Що означає «ніколи не забувати» 9/11? Есе Дена Беррі для NYT

Ден Беррі — американський репортер та колумніст, нагороджений Премією за найкращий наратив в американській газеті та Премією Американського товариства газетних редакторів. Ден Беррі двічі був фіналістом Пулітцерівської премії.

До 20 роковин терактів 11 вересня він написав есе, яке опублікували у The New York Times. Матеріал підготовлено на основі есе Дена Беррі.

«На думку Майкла Рігана, він повинен був бути там. Він повинен був мати мужність. Мешканець Нью-Йорка, який став першим заступником комісара з пожежної безпеки після терактів 11 вересня 2001 року, Ріган координував похорони і допомагав сотням зруйнованих родин. Однак він не міг звільнитись від почуття провини. Він повинен був бути там, у Всесвітньому торговому центрі.

Через пару місяців Ріган розповів про свої докори сумління шокованому колезі з пожежної охорони, який сказав, що Ріган був там. Він допомагав транспортувати тіла першого заступника пожежного комісара Білла Фіена і голови департаменту Пітера Генці в морг на Першій авеню.

«Ви цього не пам’ятаєте?»

Згадуючи минуле, Ріган казав, що його психічний стан скоріш за все був реакцією на миттєву втрату тисяч людей, зокрема й багатьох близьких друзів. «Це був захисний механізм», — сказав він. «Я бачив жахливі речі того дня, і я не хотів про це думати».

Через 20 років команда «ніколи не забувати» все ще зберігає свою силу, повертаючи нас у минуле кожного разу, коли ми бачимо її на капелюсі, прапорі чи задній частині машини, що проїжджає повз. Попри всю простоту слогану, ці слова ніби наповнені складністю провини, зобов’язань і навіть зверхності – ніби ми і справді могли б це забути.

Однак зараз ціле покоління встигло вирости відтоді. Зараз запитання, яке поставили Майклу Рігану, можна було б спрямувати до нас усіх, хто пережив той день…

Що саме ми пам’ятаємо? Які історії розповідаємо, коли повсякденна розмова перетворюється на сеанс психотерапії? Які історії ми тримаємо в собі? І що миттєво повертає нас у той оманливо сонячний ранок вівторка?

Для Ніккі Стерн, письменниці, це може бути запах сигарного диму. ЇЇ чоловік, Джим Поторті, віце-президент компанії Marsh & McLennan, який працював на 96-му поверсі північної вежі, любив іноді насолоджуватися сигарами. Або дивитися на велосипеди, що їдуть повз. Чи просто свій велосипед. Джим їздив на велосипеді…

«Я намагаюсь розкласти все по поличках», — каже пані Стерн. «Однак завжди певної деталі не вистачає».

Для Джеймса Луонго, заступника голови поліції Нью-Йорка, — це закрите звалище на Стейтен Айленд. Близько року він провів на цьому кургані, спостерігаючи за розкопками основної ділянки, де 1,8 млн тонн сміття Всесвітнього торгового центру були просіяні для пошуку людських останків та особистих речей.

Проблема у тому, що пан Луонго живе на Стейтен Айленд.

«Вам треба залишити це там, де воно повинно бути», — каже він у спогадах. «Не треба відчиняти туди двері довше, ніж ви повинні».

Ніколи не забувати.

«Коли я чую «ніколи не забувайте» 9/11, моїм наступним запитанням є: «Ніколи не забувати що?», — розповідає Чарльз Б. Стоун, доцент психології у Коледжі кримінального правосуддя ім. Джона Джея.
Ніколи не забувайте міжнародну ситуацію, яка передувала подіям? Відчуття невпевненості та небезпеки, зокрема, переслідування американських громадян тільки тому, що вони мусульмани? Місяці, здавалося б, невпинних похоронів? 20 років війни і кровопролиття?

