facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Вижити і зрозуміти сенс існування»: регіональні кореспондентки Громадського радіо розповіли про свій рік великої війни

1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 15 хв

Із 24 лютого 2022 року регіональна служба Громадського радіо посилила роботу. Наші кореспонденти оперативно повідомляють в ефірі про події у своїх містах. Хтось уже мав досвід роботи на війні, а хтось — був змушений набути його за останній рік. У своїх спогадах вони розповідають, як цей рік змінив їхнє життя, і за що попри все, вони готові подякувати 2022-му.


Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної. 


Ганна Прокопенко, кореспондентка Громадського радіо, Маріуполь

Ганна Прокопенко

«Напередодні 24 лютого містяни зібралися на мітинг перед драматичним театром. Тоді був концерт гурту «Бумбокс». Люди вийшли з українськими прапорами, щоб показати, що Маріуполь — українське місто. Я прийшла на той мітинг і тоді у мене з’явилася якась тривога. Не знаю, як це пов’язано, але тоді, коли я побачила велику кількість людей, я подумала: «А раптом щось справді може бути?»

До того, як прийти на площу перед театром, я була біля моря. Там були доволі великі хвилі. Я не можу пояснити, що насправді на мене так вплинуло, але тоді я просто сиділа, дивилася на море. Пам’ятаю, подумала: «Щось море неспокійне…» Ми якраз обговорювали різні чутки про можливу війну зі знайомими, бо біля моря я була не сама. І після, біля театру, побачила людей і подумала: «Вони ж зібралися не просто так». Тобто, у Маріуполі це була звичайна історія — люди збиралися на мітинги і це не було чимось дивовижним. А ось у купі із цими розмовами: «Ой, щось буде, ой, щось буде…».

Коли я побачила, що соліст «Бумбокс» Андрій Хливнюк вийшов до мітингувальників і сказав якусь промову, то це якось «стукнуло». Я подумала: якщо люди намагаються показати, що Маріуполь — це Україна, то, напевно, щось буде.

Наступного дня, 23-го, мене відпустило, а зранку 24-го, коли все почалося, був шок.


Читайте також: Історія Маріуполя: рибний базар, радянський курорт, опера у Міському саду


Фото: Ганна Прокопенко

Я не закарбувала у пам’яті саме дату, 21 лютого. Пам’ятаю, цей момент, коли було оголошено, що Росія «визнає території «ЛДНР» саме у адміністративних межах наших українських областей. Не пам’ятаю, щоб серед колег це якось тривожно сприйняли. Більшість людей говорили: «Мало, що він там каже — це ж вже не вперше». А мене «різануло» саме те, що у межах областей (визнання — ред.). Я спочатку думала, що йтиметься про визнання у тих межах, які були окуповані з 2014-го. А коли прозвучала фраза «у межах областей», то тоді мене це найбільше і стурбувало, бо розуміла, що тоді ми теж «попадаємо».


Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.


Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну


Озираючись, я розумію, що дуже багато втратила. До війни у мене були у житті якісь трагічні тяжкі події. Я теж втрачала близьких людей, але після цього якось доволі швидко «вигрібала», якщо можна так сказати.

Що забрала війна? Це люди, це дім, це місто. Це — море. Це доволі символічно. Можливо, звучить якось несерйозно, але для мене це теж серйозна втрата. Для мене Азовське море — це не шезлонги і пляж. Це про друзів, проємні спогади. Воно теж у мене асоціюється з домом.

Фото: Ганна Прокопенко
Фото: Ганна Прокопенко

Не можу сказати, що війна мене зламала, але надломила. По-перше, померла бабуся саме під час бойових дій. Я втратила близьку людину. У мене забрали дім у буквальному сенсі і у переносному. Мій будинок повністю згорів. У мене забрали можливiсть обійнятися із найближчими, забрали можливість вільного пересування, забрали частку свободи у багатьох сенсах. Я багато речей зараз не можу зробити із того, що хочу. Раніше я думала: прикольно, коли ти кудись їдеш. Це цікаво — за кордоном і просто по країні. Але зараз, коли мені довелось багато поїздити, я зрозуміла, що це прикольно, коли ти їдеш, тому що ти сам хочеш і коли тобі є куди вертатися. Коли тебе змушують, це вже геть інша історія і тоді вже не треба цих поїздок.

