Катерина Коваленко/Громадське радіо
Кількадeсят колишніх житeлів Прип’яті їдуть до міста, де вони народилися, але не змогли прожити свої життя. 32 роки тому їхні родини евакуювали через вибух на Чорнобильській АЕС. Цього року вони згадують про трагедію вночі в центрі порожнього міста. Порожня центральна площа, закинуті готель «Полісся» та палац культури «Енергетик» — ці місця нагадують їм про дитинство.
У 1986-му Лeйлі Мамeдовій та Ірині Ковбич було по п’ять років. Дівчата були сусідками, жили в одному будинку в Прип’яті. Тато Лейли тієї ночі працював на четвертому блоці. Але про трагедію їхня родина дізналася тільки ввечері наступного дня.
«Ми не знали нічого. Тато був там, а мама ще пішла наступного дня до лікаря, а ми гралися на вулиці з сестрою… А потім вона прийшла, почала панікувати, пізніше подзвонив тато зі станції і сказав їй: починай збирати Лейлу й Елю (сестра Лейли, — ред.), напевно, нас будуть вивозити», — згадує жінка.
«Якщо були якісь речі, які перевищували рівень радіації, там перевіряли при виїзді, то казали знімати — і в купу, в купу, в купу… Я пам’ятаю, на мамі моїй був піджак, його попросили зняти й викинути. Ми викинули», — розповідає Ірина.
Мама Ірини на момент евакуації була на третьому тижні вагітності. Коли жінка приїхала до Києва й хотіла стати на облік, лікарі радили зробити аборт.
«Казали, що дитина може народитися з вадами. Мама відмовилася, але тиск лікарів був дуже сильний. Слава богу, сестра народилася абсолютно здоровою», — розповідає Ірина.
Через кілька років родинам Лейли та Ірини дали квартири в Києві. Тоді для евакуйованих сімей збудували житло на Троєщині. Як і в Прип’яті, Лейла й Ірина стали сусідками. Пізніше разом ходили в школу, дружать і досі.
«Моя мама вже в Києві завжди змушувала тата робити такі саморобні скляні підвіски: вішати їх на шнурівки і ставити туди квіти. Я завжди питала її: навіщо? Мені це здавалося чимось радянським. І ви не повірите, ми заходимо (в одну з квартир у Прип’яті, — ред.) — а там ця підвіска скляна. У мене була істерика. Я подзвонила мамі, кажу: я тепер все зрозуміла, вішай ці підвіски скільки завгодно», — згадує Лейла.
Але приїхати до Прип’яті мама Лейли не наважується, каже жінка: «Вона завжди переживає, коли я їду. Я їй пропонувала — вона сказала категорично ні. Для батьків це не просто втрата, це зламане життя».
Колишні жителі Прип’яті та ліквідатори приїжджають до міста близько пeршої ночі. Рівно о 1:24 — коли стався вибух на рeакторі — вони запалюють свічки в пам’ять про трагeдію. 32 штуки — як символ 32 років після аварії. Дехто не стримує сліз.
Світло виникає й у вікнах закинутих будинків на центральній площі Прип’яті. За задумом організаторів зустрічі, вони мають «оживити мертве місто».
У напівтемряві лунає музика композитора Володимира Савіна. Чоловік каже, так могла би звучати Прип’ять. Протягом шести років він шукав у полишених будинках старі піаніно й записував звуки клавіш кожного з них. Пізніше композитор звів звучання інструментів у єдину мелодію.
Зараз до Прип’яті приїжджають здебільшого ті, хто на момент катастрофи були дітьми. Організатор цьогорічної акції вшанування Олександр Сирота розповідає, що для батьків це дуже важко емоційно.
«Старшому поколінню важко організовуватися, і це доволі небезпечно. Бо очікується дуже сильне емоційне навантаження. Моя сама морально зараз з нами, але стан її здоров’я вже не дозволяє приїхати», — каже Олександр.
Коли стався вибух на ЧАЕС, чоловікові було 10. Він розповідає, мама була категорично проти того, щоб він туди колись повернувся. Проте хлопець вмовив її, коли йому виповнилося 16. З того часу їздить до міста постійно, з ним пов’язав і свою роботу. А п’ять років тому переїхав із родиною в село Дитятки — найближчий населений пункт до зони відчуження.
«Розумію, що повертатися вже нікуди, хоча довгий час ще вірив, коли був дитиною. Але я знайшов свій спосіб повертатися», — каже Олександр.
Трагедія на Чорнобильській атомній електростанції сталася вночі 26 квітня 1986 року. Через кілька днів жителів Прип’яті евакуювали. На момент аварії в місті жили майже 50 тисяч людей.