«Вірогідно, найближчою відповіддю буде «ніколи не забувайте, що це сталось», — вважає доктор Стоун. «Але невеликі деталі все одно будуть забуті».

Я пам’ятаю.

Тишу, коли ще одне тіло дістають з-під уламків, коли захисні шлеми тримають біля серця. Гул авторефрижераторів поза моргом. Жахливий запах втрат, що відчувається через відчинені вікна редакції.

Звалище. Похорони. Пил.

Звісно, заклик «Never Forget» також можна інтерпретувати як ще одну шляхетну спробу зберегти слабке відчуття сильних емоцій того дня. Шляхетно, однак скоріш за все марно проти постійних витоків спогадів.

У перші дні після терактів 9/11 команда дослідників зі всієї країни намагались відобразити «спалах» у спогадах: яскраві, стійкі образи, які сформувались під час подій історичного значення, наприклад, бомбардування Перл-Харбора чи вбивства Джона Ф. Кеннеді. Науковці поставили понад 3 тисячам людей декілька запитань, зокрема: «Де ви були, коли ви дізнались про теракти?»

У Нью-Йорку аспіранти, які працювали над дослідженням, встановили столи і роздали опитувальники на Юніон-сквер і Вашингтон-сквер, де тисячі людей збирались після атак, щоб просто побути один із одним. Однак моменти загального трауру зараз потроху вислизають із пам’яті.

Читайте також: «Ми всі назавжди вкриті попелом тих веж» — колумніст NYT про те, як теракти 9/11 змінили США

Рік потому дослідники поставили ті ж запитання тим же людям. З’ясувалось, що 40% спогадів змінились.

Чоловік, який стверджує, що був в офісі під час того, як дізнався про теракт, раніше міг сказати, що був у потязі.

За словами Елізабет А. Фелпс, професорки нейробіології Гарвардського університету, яка працювала над дослідженнями пам’яті про 9/11, ці змінені спогади відповідали аналогічним дослідженням, проведеним у зв’язку з іншими історичними подіями. У порівнянні зі звичайними автобіографічними спогадами, пам’ять про 11 вересня вирізнялась: люди були впевнені у своїх змінених спогадах, які почали конкретизуватися у першу річницю теракту.

«Ви маєте свою історію, і ви її дотримуєтесь», — каже докторка Фелпс.

Вільям Герст, професор психології у Новій школі соціальних досліджень, який також працював над дослідженням, погодився із цією позицією.

«Я думаю, ось що відбувається: люди створюють власний наратив про свої яскраві спогади (з англ. «flashbulb memory» — пам’ять, що спалахує, — ред.). Це стає їхньою історією».

Доктор Герст зацікавився, чи пов’язані якось зміни у пам’яті з ідентичністю людини. Зрештою, що б сказали про вас як нью-йоркця, як американця, якщо б ви не знали, коли і як ви вперше почули про теракт 11 вересня?

• Пов’язування особистого наративу і історичної події може бути спробою довести, що ви є частиною постраждалого суспільства, що ви до нього належите.

Це неминуче: коли-небудь не залишиться людини з особистою історією про 9/11. Неминуче, що емоційний вплив того дня потроху слабне, а потім ще і ще, у той час коли життєвий досвід трансформується у сухий урок історії. Цей процес вже розпочався — запитайте у будь-якого вчителя історії середньої школи.

Однак зараз для багатьох 11 вересня залишається живим досвідом. Ми маємо історії, — можливо, це вже змінені спогади, — щоби розповідати їх іншим (або не розповідати) у річницю чи будь-який інший день року.

Ми могли б розповісти наші історії, щоби стримати невідворотнє розчинення у часі. Ми могли б розказати, щоби пережити це, або щоб пояснити, чому настає тиша, коли грає «The Rising» Брюса Спрінгстіна.

Із іншої сторони, ми можемо тримати наші історії за закритими дверима через страх здатися надто нарцисичними, героями власної історії про 9/11. Або ми тримаємо їх в собі просто з поваги.

