Ксенія Новицька
«Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
Автор
Майже рік я не була вдома. Понад 300 днів не жила на українській землі. Але при цьому написала сотні матеріалів про війну, будучи закордоном. Мені випав шанс розповісти про себе знову. І нарешті я роблю це в Україні.
Декілька разів я розповідала свою історію іноземним журналістам у надії, що перестану плакати, згадуючи це знову. Але не виходить. Можливо, поки.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
Перший день війни
Війна застала мене вдома у ліжку, у Старобільську Луганської області. Як зараз пам’ятаю, що вскочила і побігла слід за чоловіком, у якого о 5 ранку задзвонив телефон. Знайомий зі Щастя сказав йому, щоб не їхав на роботу, бо тут божевільні обстріли. Чоловік глянув на мене і сказав, що почалася війна. А потім услід посміхнувся і каже: «Та я пожартував». Але він і сам не зрозумів, що то не жарт. Я відкрила Facebook і побачила дописи зі словом «Війна…».
Шок. У сусідній кімнаті спить моя маленька донька. Що робити? Через 15 хвилин я вперше почула звуки війни — над нашим п’ятиповерховим будинком пролетіли військові літаки. Після того пройшло майже 365 днів, але гул літаків я досі ненавиджу.
Швидко зібрали речі, поїхали на заправку, а потім одразу до моїх батьків, де вже була молодша сестра з сином.
Читайте також: «Нас бомблять. Почалося»: спогади команди Громадського радіо про ранок 24 лютого
Цей день був страшнішим для нас удвічі, бо наш зять — військовий прикордонник. З самого ранку з ним не було зв’язку. Але дивом після обіду він заїхав на декілька хвилин, щоби попрощатися. Чи то розпач, чи страх, але ми просили його лишитися і не їхати. «Я мушу», — сказав він.
Сестра не плакала. Вона була у такому шоковому стані, що першим ділом зняла всі фіранки з вікон у мами й почала їх прати. Прати фіранки у той час, коли чоловік іде на війну, коли окупанти на підході до міста, коли ми чуємо автоматні черги з боку Чмирівки.
Дивитися на неї було важко…
Уночі прокинулися від сильного вибуху. Не можу сказати, чи реально ми спали, бо здавалося, що тієї ночі всі лише читали новини. У робочому чаті написали про приліт у житловий квартал, де жили ми з чоловіком. Замість сну я почала телефонувати рятувальникам, аби вони прокоментували ситуацію. Так, я дзвонила взяти коментар у ніч з 24 на 25 лютого 2022 року.
Писала та ходила на мітинг
Ми продовжили працювати, адже більша частина команди залишилися у місті. Писали новини, фотографували, знімали відео та інформували населення, не дивлячись ні на що.
Розповідати про хаос у магазинах та біля банкоматів у перші дні війни немає сенсу, бо всюди була одна й та сама ситуація.
1 березня 2022 року у місцевому чаті почали писати про рух ворожої техніки через наше місто. Треба діяти. Вирішили йти на мирний мітинг. Створили спеціальний чат, обговорили місце збору, час, та чекали ранку.
Трохи запізнившись, я з чоловіком та рідною сестрою зустріли наших активістів, які рухалися до центру по вулиці Монастирська. Незабутні відчуття. Прапори, гучна українська музика, плакати з написами для окупантів і понад сотня людей такої думки, як і ти.
Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму
Побачивши танки, які почали їхати містом, ми побігли їм на зустріч. Біжиш, а в середині все перевертається. Страх та одночасно рішучість охоплюють тебе і зупинитися вже не можна. І ось ти перед колоною танків, які бачиш уперше в житті. Бачиш людей, які прийшли вбивати.
Як тільки чоловіки почали підходити ближче до танків, окупанти почали стріляти під ноги. Жінки кричали, щоб ті їхали додому, бо їм тут не раді. «У нас приказ», — відповів один із них.
На тридцять хвилин нам вдалося затримати колону російських солдат. Що можуть зробити беззбройні люди проти такої злості та ненависті? Ми ще трохи постояли й розійшлися. Тієї ночі 2 березня росіяни вже ночували у місті.
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
Ще три тижні ми «насолоджувалися прєлєстями русского мира», а потім виїхали. У цей період окупанти вже почали шукати українських військових, учасників мітингу, ярих патріотів.
Представники окупаційної влади швидко почали робити видимість «господарської діяльності». Замість питань розселення біженців, яких вони сотнями примусово привозили до нашого міста, гуманітарних проблем, «лнрівці» діставали зі смітників бюсти леніна, завозили російські підручники, влаштовували свята «побєдобєсія».
Ці «асвабадітєлі» «звільнили» людей від заощаджень, коли ввели на території міста загарбницькі тарифи обміну гривні до їхнього «рубля». «Звільнили» від нормального, сучасного життя.
