Журналісти розшукують свідків загибелі військової кореспондентки Анастасії Волкової

У Слов’янську Донецької області 30 травня трагічно загинула військова кореспондентка українського іномовлення Анастасія Волкова. Вона також співпрацювала із Громадським радіо. Інтернет-видання «Карачун» оголосило про розшук свідків загибелі Анастасії Волкової.

«Звертаємося до всіх, хто може допомогти в розслідуванні обставин загибелі Анастасії Волкової. Якщо ви стали свідком події або маєте будь-яку інформацію, яка може бути корисною для слідства, будь ласка, звертайтесь за контактами нижче. Ваші свідчення можуть стати вирішальними для встановлення правди. Анонімність гарантована», — йдеться у повідомленні.

Контакти подруги Анастасії, що займається збором даних:

• Телеграм;
• Фейсбук;

Більше про Анастасію Волкову

Координаторка регіонального відділу Валентина Троян згадує Анастасію:

«Настя для мене була людиною, яка ніколи не зупинялася. Якщо щось не виходить, вона буде шукати шляхи, щоб це вирішити, і якось зробити. І я звернула увагу, я і знала, що вона співпрацює не тільки з нами, а і з телеканалом «ДОМ», FREEDOM, що вона працює для «Новин Донбасу», і думаю, про багато ще я просто не знаю, тому що все це не можна осягнути, настільки в ній було енергії…

Вона хворіла, у неї була пневмонія, вона лежала під апаратом ШВЛ, його зняли, і  днями ми вже спілкувалися, говорила, що: «Я вже без цього апарату, я вже починаю дихати, ще важко, але я вже пишу». І вона починала робити матеріали для нас, ще вона нікуди не їздила, була у лікарні, але той матеріал, який вона зібрала до того, як вона захворіла, вона хотіла про це розповісти, і хотіла це обробити.

Ми часто спілкувалися не по роботі, а взагалі про наших колег, про Луганщину, і коли Сєвєродонецьк був уже напівокупований, вона переїхала із тієї небезпечної частини у безпечну, вона шукала шлях, щоби все-таки залишатися у місті, перевезла на іншу орендовану квартиру речі, і ця квартира, там зайнялася пожежа. Я пам’ятаю, як вона розповідала, що була у некерованому стані, і її хлопець відтягнув, і казав, що треба вже йти, а вона хотіла щось взяти, і рвалася туди. А вже не працювали пожежники, пожежу ніхто вже не міг загасити. У цьому була вся Настя — вона якщо хотіла, вона це робила. Можливо, місцями це було не дуже розумно, але людина, яка працює з 2018 року на війні, у неї, мабуть, свої кордони щодо безпеки і небезпеки».

Виконавча продюсерка і ведуча Громадського радіо Ана Море також згадує Анастасію:

«Мені пощастило з Настею провести разом тиждень влітку 2022 року. Я пам’ятаю, що тоді зібралися різні українські журналістки і журналісти, які в різних умовах працювали у гарячих точках, і Настя була однією із тих, хто у найекстримальніших умовах, і вона всерйоз сиділа на цих зустрічах із психологинями, і казала: «Та яка мені треба допомога, мені нічого не треба, зі мною все окей, я роблю свою роботу. Тоді як просто у якийсь момент я заходу у приміщення, де вона сама собі грає на фортепіано, я дивлюся на цю сильну жінку, і думаю, — як можна прожити стільки, скільки ти проживаєш, і при цьому залишатися такою світлою і відкритою і здатною до впевненості, що перемога нас чекає, і Луганщина, і Луганськ будуть вільними».

Редакторка дня та ведуча Руслана Кравченко згадує:

«Пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення, і Настя тоді настільки абстрагувалася від всієї цієї ситуації вона просто робила свою роботу і навіть багато фотографувала тіл на вулицях, і Настя навіть трішки настрашила, чи все з нею добре. Але попри все, попри те, що її рідну область дедалі більше окупують росіяни, вона робила свою роботу, і от останні тижні ми спостерігали за нею в соцмережах, вона практично щодня писала дописи про те, що вона хвора ковідом, що почалася сильна пневмонія, про її сусідок. І навіть вчора, годин за 5 до загибелі, вона писала, що почала читати книжки, що їй стає набагато легше… І коли ми дізналися про її смерть, у мене була перша думка, що ж це може бути, і всі, хто дізнався переживали, чи не вбили її росіяни, це було вірогідно, бо Настя працювала у таких гарячих точках… Але коли Луганська ОВА підтвердила, що Настя загинула у Слов’янську вона ішла містом, зупинилася на перехресті, очікуючи можливості перейти дорогу, і в цей час зіткнулися дві автівки, і одну — відкинуло на Настю. Насті назавжди залишається 31 рік».

У публікації до роковин повномасштабного вторгнення на Громадському радіо вийшла низка матеріалів під назвою «Рік великої війни», і один із них — «Регіональні кореспондентки Громадського радіо розповіли про свій рік великої війни». Серед них була і Анастасія.

Вона писала:

«21 лютого росіяни почали бомбити моє рідне місто — Щастя. Я тоді намагалася вмовити маму поїхати із міста. Я їздила туди кожного дня, бачила обстріли і розуміла, що їй там залишатися небезпечно. 22 лютого я змогла її вивезти. Вже тоді у її будівлі був пошкоджений дах, кілька днів не було електрики, води, газу. У сусідні будинки були прильоти.

Коли 21 лютого я почула про визнання «ЛДНР», я подумала, що це якийсь черговий маразм Путіна. Ну, що там може бути? Але дід щось вигадав…

Разом із домом я втратила відчуття стабільності. Зараз я живу в усій Україні. Я не можу сказати, де мій дім. Коли мене зараз питають «Де ти зараз живеш?», то я навіть не знаю, де, бо я зараз постійно переїжджаю. Раніше я могла сказати, що — у Сєвєродонецьку. Зараз кажу, що я — усюди. Тобто, я їжджу по усьому Донбасу, я буваю у Дніпрі та інших містах України…».