Коли я тільки виїхала з Маріуполя, у мене була велика проблема, було питання: «Навіщо?»

  • За різними оцінками, у Маріуполі загинуло 100 тисяч людей, а я вижила. І я намагалася зрозуміти сенс існування, було питання «Для чого мені тепер жити?» У спілкуванні із психологом я зрозуміла, що мені потрібно принаймні видати книжку бабусі. Тоді я почала цим активно займатися. У мене не було багато часу для того, щоб страждати. Можна саказати, що я якимось чином завантажила себе роботою, але для мене це був важливий пунктик, щоб і люди побачили її твори, які ще не були опубліковані, тому що багато було шанувальників, які її добре знали. Але для мене ця книжка була не лише про одну людину, а про Маріуполь той класний, той гарний, який ми пам’ятаємо. Тому це був символ. Тому що про Маріуполь зараз пишуть сумні спогади, а хотілося додати щось хороше.

«Для тих, хто хоче згадати, яким було місто» — онука загиблої у Маріуполі журналістки публікує книгу її рукописів


У цьому коловороті важко виокремити щось хороше… Попри те, що багатьох людей я втратила, я познайомилася із багатьма людьми, які мене підтримали, які теж якимось чином допомагають мені триматися. Все одно у моєму житті з’явилися нові хороші люди. Війна наштовхнула мене на багато думок. До прикладу, на банальне, про те, що не треба зволікати, треба жити тут і зараз. Я почала багато різних навчань, згадала, що я хотіла, але завжди відкладала. Якимось чином це дало поштовх… до вдосконалення. Це звучить пафосно, але я почала займатися творчістю, перестала це відкладати.

Я думаю, всі ці події якимось чином зміцнюють. Але роблять це, коли є підтримка. Мені пощастило, що у мене є люди, які можуть мені, умовно кажучи, протягнути руку, щоб не з’їхати з глузду і тому, кожен цей новий етап якогось жаху я вже потрохи навчилася приймати. Можливо, це не дуже добре. Можливо, так захищається психіка, щоб не здуріти. Знову ж таки, ми будемо думати, що обстріли — це нормально.

Мене зміцнює те, і ми це обговорювали з друзями, що люди, які виїхали із Маріуполя, які вижили там, що для них Маріуполь — їхня супер сила.

Тримає надія на повернення і зміцнює думка про те, що щоб не сталося, я вже пережив таке страшне, тож наче далі я маю «вигрібати», значить далі я маю теж триматися. Хоча, ніколи не можемо виключати, що може бути ще щось страшніше».


Читайте також: «Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату


Анна Черненко, кореспондентка Громадського радіо, Харків

Анна Черненко/Фото: Facebook-сторінка Анни Черненко

«Напередодні вторгнення жителі Харківщини стежили за скупченням військ біля кордону. Це дуже сильно обговорювалося. Говорили про колони біля Курська, Бєлгорода. У мене є частина знайомих, які підготували і тривожну валізу, продумали маршрут виїзду за потреби — зокрема, для того, щоб вивезти дітей, літніх батьків або ж себе. Хтось — намагався зрозуміти, як працювати. Але, здебільшого, якогось передчуття у більшості моїх знайомих не було. Максимум ці тривожні стуки посилилися надвечір 23 лютого — люди поїхали заправляти машини. І то не всі.