Читайте також: Навчання в окупованому Старобільську: гімн Росії по понеділках, урок «разговоры о важном» і протерміноване морозиво
Евакуювалися до Грузії
Разом із чоловіком та донькою через Росію ми приїхали у Тбілісі, де до цього часу мешкаємо. Через п’ять днів після нашого приїзду, мені починають присилати якусь статтю з моїм фото. Перейшовши за посиланням на проросійський сайт, побачила писанину про себе.
Головною ілюстрацією був скріншот відео з мітингу, де я йду на мирній акції протесту і витираю сльози. Ці нелюди крім звичайних образ написали, що я «укронацистка» і мене мають «поддать денацификации».
Відтоді мені стало страшно. Не за себе, а за моїх батьків, рідних сестричок і братика, які ще лишались в окупації. Це було пекло.
Але треба було жити далі. Грузія прийняла нас гостинно. Всюди майоріли наші прапори. Як це прекрасно бачити синьо-жовтий навіть тут, за тисячі кілометрів від дому.
Місцева влада надала безкоштовне проживання у готелі з харчуванням та користування міським транспортом. Грузини підтримували словами.
У Тбілісі наша сім’я знайшла нових друзів — таких же українців, які полишили свій дім через окупацію. Вечорами ми збиралися, розповідали про свої міста, обговорювали новини, плакали.
Морально було важко. Переживання за рідних, ситуація на фронті, новини з деокупованих Київщини, Чернігівщини, Сумщини — все це вбивало мене зсередини. Ще й великий потік у Грузію росіян. Інколи у мене було відчуття, що я не у сонячній Грузії, а у холодній «мацквє».
Читайте також: «Стояла в черзі, а над головою — російський винищувач»: історія харків’янки
Українці трималися. Трималися разом. У гуманітарних центрах, які організували грузини та українська діаспора у Тбілісі, біженці ділилися своїми історіями, переживаннями, інформацією. Тому у Телеграмі, Фейсбуці з’явилися відповідні групи, де ми обмінювалися корисностями.
Тбілісі почало грати українськими фарбами. День вишиванки, День борщу, українські пікніки, День Незалежності України — все це було такого масштабу, що на секунду тобі здавалося, ніби ти вдома. Бо поруч наш прапор, наші люди.
Коли ми приїхали до Грузії, моїй доньці було три роки. Звісно, що вона не розуміла, що сталося, чому ми виїхали. Але за розмовами, піснями вона часто почала говорити про Україну. За кілька місяців у її гардеробі були лише жовті та сині кольори. Вона обирала їх сама. Казала, що це колір «Слава Україні». Ми так сміялися і плакали тоді.
Я не хотіла, щоб у чотири роки замість зайчиків на щічках, вона просила намалювати їй прапор України. Але так було.
Вона завзято співає «Червону калину» у маршрутці, а русня при цьому опускає очі. Хочеться вірити, — від сорому за зруйноване життя тисяч дітей.
Находила порятунок у роботі
Рятувала й робота. Перебуваючи ще в окупованому Старобільську, я писала статті про реалії захопленого міста, тому українським редакціям були цікаві мої матеріали. Колеги та медійні організації завжди були на зв’язку та в будь-який час могли допомогти.
«Я, звичайна регіональна журналістка з Луганщини, почала співпрацювати з великими та відомими медіа. Як так сталося?», — запитувала себе я.
Тому можу сказати, що з проблемою безробіття я не зіштовхнулося. Навіть навпаки — роботи було багато у той час. Паралельно я встигла попрацювати три місяці у грузинському онлайн-виданні. Це був крутий досвід.
Навіть вдалося відпочити. Завдяки німецькому фонду я змогла провести п’ять незабутніх днів у Німеччині разом зі своїми українськими колегами. Їхні історії, поради, досвід вдихнули у мене нові сили для подальшої роботи.
Читайте також: Спроби виїхати з окупації: історія старобільчан, чию колону розстріляли росіяни
У Тбілісі окрім журналістики, я отримала можливість працювати у складі команди Міжнародного партнерства за права людини. Разом з ними, опитували таких же біженців з України. Це важка робота. Кожен день ти працюєш з людським горем, болем. Інколи дозволяла собі розплакатися, записуючи їх історії, бо було вже занадто боляче від почутого. Рятував чоловік, який вислуховував мене годинами після таких інтерв’ю.
Але я не можу зупинитися, припинити це робити. Якщо це те, що допоможе покарати винних, я не відступлю. Точно так, як мій зять і наші захисники, які борються за нас кожен день.
Після цього всього народилася нова я. Нова, бо не знала, що у мені є стільки патріотизму, любові до своєї держави і всього, що з нею пов’язано. Ніколи не думала, що може так боліти за «чуже».
Після 24 лютого «чужих» в Україні не залишилося. Принаймні для мене.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
