«Я не обирав війну, вона сама мене обрала» - на Львівщину повернулася 24-та бригада

На годиннику дев’ята. Місто Яворів, що на Львівщині, заполонив ранковий туман, крізь нього, нога у ногу ступають майже чотири тисячі бійців. Це 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила залізна бригада після семи місяців на фронті у повному складі повернулася додому. На честь приїзду, бійці традиційно влаштували марш від рідної частини до центру міста. Дорогою,а це декілька кілометрів, їх зустрічали люди зі стягами й сльозами на очах.

«Ці портрети несуть, тих хто загинув за нашу землю. Тяжко дивитися. Але я радію, що в нас така армія, що вона відновилася, що вона стала боєздатною», — каже місцевий мешканець Степан Бундз

Завжди в строю – в руках бійці несли портрети тих, хто не повернувся зі Сходу. За час війни 24-та бригада не раз потрапляла у важкі бої. Визволили Ямпіль, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Сіверськ, Слов’янськ. Втратили понад сотню бійців, п’ятеро з них – під час останньої ротації.

«Були дуже важкі періоди для бригади. Вона виконала своє завдання з честю. Відстояла частину нашої землі. Є декілька населених пунктів, над якими підняли державний прапор України. З цієї сторони не було спокійно, поки 24-та бригада стояла на цьому напрямку. Ленінське, Шуми, Зайцеве – це населені пункти, які бригада загалом відбила поки знаходилась на Сході в останню ротацію, ці сім місяців», — , розповідає командувач військ оперативного командування «Захід» Олександр Павлюк.

Середня відстань від позицій бригади і до бойовиків у селі Зайцеве, до прикладу, була 300 метрів. А де-не-де навіть 70. Тож було справді гаряче пригадує командир першого механізованого батальйону Сергій Третяк. У свої 26 він керує понад чотирма сотнями підлеглих. Чоловік — наймолодший командир батальйону серед усіх збройних сил.

«Дивитися смерті в обличчя важко. За все своє життя, я думаю, більше ніколи не побачу в одному місці стільки людей, які готові віддати одне за одного своє життя»,— каже Третяк.

Разом із Сергієм, у тій же 24-тій бригаді, служить і його дружина — Марія Третяк. Вони побралися ще до війни. Раніше дівчина працювала на фабриці. Чоловік весь час був на фронті, тож аби частіше його бачити вона підписала контракт й стала заряджати кулемети.  

 «Я його практично не бачила. Рік просила, щоб взяв мене з собою. Але я тільки минулого року почала служити в армії і з березня виїхала в АТО, до нього. Коли їдеш вперше туди, то не знаєш насправді як все буде. А вже коли почалися обстріли, то було трішки страшно. Ми приїхали з дівчатами перший раз, були в бліндажах і коли довелося ховатись, то ми не знали, що відбувається. Але зорієнтувалися — бронежилети, каски одягли. Але в мене замість каски на голові, кошенята сиділи у касці. У нас кішка народила і я боялась в першу чергу за них», — каже Марія.

Серед військовослужбовців 24- ої бригади, є як зовсім юні хлопці й дівчата, так і люди старшого віку, які воюють вже четвертий рік поспіль. Боєць Ігор Рахманов, до залізної бригади, служив у декількох підрозділах. Пройшов Дебальцево, воював у Попасній. Та перший його бій, найважчий, був під Іловайськом. Тож цей день для нього і радісний, і сумний водночас каже чоловік.

«Ворог наніс нам буде потужні артилерійські удари. Було страшно. Я зрозумів, що втративши свого друга, своїх побратимів, не можна так просто зупинятися. Треба було набратися сил і йти далі – продовжувати з ворогом цю нерівну боротьбу. Я не вибирав війну, вона обрала мене сама», — ділиться думками Ігор Рахманов.

Після урочистостей, нагородження найкращих бійців і вшануванні пам’яті полеглих, військові поїдуть до своїх рідних. Наступні півроку вони відпочиватимуть, проводитимуть бойове злагодження й відновлюватимуть техніку. А поки жартують, єдине про що можуть думати – ситний мамин обід.

Ірина Саєвич, Львів, Громадське радіо