Читайте також: «Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого


Пам’ятаю, як ми у 20-х числах знімали велику підготовку, урок оборони. Це було якось незручно. Було таке відчуття незручності, ніби ти готуєшся незрозуміло до чого. Багато людей, кілька сотень, прийшли на цей урок безпеки. Я побачила там багато знайомих і ще подумала, що обов’язково піду на такий урок, щоб не розгубитися раптом що. Але це «раптом що» було надзвичайно далеко у моєму світосприйнятті.

За цей рік, напевно, змінився, якийсь емоційний поріг чи то взагалі сприйняття себе, оточуючих. Я часто ловлю себе на думці, що я, що люди поруч готові багато говорити про такі відверті речі, що аж іноді думаєш, що раніше ти і не почув би того і не готовий був слухати. Я сама насправді дуже закрита емоційно людина, але тепер виявилося, що — ні. Це не так.

Що війна у мене забрала?

Можливо, згадаю не все. Перші дні — кінець лютого-початок березня я гостро зрозуміла, що у мене забрали відчуття контролю, а для мене він був дуже важливий. Нещодавно я спілкувалася із подругою. Вона говорить про те саме. Цей контроль був від дрібниць — коли ти знав свій графік на завтра, на тиждень, ти планував щось. Воно таке побутове, буденне, але воно виявилося шалено важливим, коли ти точно знав, що опівночі чи о другій годині ночі ти можеш піти до супермаркету, ти можеш увечері вийти і подихати на вулицю. А тут виявляється, що небезпечно — комендантська година, все закрито і найстрашніше може трапитися просто зараз. Ти не залежиш від себе — все стало рівнятися на війну.


Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни


І є більш важливі речі, коли ти розумієш, що ти не контролюєш життя своїх близьких людей. Ти його і раніше не контролював, але, виявилося, що людина не відповідає тобі на телефонний дзвінок і це може обернутися панікою. І ось дуже довго і це чи то довелося «затовкти» у себе у душі чи то воно саме якось відпало, відвалилося — ти тепер зосередився на інших речах, але ось цей контроль чи він не такий важливий чи то він переорієнтувався кудись. Це напевно, перше.

Також сильно змінилося сприйняття смерті. Я трохи допомагаю Меморіалу пам’яті «Вбиті Росією». Іноді я пишу статті, а іноді — некрологи. Порівняно з тим, яку велику роботу команда вже зробила, у мене їх всього кілька, але це виявилося однією із найскладніших видів роботи, яку я взагалі робила. Написати некролог трирічній дівчинці. Тут три крапки і це дуже складно, але це потрібно.

  • Чому ще змінилося відчуття смерті? Тому що живим потрібно оплакати своїх загиблих, це дуже важливо і тому ми всі говоримо. Я зіткнулася із такою страшною штукою, що, коли загинули просто всі у родині або людина була самотньою, про неї нема кому згадати. І мені здається, що зараз для мене це одна з найстрашніших речей.

Що доброго сталося за цей рік попри все? Я вийшла заміж. Чому для мене цей крок такий важливий? Чому такий шалений? Тому що ми дуже багато років разом. Спільне життя у нас з 2010 року. Тобто, 13-й вже. А так виходить майже 20. Майже 20 років ми знаємо одне одного. І ось ми вирішили: а чому не зараз? І, правда, цей шлюб за годину був дуже важким, але дуже щасливим. Якби не повномасштабна війна, мені б це не було потрібно. Взагалі непотрібно — і так все класно. А тут, так, виявилося, що цей крок дуже важливий. Разом із нами розписувалися люди, була велетенська черга — хтось у військовому, хтось — у весільному, хтось — юний, комусь — під 60 років, хтось — з військовим баулом, з передової або на передову. Це, напевно, не досягнення, але це — щастя, яке дав мені цей рік і я рада, що це сталося.

Мене зміцнили люди, які не здавалися. Коли ти бачиш, що у людини немає житла, а людина все одно розгрібає ділянку і банально саджає картоплю чи цибульку і готова жити далі. Ти мимоволі ставиш себе на її місце і думаєш: «А ти б зміг?» Відповіді, на щастя, я поки не маю і, сподіваюсь, що не матиму.

