масив знань формував Соню Делоне до знайомства з першим чоловіком?

Юлія Стахівська: Родина Терків дуже підтримувала її освіту: подорожі Італією, Францією, пошук місця для навчання. Спершу вона хотіла в Париж, але вирішили, що безпечніше буде Карлсруе, де були родичі. І вже звідти — Париж.

Важливо й середовище: не кожному художнику Макс Ліберман дарує фарби. Або не кожен знайомиться з Шенбергом, майстром атональної музики. Сам світ підштовхував її до пошуків авангарду. Потрапивши в коло Вільгельма Уде, вона безумовно стала частиною активного мистецького Парижа.

Соня шукає власну мову. На той момент у неї вже є напрацювання: якщо подивитися на ранні роботи, видно, що вона дуже рано починає тяжіти до кольору. Їй його бракує, вона його наполегливо шукає.

Коли Соня знайомиться з Робером Делоне, а вже за рік вони одружуються, ніби спрацьовує принцип одночасності — симультанізм — не лише в мистецтві, а й у житті. Майже одразу народжується син, і з’являється ще один, дуже важливий момент — ковдрочка для Шарля.

З одного боку, здається, що ковдрочку може пошити будь-яка мама. Йдеться про печворк, про побутову річ. Але насправді це — мистецтво. Соня зробила те, чого до неї не робив ніхто. Вона разом з іншими митцями шукала нову мову кольору — не наслідування природі, не мімезис, а щось інше, те, що вже витало в повітрі.

У цей самий час хіміки досліджували симультанізм співвідношення кольорів. Кухарі експериментували зі смаками, з тим, що згодом назвуть молекулярною кухнею. І Соня була всередині цього процесу — вона шукала колір як самостійну силу.

Симультанізм, орфізм і вихід за межі полотна

Єлизавета Цареградська: Що означають симультанізм і орфізм у творчості Соні Делоне та її чоловіка?

Юлія Стахівська: Спочатку це була робота на полотні — 2D, але Соня виходить за його межі у щось декоративно-прикладне. Це вже 3D. Вона починає створювати сукні. Є спогади Трістана Тцари, Аполлінера, який вигадав поняття «орфізм» — про те, як на одному з прийомів вона з’явилася в сукні, яка виглядала як жива картина, і станцювала танго.

Її універсальність — у тому, що вона переносить колір у рух, у тканину, у простір. Вона займалася інтер’єрами, модою, тюнінгом автомобілів і обкладинка для Vogue. Важко знайти таку людину авангарду.

Мистецтво як спосіб вижити

Єлизавета Цареградська: Людина авангарду і неймовірна кількість її занять та напрямків. Це був вимушений крок певною мірою?

Юлія Стахівська: Їй допомагала успішна родина з боку матері, але в 1917 році вже б цій родині хтось допоміг. Відповідно вона розуміє, що треба заробляти самостійно. Після Першої світової війни, тікаючи з чоловіком, вони опинилися в Іспанії та Португалії. Її надихало довкілля, але потрібно було заробляти. Вона вертається в Мадрид і починає працювати з тканинами, абажурами, інтер’єрами, сукнями. Це дає фінансову стабільність.

Не кожен художник здатен монетизувати себе. Вона змогла — і це окрема форма сили.

Єлизавета Цареградська: А як вона до цього ставилась? Для неї це був внутрішній компроміс?

Юлія Стахівська: Вона теж хотіла матеріального підґрунтя. Вона до цього завжди уважно ставилася, тобто, це не людина відірвана від землі, вона міцно стояла на ногах.

Визнання, війна і життя після Делоне

Єлизавета Цареградська: Наскільки вона була успішною?

Юлія Стахівська: Вона працювала для ліонських фабрик, брала участь у Всесвітній виставці в Парижі, у них був власний павільйон.

Її чоловік помер у 1941 році. Вона переховувалася на півдні Франції, і знову їй допоміг Уде.

Але вона не зупинилася, після Другої світової війни — лекції в Сорбонні, орден Почесного легіону, ретроспектива в Луврі — єдина жінка, яка мала її за життя.

Чи усвідомлювали сучасники масштаб її відкриттів?

Єлизавета Цареградська: Чи розуміли тоді, що вона відкриває щось принципово нове?

Юлія Стахівська: У вузькому колі — так. Але масове усвідомлення приходить згодом. Мені здається, що тоді, можливо, для когось це виглядало як «Чорний квадрат» Малевича. Питання не в миттєвому прийнятті, а в тій новій мові, яку вона створила. Це була нова абетка кольору.

Як у дадаїзмі розкладання мови до основ, так і тут перерозкладання кольору та складання його заново.

Українська оптика Соні Делоне

Єлизавета Цареградська: Наскільки коректно говорити про її українську ідентичність?

Юлія Стахівська: Її неможливо звести до одного означення. Вона — світова художниця, розкрита у Франції, єврейка за походженням, людина з українським корінням. Неможливо одним реченням сказати хто вона. І мені здається, це і не потрібно. Тут потрібно цінувати в кожній країні її внесок…

Її зв’язок із Києвом — очевидний. Наше завдання — самим собі спочатку це розказати. Хто хоче — той почує.

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.