Руслана Кравченко
«Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
Автор
Михайло Матюшенко на позивний «Дід» — легендарний льотчик, який був наставником 40-ї бригади тактичної авіації, відомої як «привиди Києва».
26 червня 2022 року він загинув у небі над Чорним морем під час виконання бойового завдання.
Тільки за 3 місяці його тіло знайшли на території Болгарії й поховали у рідній Бучі на початку жовтня. Михайло Матюшенко знову піднявся в небо, але цього зразу — назавжди.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
Дружина Михайла Матюшенка — Лариса — депутатка Бучанської міської ради, очільниця відділу охорони здоров’я. Разом із чоловіком вони завжди мали громадянську позицію. Свого часу Михайло Матюшенко очолював місцеве громадське формування з охорони правопорядку «Щит». А ще, вони дуже кохали і кохають одне одного. Це одразу помітно, як тільки пані Лариса починає розповідати про свого Мішу.
«Михайло з раннього дитинства займався плаванням. Його батько був тренером із цього виду спорту і завжди брав сина з собою у басейн. У результаті той став майстром спорту з плавання. Він фактично обрав льотну військову кар’єру тому, що саме в басейні спілкувався з курсантами та офіцерами з Харківського льотного училища імені Грицевця. Вони йому дуже подобались і звідти, напевне, у нього в душі виникло це бажання і відчуття — бути подібним до них. Бути в одному товаристві із сильними, наполегливими, цікавими людьми», — згадує пані Лариса.
Михайло Матюшенко любив авіацію. Щоправда, йому не надто подобався військовий устрій, хоча до цього він ставився з розумінням і приймав умови військової служби. У нього не було внутрішнього протесту, але його більше приваблювала саме авіація. Але якщо туди потрібно було потрапити через військову службу, то Михайло так і зробив. Чоловіку дуже подобалось вчити льотній справі курсантів і молодих офіцерів. Для того, щоб цим займатися, він змінював місця служби.
«Він був цілеспрямованим і наполегливим. Якщо для себе визначився у чомусь — то фактично для нього не існувало перепон. Так, для того, щоб визначитись, йому треба був час, обґрунтування, він точно мав бути впевненим, що цього хоче. Але потім, якщо він це вирішив, — відмовити його було майже неможливо. Це стосувалося і військової служби, і переїздів на нові місця служби, й бажання стати на захист Батьківщини у 61 рік», — каже Лариса Матюшенко.
Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни
За 2 тижні до 24 лютого
Після розпаду Радянського Союзу, маючи великі подальші бонуси для кар’єрного зростання у Росії, Михайло вирішив служити Україні. Згодом протиріччя між авіацією та військовою службою стали причиною того, що чоловік пішов зі служби й присвятив своє життя цивільній авіації.
Однак за 2 тижні до війни, маючи керівну посаду в одній з українських авіакомпаній, він почав ходити на роботу у військовій формі. У тій самій, яку раніше одягав у військову частину, коли працював льотчиком-інструктором, розповідає Лариса Матюшенко:
«Коли я його запитала, чому ти так одягаєшся, він відповів: «Щоб усі боялись». На моє запитання, чи довго він так збирається лякати людей, Міша сказав: «Побачимо. Декілька тижнів». А за день до вторгнення на моє чергове запитання відповів, що скоро можна буде переодягатись у цивільне. Однак так не сталося і військовий одяг він уже не знімав».
Михайло Матюшенко завжди оберігав свою родину, а особливо кохану дружину. Він не розповідав те, що змогло б її засмутити. Так було і перед 24 лютого. Він просто мовчки і впевнено робив свою справу.
24 лютого родина зустріла в Бучі. Вони обоє пішли на роботу, попри вибухи у сусідньому Гостомелі. Вони вже знали про вторгнення і серйозну загрозу з боку Росії й думали, де можна вберегтися від цього хоча б на короткий проміжок часу.
«Ми вирішили поїхати в Ірпінь, там у приватному будинку з підвалом проживала наша донька з родиною. Спочатку ми зібрались лише поїхати й переночувати, але назад у Бучу нас вже не пустили — місто почали окуповувати російські війська. Я тричі намагалась проїхати, адже мої колеги з Бучанської міської ради почали облаштовувати штаб допомоги й мені потрібно було бути з ними. Мене не пропустили. Блокпости завадили бути з колегами фізично, але ми постійно були на зв’язку. Коли той зв’язок ще був, звісно», — розповідає пані Лариса.
Родина не була готова до евакуації, вони збирались лишатися в Ірпені, але останнім шансом виїхати з практично окупованого міста — скористалися. Людей, які виїздили за 20 хвилин після Матюшенків, обстріляли, а ті, які їхали за 2 години, — загинули. Росіяни зруйнували й дім доньки подружжя, й автомобіль пані Лариси, який у найвідповідальніший момент евакуації з незрозумілих причин не завівся.
Дорога в невідомість
Для всіх це був страшний сон, розповідає Лариса Анатоліївна. Вони, щасливі, що вибрались із пекла, їхали дорогою невідомості. З Ірпеня була лише одна дорога, яку не контролювали росіяни, — траса на Одесу. Коли вони їхали нею, раптом Михайло сказав, що потрібно зупинися.
«Ми всі не розуміли, що відбувається. А чоловік сказав: Все, я вас вивіз у безпечне місце, далі ви самі, а мені потрібно робити свою справу». До того він нам повідомляв, що поїде у свою військову частину, яка базується у Василькові на Київщині, казав, що має бути там… Як згодом стало відомо, що 2 тижні до повномасштабного вторгнення у військовому одязі він їздив саме до своєї військової частини, а не на роботу. Він готувався повернутися у Збройні сили і захищати Україну», — розповідає пані Лариса.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
За її словами, звикнути й не переживати, що чоловік часто підіймається в небо — було неможливо.
