Мелітополь/Ілюстративне фото
Політика підкорення населення шляхом залякування та терору в місті триває досі. В інтерв’ю виданню «Новини Приазов’я» представниця Служби з пошуку та звільнення цивільних полонених «Викрадені мелітопольці» розповіла, що цією організацією вже задокументований 341 факт викрадення жителів Мелітополя і Мелітопольського району. Про долю 59-х, на жаль, нічого невідомо.
Як росіяни захопили місто і яким було життя Ірини Безуглової в окупації, жінка розповіла в інтерв’ю.
До війни Ірина працювала головною бухгалтеркою на місцевому підприємстві. У вільний час влаштовувала велопробіги з друзями. У березні 2022 року планувала подорож на Кіпр разом із синами.
Та попри мрії і плани, жінка активно стежила за новинами, і припускала, що Росія може розпочати вторгнення. Тому Ірина придбала автомобіль «Таврія», аби із сім’єю залишити місто, якщо розпочнеться повномасштабна війна. Але 16 лютого автівку викрали. На початку російської окупації жінка із сім’єю залишилися у місті. У Мелітополі вона перебувала до кінця серпня 2022 року.
Ірина пригадує, як все розпочиналося:
«26 лютого 2022 року окупанти вже були в Мелітополі. Одного разу я вийшла за кормом для котів, проходила повз СБУ і бачила, як на будівлю вішають російський прапор. До міста заїхали військові з прапорами Чечні, Осетії та Дагестану. Вони навіть не дуже добре розмовляли російською».
Через місто в сторону Запоріжжя рухалися великі колони російської військової техніки. Ірина з іншими мелітопольцями почали стихійно їх зупиняти.
«Виходили на дорогу, хотіли їх затримати голими руками, аби українські військові змогли відступити. Вони нам сигналили, але не чіпали», — розповідає Ірина.
Читайте та слухайте також: Звинувачення у «тероризмі» і сюжет для пропагандистського ТБ: росіяни викрали цивільного мелітопольця
Стихійні зібрання людей перетворилися на великий мітинг проти окупації. Люди збиралися в центрі міста з українською символікою, закликали російських окупантів повертатися до Росії.
«Вони (російські окупанти — ред.) просто не очікували, що їм будуть тут не раді. Спочатку вони були розгублені. Один говорив мені, що хоче додому. Дехто казав, що тут через гроші. Вони вірили у пропаганду про НАТО, про те, що «їм загрожує Америка». А я їм кажу: «Яка Америка? Подивіться на карту, Америка з іншого боку».
Ірина разом із сином малювали великі плакати проти окупації, і щодня приходили на центральну площу міста біля ДЕКА.
«Нас ставало більше. Але люди, з якими я виходила в перші дні зупиняти російські БТРи, танки, майже не з’являлися. Якось я випадково побачила в місті чоловіка, з яким ми виходили в перші дні. Він був у синцях. Сказав, що прийшли росіяни, сильно побили і показали на нього папочку з інформацією про те, де працює, з ким спілкується, куди ходить. Із першого тижня окупації почалась практика «чорних воронків», коли о першій годині ночі до будинку під’їжджає машина, виштовхують когось з мішком на голові, ведуть кудись під крики і плач родини», — каже Ірина.
12 березня 2022 року росіяни викрали мера Мелітополя Івана Федорова. До будівлі Мелітопольської районної адміністрації прийшли люди з вимогою його відпустити. За словами Ірини, тоді сталися перші сутички з мітингувальниками за участю російських військових.
«На будівлях ставили автоматчиків, і по місту майже через кожних 10-20 метрів стояли їхні патрулі із закритими обличчями та зброєю. Вони час від часу стріляли в повітря, намагалися нас залякати. На державних будівлях замість української символіки — російські триколори та радянські прапори. Морально було дуже важко».
Росіяни їздили по місту з гучномовцем: «Тут Росія, а не Україна. Мітинги заборонені».
14 березня Іра знову прийшла на мітинг. На площі було більше російських військових. А ще жінка нарахувала п’ять автозаків — між собою мелітопольці їх називали «бойніцами».
О 12 годині як зазвичай розпочинався мітинг. Тоді ж окупанти почали витягували людей з натовпу, били гумовими палицями та пакували в автозаки. На її очах вони затримали 17-річного хлопця. Причиною стало те, що він вигукував гасло «Слава Україні» і був загорнутий у синьо-жовтий прапор. Ірина побігла до автозаку, куди росіяни заштовхали підлітка.
«Я підходжу, а там стоїть такий великий, носатий орк. Я кажу: «Носатий, забирай мене». Він повертається до мене в шоці: «Хочеш, иди». Я залажу в цю «бойніцу». І бачу картину: в хлопця перев’язані руки спереду якимось кухонним рушником. Стара порізана шапка закривала очі. І я згадую, що так перев’язували руки людям в Бучі. Я розв’язала його, зняла шапку. А той великий орк відкриває «бойніцу» і до мене: «Ты что делаешь? Чего ты его развязала? А я говорю: «А ты что делаешь? Вы вообще, что-ли?» И он такой говорит: «Что ты хочешь?» Я говорю: «Отпустите его».
Хлопця відпустили. Ірину закрили в автозаці. Через декілька метрів жінку відпустили з погрозами «не попадатись на глаза», бо буде гірше.
Ірина вже тоді зрозуміла, що російські окупанти більше не дозволять їм збиратися в центрі міста. Вона бачила, як в Енергодарі, Бердянську, Херсоні та інших містах, де люди також виходили на протести, росіяни влаштовували зачистки та забирали в катівні організаторів.
15 березня 2022 року росіяни остаточно розігнали мітинг. У хід пішли не лише гумові палиці, а й сльозогінний газ, масові побиття мітингувальників та масові затримання.
«Ми тоді зібралися в іншому місці, ближче до парку, але нас оточили знову. Я побачила, як затримують одну жінку в жовтій куртці. І пішла за нею, щоб звільнити. Росіяни заштовхали мене в автозак. Я опиралася, але мене били прикладом по спині. Один уже тягав по землі, одягнув мені наручники. Я почала кричати, що вже сліди на руках від наручників, і він зняв. В автозаці були ще чоловіки — побиті, хто зі зламаним носом, обличчя у крові. Один взагалі лежав напівпритомний», — пригадує Ірина.
Затриманих повезли за місто. Ірину зі знайомою відпустили в полі біля Якимівки, за 27 кілометрів від Мелітополя. Близько п’яти годин жінки йшли пішки до міста, оминаючи російські блокпости. Ірина була загорнута в український стяг. Вони співали українські пісні.
«Тоді ми не думали про свою безпеку. І вже було все одно, що буде. Я не могла змиритися, що тут Росія. Ми виходили на мітинги і сповідалися, що ця окупація ненадовго. Але мирні люди проти військових зі зброєю… Як ми могли їм протистояти? У нас не було нічого».
Після розгону мітингу люди збиралися удвох чи втрьох — то у кав’ярнях, то в парку, щоб не привертати увагу росіян. Таким чином мелітопольці тримали зв’язок, обмінювалися інформацією та підтримували одне одного.
«Місто ставало «російським». На кожному кроці борди «Здесь — Россия», а на 9 травня в центрі — концерт до Дня перемоги. Георгіївські стрічки, російська, радянська символіка, пропагандистські гасла, завезені до міста росіяни — на це все неможливо було дивитися», — згадує Ірина.
Ірина вирішила не виїжджати. Вона годувала тварин друзів, наглядала за помешканнями людей, які виїхали.
І продовжувала чинити опір. Шукала знайомих, яких затримували окупанти і кидали у відділки поліції чи інші місця утримання, їздила по місту на велосипеді з синьо-жовтою стрічкою. Тож одного разу їй зателефонували з російської комендатури і сказали з’явитися наступного дня. Іра не збиралася йти. Тоді до неї прийшов знайомий, який, як з’ясувалося, вже співпрацював із російською окупаційною владою.
«Ира, что ты делаешь? Успокойся, все уже. Надо жить дальше. Ничего не изменишь. Не делай ничего, не пиши ничего, не говори лишнего».
Читайте також: 8 тисяч доларів і ти на волі: як жителька окупованого села на Мелітопольщині викупила себе з полону
У місті залишалися сім’ї українських військових, активні учасники мітингів, і всі вони були під загрозою бути затриманими росіянами. Ірина вирішила стати перевізницею і займалася евакуацією:
«Я шукала авто, щоб евакуювати людей, бо свою Таврію побачили в орків на блокпосту, розібрану. Мій друг сказав, що я можу взяти авто його батька і їздити, скільки треба. Чотири дівчини-підлітки, діти українських військових, сім’я з трьома дітьми до 5-ти років… такі були поїздки», — згадує Ірина.
У серпні жінка залишила місто. За її словами, в Мелітополі зараз повна ізоляція від України. Панує російський терор. Російські військові почуваються безкарними. Людей ламали і ламають психологічно. Навіть ті, хто активно виступав проти окупації на початку, пішли на співпрацю, бо потрібно було працювати, за щось жити.
За два роки окупації міста більшість її знайомих виїхали.
«Двоє друзів пропали. Більше 20 знайомих, і навіть цілі родини теж просто пропали з домівок. Далеко не всі вижили. Мені пощастило… Це треба пам’ятати. І важливо перемогти це зло».
Уже рік Ірина — військовослужбовиця, молодша сержантка в ЗСУ. Наразі перебуває у запасі за сімейними обставинами і активно проходить навчання з тактичної медицини.
«Ми всі на війні. Неможливо втекти від неї, навіть якщо комусь здається, що вони десь в Україні в безпеці. Тому зайвих навичок не буває. Неможливо зараз передбачити коли і куди росіяни запустять ракету, тому всім цивільним слід мати навички, вміти зупиняти критичні кровотечі. Ми маємо вижити і перемогти».
Ірина мріє повернутися до Мелітополя. І найперше, що хоче зробити — це піти на могилу до батька.
Цей матеріал було підготовлено за підтримки «Української Феміністичної Мережі за Свободу й Демократію»