Коли спілкуєшся з людьми — близькими, далекими, випадковими знайомим, то люди зміцнюють. А ще відчуття якоїсь гідності. Не те, щоб її не було, але відчуття самоповаги було трохи іншим, а тепер воно масштабне, більш перевірене на цій жахливій практиці. Ти просто пишаєшся тим, що ти є і, я переконана, що ти живий, поки поважаєш і знаєш, хто ти».


Яніна Львутіна, кореспондентка Громадського радіо, Сєвєродонецьк

Фото: Яніна Львутіна

«Ще у середині лютого я розуміла, що це — початок повномасштабної війни. Про це говорили і військові на позиціях. У їхніх колах звучала дата 24 лютого. У неї ніхто не вірив, але вона просковзувала. Про те, що почнеться щось повномасштабніше, ніж до цього було, я розуміла ще у грудні 2021 року, але не хотіла у це вірити. Тоді мені колега сказав, що потрібно готуватися, зібрати тривожну валізу, треба розуміти план відходу, якщо треба буде терміново тікати з міста. Також він казав, що потрібно забезпечити себе зв’язком, якщо раптом я потраплю у якусь халепу.

Коли мені подзвонили 24 лютого вранці, я вже знала, що почую у слухавці. Бо навіть до цього — 23 лютого — я крайній раз пішла до спортзали і мені навіть мій тренер сказав: «Знаєш, що завтра почнеться війна?» Ми тоді пожартували: «Яка війна?» А о 5-й ранку, коли мені подзвонив телефон, я прокинулася з відчуттям, що, мабуть, усі були навколо мене праві, а я просто не хотіла у це вірити.


Читайте також: «Найболючіше я сприймаю загибель цивільних» — боєць Антон Бондаренко про рік великої війни


21 лютого росіяни почали бомбити моє рідне місто — Щастя. Я тоді намагалася вмовити маму поїхати із міста. Я їздила туди кожного дня, бачила обстріли і розуміла, що їй там залишатися небезпечно. 22 лютого я змогла її вивезти. Вже тоді у її будівлі був пошкоджений дах, кілька днів не було електрики, води, газу. У сусідні будинки були прильоти.

Коли 21 лютого я почула про визнання «ЛДНР», я подумала, що це якийсь черговий маразм Путіна. Ну, що там може бути? Але дід щось вигадав…

Разом із домом я втратила відчуття стабільності. Зараз я живу в усій Україні. Я не можу сказати, де мій дім. Коли мене зараз питають «Де ти зараз живеш?», то я навіть не знаю, де, бо я зараз постійно переїжджаю. Раніше я могла сказати, що — у Сєвєродонецьку. Зараз кажу, що я — усюди. Тобто, я їжджу по усьому Донбасу, я буваю у Дніпрі та інших містах України.

Наслідки обстрілу у Сєвєродонецьку/Фото: Яніна Львутіна

У мене немає зараз ніякої стабільності. Якщо раніше я знала свій розпорядок дня, мала змогу приділяти увагу своєму хобі, своїм захопленням. Я мага змогу ходити до спортзалів вечорами, то зараз я розумію, що на все це немає часу і сил, бо постійно війна. Морально це дуже важко.

Я розуміла, що війна триває з 2014-го року, але то не було так гостро, як зараз. Я розуміла, що мій дім — в окупації. Вдень я працювала у гарячих точках поблизу фронту, а ввечері я могла розслабитися і побути у відносній безпеці із людьми, з якими мені було комфортно. Я бачилася із друзями, а зараз, якщо я їх раз на півроку в один вечір побачила, то вже супер.