«Він був безстрашним — і це мене найбільше непокоїло. Я боялась, що у якийсь момент він не відчує небезпеки, яка є навколо нього. Але перебороти це було неможливо. І, коли я казала, що мене турбує, чоловік дивувався й обурювався. Він завжди казав: «А що зі мною може статись?».
А коли росіяни обстрілювали військову частину, де базувались «привиди Києва», вони змогли протистояти ворогу і зберегти більшість літаків.
Читайте також: «Я це зробив і розірвав кайдани»: пам’яті Геннадія Афанасьєва
Захист України
Деякий час Михайло Матюшенко разом зі своїм товаришем, також цивільною людиною, не міг мобілізуватися. Але попри це вони були віддані Україні й працювали на її перемогу.
«Це з тієї серії, якщо він щось надумав і вирішив, то він все одно знайде можливість довести справу до завершення», — зауважує пані Лариса.
Згодом, при зустрічі, чоловік їй розповідав, що перші дні після повномасштабного вторгнення пілоти весь час були в повітрі, навіть не було жодного вільного літака. Вони зустрічали ворога у небі й, практично невидимо, захищали Київ. Тоді українці й почали їх називати «привиди Києва».
«Через велику навалу росіян на землі й у повітрі, легендарні льотчики почали гинути. Це було дуже шкода. Також були серйозні втрати у техніці, пошкоджено багато літаків. Водночас в іншій військовій частині, де базувались двомісні літаки Су-24, було більше техніки. Тому Михайло разом зі своїм товаришем вирішили перевчитися на штурмовиків. Оскільки вони мали дуже великий досвід, то це їм не було обтяжливо. Уподовж певного часу чоловіки пройшли у Львові теоретичну підготовку, а потім, в іншому місці, удосконалили практичні навички. Вони готові були стати до бою.
Він жив, не шкодуючи себе. Як сказав один його товариш: «Міша не хотів війни, але завжди до неї був готовий», — зауважує дружина льотчика.
Читайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
Зараз, коли стало актуальним, що Україні можуть передати літаки F-16, Ларису Матюшенко цікавить думка свого чоловіка, наскільки вони були б корисні:
«І наскільки ми б могли дати їм раду, і правильно застосувати. Він ще тоді казав, що наші хлопці точно справляться з тими літаками. Колись на територію військової частини прилітали пілоти з іншої країни на цих літаках. І вони були в захваті, як майстерно наші льотчики виконують завдання. А наші хлопці, які мали змогу ознайомитись із їхньою технікою, казали, що F-16 — це дуже висококласний літак і з його допомогою можна робити те, що нікому й не снилося», — розповідає Лариса Матюшенко.
Лариса Матюшенко впевнена, що, коли українським пілотам дадуть змогу випробувати майстерність на винищувачах F-16, то ворогу буде мало місця. А її чоловік зробив великий внесок у цю справу.
Втрата
Полковник Михайло Матюшенко загинув вранці 26 червня 2022 року в небі над Чорним морем біля острова Зміїний. Він вдало виконав бойове завдання, але, ймовірно, український Су-24 був підбитий російським зенітно-ракетним комплексом «Панцир-С1». Тіло Михайла знайшли у Болгарії. Разом із ним загинув майор Юрій Красильников, тіло якого досі не знайшли, він вважається зниклим безвісти.
«З часу, коли я дізналась, що чоловік не повернувся з бойового завдання до моменту, коли стало відомо, що знайшли рештки його тіла на території Болгарії, минуло 3 місяці. Це був жахливий час. Ми з родиною намагались максимально зробити щось для того, щоб про цю ситуацію стало відомо всім — і в Україні, і за її межами. Ми не очікували, що ситуація може торкнутися аж Болгарії. Водночас ми звертались до офіційних і дипломатичних служб Румунії в надії, що можливо хтось щось знав. Ми писали листи, телефонували, шукали якісь канали зв’язку і весь час вважали себе винними, що можливо щось недоробляємо для того, щоб все з’ясувати.
Коли вже стало відомо, що все дуже сумно, той порив, який нас у цьому вів — він припинився. Водночас страждань менше не стало…», — зауважує дружина льотчика.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Вона каже, що й досі лишається відчуття, що це все відбувається поза реальністю. Що це сон чи якесь марево, яке повинно закінчитися і все стане на свої місця. Водночас ця війна повністю змінила її світогляд ще до загибелі чоловіка:
«Світ дійсно перевернувся. Не сказати, що з ніг на голову, але якась карусель відбувалась. Як і багатьма, мною переоцінені життєві цінності. Ті всі плани, які ми будували на майбутнє з чоловіком, дітьми чи стосовно будь-яких напрямків, просто всі перекреслились. Лишився лише побут, а все інше якимось чином прийдеться вибудовувати наново. Я страждаю від власного безсилля, що я не можу вплинути на все… Якщо я раніше в житті щось планувала чи ні, я могла якимось чином розуміти, що відбувається і яким може бути подальше моє життя. Зараз — ні».
Водночас Лариса Матюшенко наголошує, що впевнена в Україні, ЗСУ, українському народі — це наше світле майбутнє.
Вона каже, що хотіла б зайняти якусь конкретну нішу в суспільстві й бути корисною. Однак, я маю сказати про те, що всі бучанці і я серед них, знають, скільки родина Матюшенків зробила на користь Бучі та всієї України. А подвиг справжнього Героя України — Михайла Матюшенка — ніколи не буде забутим. Ми завжди пам’ятатимемо.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
