Кого можуть покарати за колабораціонізм, та які проблеми законодавства у цій сфері

Як законодавство регулює відповідальність за колабораціонізм

У березні 2022 року набула чинності стаття 111-1 Кримінального кодексу України, яка описує склади злочинів, які вважаються колабораційною діяльністю. У першій частині статті йдеться про публічну підтримку російської агресії та виправдання окупації. Як зазначає Онисія Синюк, притягнути до відповідальності можуть і за живі виступи, і за дії у соціальних мережах. У другій частині йдеться про роботу в окупаційній адміністрації, у п’ятій — про зайняття керівних посад в адміністрації, а також сприяння проведенню «референдумів» і «виборів». Сьома частина статті передбачає відповідальність за роботу в правоохоронних, судових чи мілітарних органах. У інших частинах запровадження ворожих освітніх стандартів і пропаганди під час навчання, співпрацю з окупаційною владою в межах господарської діяльності, роботу в інформаційній сфері також визначають як колабораціонізм.

«З усіма цими видами діяльності потрібно розуміти, що те, як вони сформульовані, дозволяє дуже широке трактування. Як із некерівними посадами в адміністраціях, що це може дійти, за бажання конкретного виконавця, до водія, прибиральниці і так далі. Зараз система коригує цей підхід, є певна диференціація», — говорить Онисія Синюк.

За її словами, передусім справами колабораціонізму займається СБУ. Підходи поступово змінюються, наприклад, зменшилася кількість справ щодо публічної підтримки, й більше уваги виділяють важчим злочинам. Попри це зберігається багато проблемних та спірних питань, скажімо, у російській системі працівники ДСНС належать до військовозобов’язаних.

«Коли справа переходить до суду, її трактує уже він, зокрема Верховний Суд. Є правові позиції, які трактують цю статтю, оскільки вона широка, і нам потрібне таке керівництво. Ми бачимо, що підхід такий, що у випадку всіх перерахованих видів діяльності, зайняття посади уже достатньо для притягнення до відповідальності. Не потрібно дивитися, що людина робила на цій посаді, для чого вона займала її, наскільки її діяльність на цій посаді дійсно шкодила національній безпеці», — зазначає керівниця аналітичного напрямку центру ZMINA.

При цьому, каже вона, стаття Кримінального кодексу дійсно написана так, що людина підпадає під неї з моменту зайняття посади, незалежно від інших перелічених аспектів.

Що міжнародне гуманітарне право говорить про окупацію

Як пояснює Онисія Синюк, міжнародне гуманітарне право не ставить за мету описати правопорядну поведінку людей, які перебувають в окупації. Передусім же йдеться про відповідальність країни-окупанта щодо життєзабезпечення населення на цих територіях. Крім того, міжнародне право встановлює рамку, що окупація — це тимчасове явище, і на цьому базується весь підхід, каже правозахисниця.

«Зокрема, це про те, що окупаційна держава має максимально зберігати той стан на окупованій території, який був до її приходу туди. Ми розуміємо, що Російська Федерація цього не робить, і це один з викликів. Тому що коли ми говоримо про міжнародне гуманітарне право, там є зобов’язання, наприклад, підтримувати всі форми життєдіяльності на окупованій території та не втручатися в те, як вони організовані, не створювати своїх органів влади, не впроваджувати своє законодавство на цій території. Тому у нас виходить різна реальність», — говорить Онисія Синюк

Що ж стосується дозволених видів діяльності на окупованих територіях, має йтися про ті, які забезпечують життєдіяльність і не шкодить нацбезпеці, стверджує правозахисниця. Крім того, важливо враховувати, що РФ не дотримується правил окупації та змушує людей перереєстровувати майно та бізнеси, щоб їх зберегти, проводить паспортизацію та ін.

Чи карався колабораціонізм на окупованих територіях з 2014 року

Як пояснює Онисія Синюк, вважається, що окупація починається з моменту встановлення контролю над певною територією іншою державою. За її словами, ми відраховуємо окупацію Криму та частин Луганської і Донецької областей з 2014 року, хоч тривалий час цей термін не застосовували щодо них. Тим не менш, каже правозахисниця, використання термінів «непідконтрольні Україні території» чи «окуповані Росією території» — питання із політичної площини. Наразі є розуміння, що на той час РФ мала контроль над цими утвореннями, а також це закріплено у низці міжнародних документів.

Оскільки стаття про колабораційну діяльність була прийнята у 2022 році, вона не може бути застосована до дій, вчинених і завершених у попередні роки, пояснює Онисія Синюк. Тим не менш, є інші статті, що застосовувалися у період з 2014 до 2022 років.

«Коректність їх застосування, наприклад щодо терористичних формувань, це окреме питання, але у нас завжди була стаття про державну зраду. Її застосовують навіть зараз, наприклад, якщо ми говоримо про Володимира Сальдо, то у нього обвинувачення, зокрема, за статтею 111 «Державна зрада», — говорить посадовиця Центру прав людини ZMINA.

Вона зазначає, що наразі складно розмежувати статті про державну зраду та колабораціонізм. Одна з постанов Верховного Суду пропонує підхід, у якому зайняття посади в окупаційному органі кваліфікується як колабораціонізм, а діяльність на цій посаді — як держзрада. Онисія Синюк стверджує, що це спірний підхід, і саме тому нам потрібні зміни, які визначатимуть чіткіше розмежування.

Негативні наслідки законодавства про коблабораціонізм

Багато процесів щодо колабораціонізму проходять без присутності обвинувачених, оскільки вони й надалі перебувають на ТОТ. За таких обставин людина не може пояснити свою мотивацію, поділитися нею з адвокатом, тож суд визначає факт зайняття посади як добровільне рішення особи. Крім того, зазначає правозахисниця, в окремих рішеннях є обґрунтування, що відсутність спроб виїхати з окупованої території свідчить про те, що людина мала намір нашкодити національній безпеці.

«Моє переконання в тому, що факту зайняття посади не повинно бути достатньо. Тому що так ми приходимо до практики, коли ми розпорошуємо зусилля, адже ми маємо говорити про перевантаження не тільки справами щодо дій проти основ національної безпеки, до яких належить колабораційна діяльність, адже у нас є понад 200 тис. проваджень за воєнні злочини, на які теж потрібні ресурси правоохоронних органів, а вони витрачаються на факти, де навіть не зрозуміло, чи була небезпека для національної безпеки. Чи дійсно, людина зробила щось суспільно небезпечне, зайнявши цю посаду, чи РФ просто прийшла, назвала структуру своєю, та автоматично усі її працівники нібито перейшли на нові посади», — говорить Онисія Синюк.

За її словами, яскравим прикладом стала справа Тетяни Потапенко, яка була вуличною у Лимані ще до початку окупації. Далі окупаційна влада віднесла цю посаду до своєї адміністрації, й українські суди кваліфікували її саме таким чином. При цьому, завданням Тетяни Потапенко було передавати гуманітарну допомогу та фіксувати потреби мешканців.

«Чи була ця діяльність суспільно небезпечною? Чи це дійсно ті, кого ми у першу чергу маємо притягнути до відповідальності? Не кажучи про те, що нам варто передбачити й інші види відповідальності, не тільки кримінальну. Ми можемо говорити про люстрацію для посадовців», — каже правозахисниця.

За її словами, стаття Кримінального кодексу про колабораціонізм була запроваджена для попередження дій у цій сфері та не враховувала подальшої тривалості окупації, а також не спиралася на уже наявний з 2014 року досвід у цій сфері. Критикують законодавство не лише правозахисні організації, а й окремі прокурори, слідчі, судді.

Крім того, чинна стаття про колабораціонізм може лякати людей на окупованих територіях. Вони не мають чіткого розуміння, чи загрожує їм кримінальна відповідальність після деокупації. Додатково цією непевністю й занепокоєнням користується російська пропаганда.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі