Максиму Буткевичу — 47: повний текст касаційної промови правозахисника у російському суді

Сьогодні, 16 липня, українському правозахиснику, співзасновнику Громадського радіо Максиму Буткевичу виповнюється 47 років. Після початку російського вторгнення він долучився до ЗСУ й у червні 2022 року потрапив у полон, де перебуває вже понад два роки.

Проти Максима Буткевича було сфабриковано кримінальну справу, за якою суд в окупованому Луганську засудив його до 13 років позбавлення волі.

У цей день Громадське радіо публікує повний текст його виступу під час касаційного розгляду його справи російським судом, який записав один із відвідувачів.

• Через обставини утримування у російській тюрмі Максим мав говорити промову російською, переклад українською Олени Ребрик.

«Протягом понад 16 років я займався діяльністю, спрямованою на захист прав та громадянських свобод людини. Зокрема, намагався надавати допомогу біженцям та вимушеним переселенцям та протидіяти ксенофобії у її різних формах. Тому злочини, у яких мене звинувачують, максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюсь, та діяльності, яка є головною справою мого життя.

У більшості відомих мені випадків, подібних до моїх, полонених українських військовослужбовців звинувачують у тому, що вони скоїли злочин проти цивільного населення через неприязнь чи ворожнечу до жителів регіону Донбасу — навіть якщо вони самі з Донбасу. Щось подібне, мабуть, мається на увазі і в моєму випадку — навіть якщо це було б проявом саме того, чому я стільки років протидіяв. Однак саме такого формулювання у моїй справі немає. Мотивом спроби «навмисного вбивства двох і більше [цивільних] осіб «загальнонебезпечним способом» зазначено наступне: ніби я зробив це «з метою залякування цивільного населення, жорстокого поводження з метою вбивства «загальнонебезпечним способом». Інакше кажучи, метою спроби «навмисного вбивства було навмисне вбивство жертв, яких я намагався залякати таким чином. Не більше й не менше. При цьому всьому судово-психіатрична експертиза не виявила ознак тимчасового розладу на момент передбачуваного скоєння злочину у людини, яка вирішила залякати людей за допомогою їхнього вбивства… Утім, у звинуваченні містяться значно більші суперечності.

Обвинувальний висновок — документ, наслідком якого є позбавлення волі людини на роки вперед, складено виключно недбало. В одному місці обвинувачений, тобто я, названий мобілізованим. В іншому — службовцем за контрактом. У різних місцях тексту мені приписуються різні посади. У тексті спливає назва спецпідрозділу «Барс», який не згадувався ні раніше, ні пізніше, про який мені нічого невідомо, невірно вказана дата початку моєї служби у ЗСУ. Безглуздість першої інстанції виправляли просто під час судового засідання, і не всі, наприклад, невірна дата початку проходження мною служби фігурує в документах цього засідання — 20 березня 2022 року, тоді як я почав службу 4 березня 2022 року.

З огляду на все це справді неупереджений об’єктивний суд, маючи справу з таким недбало складеним звинуваченням, вдався б до ретельного розгляду зібраних матеріалів з метою справді незалежної, всебічної оцінки. Однак зроблено цього, звісно, ​​не було. У справжньому суді справа з тріском розвалилася б.

Читайте також: Правда і тільки правда — єдине, що ми можемо протиставити російській брехні про Максима Буткевича — батько полоненого правозахисника

На жаль, я не мав можливості належним чином підготуватися до цього засідання, зокрема, попрацювати з російськими кодексами. Однак навіть того короткого часу, на який мені потрапив до рук кримінально-процесуальний кодекс, вистачило, щоб дізнатися, що згідно з частиною 2 статті 77 КПК РФ «Визнання обвинуваченим своєї провини в скоєнні злочину може бути покладено в основу звинувачення лише за умови підтвердження його вини сукупністю доказів, що є у кримінальній справі». Описано саме те, що не сталося у справі.

Крім «свідчень обвинуваченого», тобто моїх, ніщо не пов’язує його з подією. Мене не згадують потерпілі (тим більше, що й ті, хто дістав поранення, і той, чиє майно пошкоджено, згадують про мінометний обстріл і «міну, яка впала», а зовсім не про постріл з гранатомета); збройова експертиза відсутня; судово-медична не встановила, результатом вибухів якого боєприпасу стали поранення, лише не виключила гранатомет; а «інших досліджень у судовому засіданні доказів, які отримали належну оцінку у вироку», про які згадує суд другої інстанції в апеляційній ухвалі, просто немає і не було. Щоб це виявити, досить просто прочитати згаданий вирок. Таким чином, у справі відсутні інші докази винуватості обвинуваченого, крім його (моїх) зізнань, які, таким чином, відповідно до КПК РФ не могли бути покладені в основу звинувачення. Але вони були покладені, і суд, виходячи з цього звинувачення, визнав мене винним.

І самі ці «зізнавальні показання», якби до їхньої оцінки ставилися ретельно, не витримали б перевірки, навіть найповерховішої. Звинувачення, наприклад, зазначило, що я вчинив злочин шляхом пострілу з гранатомета «Панцерфауст» німецького виробництва. Для цього я «розкрив закупорку з гранатами», «зібрав гранату», зарядив гранатомет і вистрілив. Нехай «Панцерфауст» і схожий з РПГ-7 по ТТХ, конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію «Панцерфауста» людина, яка писала це, не має уявлення: заряди до нього не зберігаються у закупорці і не вимагають складання. Це, як і безліч інших, начебто дрібних, але суттєвих деталей, показує, що ці свідчення написав не я, таке написати мені б на думку не спало.

Всі ці невідповідності, безглуздя, і відсутність доказів, крім підписаних мною «зізнань», пояснюються одним: ці свідчення не відповідають дійсності, були мною підписані під тиском, але не написані мною. Я не робив пострілу з гранатомета по цивільному об’єкту 4 червня 2022 року в місті Сєвєродонецьку: за час бойових дій мого підрозділу взагалі не було в цьому місті. Потрапивши в полон 21 червня 2022 року, я та мої побратими по службі неодноразово допитувалися про маршрут пересування нашого підрозділу, і ці запротоколовані свідчення десь зберігаються, якщо не були знищені. 4 червня 2022 року я взагалі перебував у місті Києві, що підтверджують докази, про долучення яких раніше клопотав мій захисник.

На жаль, у цьому немає нічого дивного: з десятків засуджених українських військовополонених, з якими мені довелося спілкуватися за цей час, практично ніхто не перебував на той час у тому місці, де вони нібито здійснили те, в чому «зізналися», до чого вони не мали стосунку, тому мій випадок не унікальний.

Але я можу з повною відповідальністю заявити цьому суду хоча б про себе, що ні в червні 2022 року, ні в якийсь інший час я не робив жодних дій, спрямованих проти цивільного населення, не чинив інших порушень міжнародного гуманітарного права, не отримував , не віддавав і, відповідно, не виконував наказів, направлених на вчинення подібних дій. Користуючись нагодою, прошу також зафіксувати, що я не схильний до суїциду, самоушкодження чи втечі, не конфліктний і не вдаюся до вирішення конфліктів за допомогою насильства.

Я щиро співчуваю потерпілим: через те, що вони пережили, через завдану їм шкоду, як і через те, що їхнє нещастя було використане для того, щоб засудити невинного. Я не маю ілюзій щодо можливості відновити справедливість у рамках російської судової системи; проте давати свідчення, що не відповідають дійсності, більше не можу. Це — неправильно, і, зрештою, грішно — неправильно з усіх точок зору.

— Суддя (дещо здивовано): Тобто, ви що, підтримуєте касаційну скаргу?

— Максим Буткевич: Так, підтримую в повному обсязі, включаючи заяву про те, що це було самообмова.

— Суддя: Навіщо ви це зробили? Навіщо обмовили себе?

— Максим Буткевич: Тому що мені було обіцяно: якщо я підпишу те, в чому мене звинувачують, мене відразу поміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то буду засуджений все одно, але про обмін мови не буде, і мене будуть піддавати психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску було продемонстровано.

— Суддя: Суд видаляється на нараду».