Дуже важко морально. У мене вже був момент вигорання, коли я ходила до психолога. Він казав мені, що то ПТСР і потрібно лікуватися. Також пояснив, що це наслідки такого життя у нон стопі. Ось у мене постійне відчуття, що я мало роблю, що працювати потрібно більше і ти постійно працюєш-працюєш і якоїсь миті розумієш, що енергії вже немає.

Коли 24 лютого я прокинулася о 5-й ранку і дізналася, що йде війна, я о сьомій ранку заклеювала вікна скотчем, о 8-й — збирала тривожну валізу, а о 10-й — принесла додому багато їжі, щоб забезпечити себе на 2-3 місяці заздалегідь. І того, що я купила у лютому, мені вистачило до окупації. Я виїхала з дому і зрозуміла, що у домі залишилася їжа.


Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка


Минулого року я зустріла свого чоловіка, з яким зараз 24/7. Ми разом працюємо, разом живемо, разом розділяємо втрати. І, власне, все це дає мені сили. Чоловік дає мені сили, щоб рухатися далі, щоб не панікувати, не згадувати свій дім, те, що я втратила, те, що я наживала. Коли я починаю сумувати або плакати, він підходить до мене і каже: «Так, все — пішли розважатися, пішли дивитися кіно, пішли щось робити». Тобто, ця людина мене дуже підтримує під час війни. Разом ми з ним їздимо працювати до якихось дуже небезпечних місць. До прикладу, у Вугледар або Бахмут. Якщо мені потрібно піти і зняти щось у небезпечному кварталі, де все бахкає, де можна втратити руку чи ногу, я розумію, що ця людина піде зі мною і, за потреби, витягуватиме мене звідти.

Коли почалася повномасштабна війна, у березні-квітні я працювала сама, бо мій оператор поїхав. Мені було дуже лячно, бо до мене приходили із погрозами додому — казали, щоб я не знімала, не вела журналістську діяльність. Було дуже страшно. А зараз я розумію, що до мене ніхто не прийде додому — у мене є захист, є підтримка. Це те головне, що дав мені минулий рік і за що я, мабуть, трохи вдячна.

Мене зміцнило те, що всі ці вісім років, поки тривала і триває війна в Україні, підготувало мене до того, що я маю зараз. Я від початку розуміла, що будуть втрати, вибухи. Але я розуміла, що за вісім років моєї роботи на фронті, мене це загартувало і я знала, коли лягати, коли — повзти, знаю, як реагувати на бойові дії.

22 березня минулого року, у мій день народження, я була у Сєвєродонецьку і там вже була повномасштабна війна і вибухи. Місто було в оточенні. Але я пішла до майстрині манікюру, щоб зробити собі такий подарунок на день народження. Я пішла зі свого району до іншого. Коли я була у манікюрниці, то ми почули перший авіаналіт на Сєвєродонецьк. Коли я поверталася додому, то побачила, що всі будинки поруч розтрощені і що з балконів звисають тіла моїх знайомих.

Фото: Яніна Львутіна

Тоді я подумала, якщо я пішла у цей час з будинку, значить це для чогось було потрібно і моя місія не закінчилась і треба щось робити і що у мене у цій війні є місія — розповісти людям, що відбувається в Україні, у мене вдома, у моєму регіоні. Того дня я зрозуміла, що потрібно працювати і працювати більше».


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Втрати російських окупантів в Україні за добу збільшилися на 1400

Втрати російських окупантів в Україні за добу збільшилися на 1400

24 хв тому
У Харкові під час авіаударів постраждали дві жінки

У Харкові під час авіаударів постраждали дві жінки

10 год тому
Відключення світла 20 травня триватимуть в усіх областях — «Укренерго»

Відключення світла 20 травня триватимуть в усіх областях — «Укренерго»

10 год тому
В Угорщині зіткнулися круїзний лайнер і човен, є загиблі та зниклі безвісти

В Угорщині зіткнулися круїзний лайнер і човен, є загиблі та зниклі безвісти

10 год тому