Пану Рігану, людині, яка на мить забула, зараз 64 роки, і він один із керівників у J.P. Morgan Chase. Він має власні спогади, історії. Деякі смішні, у своєму ірландському стилі переживання проблем. Деякі — витвережують, і мовчання — це єдина можлива реакція.

Читайте також: Собаки-герої, що рятували людей після терактів 11 вересня

Він оминає ювілеї, щорічні зачитування імен загиблих, усі документальні фільми, книги та есе, які продовжують з’являтись. Він сказав, що ніколи не відвідає Меморіал та музей, присвячені 9/11. «Я не хочу повертатися туди».

Пан Луонго, якому зараз 63, вийшов на пенсію після 40 років роботи у поліції Нью-Йорка, під час яких він багато місяців працював на звалищі Стейтен Айленд. Було вилучено понад 4200 людських останків, близько 60 000 особистих речей, включно з фотографіями та ідентифікаційними картками.

Він керував містечком, що побудоване на трагедії, з офісними трейлерами, центром знезараження, їдальнею і конвеєрами, що чекали на наступні уламки з Нижнього Мангеттена. Гори розбитих автівок, зокрема поліцейських та пожежних машин, що вишикувались акуратними страхітливими рядами.

Усе зникло, як Brigadoon (мюзикл 1947 року — ред.). Чи було це насправді? Чи це також трюк нашої пам’яті?

«Я пам’ятаю», — каже пан Луонго. «Ти прокидаєшся зранку, запалюєш свічку, молишся і рухаєшся далі».

Пані Стерн, яка написала ще 2 нон-фікшн книги та 4 романи, також пам’ятає. А як інакше?

Похід на ринок SuperFresh поруч із домом у Принстоні, щоб купити яйця і зробити шоколадне печиво для чоловіка — «Я зроблю найкраще печиво!» — коли раптом хтось крикнув щось схоже на: «Атакували Всесвітній торговий центр!».

Шість місяців потому їй повідомили, що ідентифікували частину останків Джима. Кожну ніч вона писала і писала від горя, понад 150 000 слів, які ніхто ніколи не побачить.

Пані Стерн витратила 20 років, намагаючись подолати «почуття унікального страждання», як вона висловилась, і працювала над створенням чогось конструктивного. Зараз вона бере участь у роботі неприбуткової організації Search for Common Ground, що є однією із форм «пам’яті».

«Я не хочу, щоб хтось ще проходив через це», — каже пані Стерн. «Водночас я не хочу проживати життя і казати «вам не зрозуміти, через що я пройшла». У чому сенс? Чому інші повинні це робити?».

Запах сигар. Велосипед. Поїздка автострадою Стейтен Айленд. Річниця. Пил.

Я пам’ятаю, як ми отаборилися з Національною гвардією у Беттері-парк через кілька днів після терактів. Я пам’ятаю, як носив захисний шлем і ходив навколо, ніби я належу до зачиненого Всесвітнього торгового центру, тоді відомому як «Купа» (з англ. «The Pile» — ред.) і місце злочину.

Я пам’ятаю повідомлення, наповнені горем, гнівом і слабкою надією, закарбовані у пилові, що осів на будівлях. Написані кінчиками пальців. Пам’ятаю, як був сповнений рішучості записувати ці повідомлення, поки не з’явились мийні машини.

«Вежі постануть знову»

«Вернон Черрі, позвони додому»

«Хай Бог буде з тобою, Дана — з любов’ю, мама»

Я пам’ятаю, як не хотів думати надто багато про те, що містилось у пилові, і зовсім не думав про те, наскільки небезпечно було вдихати цей пил рятувальникам та ліквідаторам.

Я пам’ятаю, що пил був кольору ванілі, хоча мої нотатки стверджують, що він був сірим. Однак я впевнений у цьому: пил був всюди. Увесь світ був вкритий тим пилом».

Сніжана Бовкун для Громадського радіо

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS