Катерина Коваленко/Громадське радіо
Військовий аеродром у Києві. Люди збираються тут із п’ятої вечора, щоб зустріти звільнених українських полонених. Літак із ними може прилетіти будь-якої миті.
За півтори-дві години на аеродромі збирається кілька сотень людей. З’їжджаються хто як – волонтери підбирають людей машинами, а «Київпастранс» надав безкоштовні автобуси.
Очікування на вулиці затягується на години. Люди гріються чаєм та загортаються в термонакидки. Більшість – посміхається. Родичі ж помітно хвилюються.
«Неможливо передати, що я відчуваю зараз. Це може зрозуміти тільки мати, більше ніхто. Тому що стільки часу чекати – з 2 вересня 2014 року по 27 грудня…», — каже вона.
Жінка приїхала до Києва разом із родиною та волонтерами. Ті розповідають: коли зателефонував Олександр і сказав, що вже на рідній землі, його мати знепритомніла.
Півгодини офіційних промов – і матері нарешті обіймають своїх синів. Мама звільненого Василя Гульки з Тернополя — Зиновія Ігорівна — востаннє бачила сина в червні 2016 року.
«Я вам не можу зараз передати своїх відчуттів. Я ще не усвідомлюю, що він вже є. Я його притулила до себе, поцілувала… Для мене то є найбільша радість, що може бути», — каже жінка, обіймаючи свого сина.
«Радість, радість. Ще повністю не усвідомлюю… Це така шалена сутка була. Ми від п’ятої ранку в дорозі…», — каже чоловік.
Вони згадують – востаннє спілкувалися 22 червня 16 року. За час розлуки Василь зміг написати додому всього сім листів.
«Не була я впевнена, терзання було навіть сьогодні. Поки всі ці години проходили, ці хвилини… Ми дуже хвилювалися, дуже боялися», — каже вона.
Її син про полон згадує неохоче. Каже, дуже важко передати словами те, що довелося пережити.
«Я не можу пояснити, це прожити треба. Як я вам поясню?», — говорить Олексій.
«Я чекала свого сина, йому дуже трудно було, але я видержала. І він видержав, тому що він у мене герой, як і всі, хто повернувся», — каже Тетяна Миколаївна. Вона просить у журналістів вибачення за короткі коментарі й іде до сина.