Спроби виїхати з окупації: історія старобільчан, чию колону розстріляли росіяни
Ілюстративне фото1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 9 хв
Багатодітна родина зі Старобільська — одна з тисяч сімей в Україні, яка відчула на собі всю лють російських окупантів. Коли вони намагалися покинути тимчасово окуповану територію, їх евакуаційну колону безжалісно розстріляли російські солдати.
Окупація прийшла до їхнього міста невдовзі після повномасштабного вторгнення. Уже на початку березня патрулі з бурятів почали обходити двори місцевих мешканців, перевіряти документи та домоволодіння.
«Боїв у нас не було в місті, але довкола ми чули автоматні черги, артилерію, гул військових літаків. Перші дні здавалися пеклом. Невідомість, відчай, розуміння того, що ти нічого не можеш зробити і захистити свою сім’ю — зводили з розуму. Але очі наших трьох дітей «заземляли» і змушували акумульовувати всі сили», — згадує старобільчанин Олег.
Збиралися виїжджати
Як і більшість жителів, Олег із дружиною Катериною запаслися продуктами харчування, засобами гігієни, свічками, ліхтариками, ліками та іншими необхідними речами. Навіть підготували підвал на випадок обстрілів.
«Одразу виїжджати — мови не було. Ми чекали на повернення ЗСУ, моніторили ситуацію. Коли у другій половині березня почалася деокупація північних регіонів та Київщини, у нас з’явилася надія, що ось черга дійде до нас. До того ж свого автомобіля ми не мали, а виїжджати — справа затратна, тому відтягували цей момент наскільки це було можливим», — розповідає чоловік.
Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму
Але час ішов не на користь молодій родині. Відсутність заробітку, високі ціни на продукти, постійна загроза обстрілів, переживання за дітей прискорили прийняття нелегкого рішення.
«Прощатися з домом, з рідними батьками — дуже нелегко. Але ми мали це зробити, аби врятувати наших дітей від «русского мира», — каже Олег.
Оскільки в планах було виїжджати тільки на підконтрольну Україні територію, старобільчани почали шукати перевізника, який міг би вивести їх із окупованої території. Таких перевізників було немало, але охочих покинути ТОТ було ще більше.
«Ми змогли забронювати місця для виїзду і почали збирати речі. Ми готувалися з дітьми не тільки морально до цієї поїздки, але й фізично. Кожного дня виконували різні фізичні вправи на витривалість. І як виявилося — не дарма», — розповідає чоловік.
Поїхали, але автобус повернувся
Уже через місяць після окупації молода сім’я прийшла на місцеву автостанцію зі своїми речами. Там вони зустріли друзів, які теж збиралися виїжджати.
Тільки-но автобус поїхав, на підгорівському мосту на людей чекала перевірка з боку окупантів. Чоловіків попросили вийти, роздягтися до пояса, аби подивитися на наявність татуювань, синяків тощо:
«Перевірка пройшла, на диво, досить швидко і ми вирушили. Проїхали Сватове, доїхали вже до Куп’янська і раптом місцеві перегородили дорогу нашій колоні перевізників. Вони сказали, що далі їхати не можна, бо там чутно вибухи. Тоді ми дійсно почули вибухи і бачили стовпи диму».
Читайте також: Молодших жінок та дівчат роздягали, старших — опитували: маріупольчанка про фільтраційний табір росіян
Пасажири повиходили з автобусів, а водії зібралися, щоб обговорити подальші дії. Незабаром до автобуса повернувся водій автобуса. Він повідомив людям, що вони повертаються назад, бо є загроза обстрілів.
«Їдемо ми знову додому. Дружина плаче, діти — в шоці. На душі було так важко, що не можна передати ті почуття, які ми тоді проживали. Ти вже відчував той ковток свободи, бачив його, аж раптом тебе повертають назад. Жахливі спогади…», — розповідає старобільчанин.
Проте, більш за все сім’я була стурбована тим, що інші перевізники з їх колони все ж змогли проскочити, а їх повернули в окупацію.
Обстріл автобуса: поранені
Тільки повернувшись назад до окупованого Старобільська, наші герої почали шукати іншого перевізника, щоби знову спробувати виїхати. Цього разу було ще складніше знайти вільні місця у маршрутках. Оператори радили йти до автовокзалу і там питати про наявність вільних місць, бо були випадки, коли люди вносили передоплату і всеодно не приходили.
«У нашого сина у цей період зборів був День народження. Він просив відсвяткувати його вдома, а лише потім їхати. Цього разу нам довелося відмовити. Через декілька днів після невдалої спроби виїхати, ми знову стояли на автостанції. І знову побачили знайому — Марину, яка виїжджала з п’ятьма дітками. Нам пощастило, бо водії знайшли три вільних місця, а ще декількома нам поступилася Марина. Щоправда довелося їхати у різних маршрутках, але то здавалося такою дрібницею у той час», — розповідає Олег.
Колона з маршруток, автобусів, а також цивільних авто вирушила в дорогу. Евакуаційна колона їхала по об’їзній дорозі одного населеного пункту, де у той час був бій. Коли вони заїхали на ґрунтову дорогу між посадок, їх зупинили російські військові. Вони не змушували виходити чоловіків, не перевіряли нікого, а просто зазирнули в автобус, після чого водії рушили далі.
«Ми виїхали на асфальтову дорогу. Я вже не бачив маршрутки, у якій знаходилися мої дружина, син і дочка. Зовсім скоро в автобусі лунає такий звук, ніби вибухнула петарда. Автобус почав трястися і його заповнив запах сірки. І знову почалися вибухи в салоні транспортного засобу. Ми впали на підлогу, закривали голови руками. Було дуже гучно, жінки кричали», — згадує чоловік.
За його словами, з-поміж криків було зрозуміло, що водія поранено:
«Я побачив, що у Марини, яка тримала своїх дітей і закривала їх тілом, в районі грудей тече кров. Її син також поранений. У нього йшла кров з голови. Весь цей час у салон крізь вікно залітали кулі і стояв дим. Люди кричали, що треба допомогти водію. У нього також було поранення в районі голови. Люди знайшли якийсь клаптик білої тканини і почали розривати її. Я зняв свій ремінь аби зафіксувати рану».
Оскільки водій отримав поранення та обстріл не припинявся, він вирішив з’їхати у кювет. На щастя, маневр був вдалим.
Проте окупанти не перестали стріляти по мікроавтобусу.
«Коли обстріл затих, водій сказав, що маємо брати сумки та виходити на вулицю. Страшно було залишатися у маршрутці, а ще страшніше йти на вулицю. Ми вийшли і підняли руки вгору, тримаючи білі клаптики тканини у руках, в надії, що вони не будуть більше стріляти. Діти стояли позаду нас. Це був такий страх, що не описати», — розповідає старобільчанин.
Читайте також: «Я мав витримати все, бо розумів, якщо зізнаюся — мене одразу вб’ють»: про 12 днів у Старобільському СІЗО
Окупанти продовжували стріляти
Коли наші герої вийшли з маршрутки і змогли піднятися з кювету наверх, побачили на краю села три буксуючих бронетранспортери з літерами «V». За словами Олега, їхні кулемети були направлені на них:
«Ці хвилини, коли машини окупантів під’їжджали до нас все ближче, здавалися вічністю. У якусь хвилину ти розумієш, що вони запросто можуть розстріляти всіх і ти нічого не можеш зробити і ніяк не захистиш свою дитину у такій ситуації. Тим паче, я взагалі не розумів, де у цей момент моя дружина з сином та донечкою. Але все пройшло більш-менш добре. Солдати проїхали повз нас».
Як тільки вони почали рухатися вздовж дороги, їх знову почали обстрілювати. Чоловік каже, що вони бігли, наче під прицілом. У Марини було дуже багато сумок і Олег намагався допомогти їй:
«Повз нас проїжджали машини цивільних. Декого забирали в машини і відвозили подалі від цього місця. З нами було проблематично, нас було аж вісім людей, а розлучатися ми не хотіли. Але і нам пощастило. Зупинився водій на Ниві. Ми ледь туди запхалися».
З окупації в окупацію: знайшов сім’ю
Водій відвіз старобільчан у сусіднє село, яке теж було окуповане. Там їх розмістили у спортивній залі місцевої школи. Як згадує Олег, на кожних ста метрах стояла військова техніка. Окупанти рили окопи прямо на території школи.
«У школі ми познайомлюся з жінкою, яка запропонувала відвести нас у більш надійне місце. Вона сказала, що то дім священнослужителя. Ми йшли селом. На нас дивилися окупанти, але нічого не казали. Серед дороги жінка вирішила, що їй треба зайти додому, а тому розповіла нам, як добратися до того дому. Коли ми прийшли, всюди була темрява. У селі було відсутнє електропостачання. Я зайшов до будинку, пройшовся по всіх кімнатах та інших господарських будівлях, але там нікого не було. Ми вирішили, що треба облаштувати підвальне приміщення. Почали зносити туди все, що поптрапляло під руку — старі матраци, ковдри, речі. Там було дуже холодно. Це була найдовша ніч у моєму житті», — розповідає чоловік.
Пізніше до домоволодіння все ж таки повернувся господар — місцевий священнослужитель. Він запропонував їм залишитися у себе і переміститися з підвалу до будинку.
Облаштовуючи «новий побут», Олегу все ж вдалося зв’язатися з друзями, які повідомили, що з дружиною і дітьми все гаразд:
«Я зміг зателефонувати, але у присутності окупанта, який змусив включити режим «динаміку», аби слухати розмову. Головне, що вони були живі і здорові. Як виявилося, їх привезли у сусіднє село, яке теж було окуповане російськими солдатами. Дружині додзвонитися самостійно не міг, а от друзям, які передавали від неї новини — міг».
Читайте також: «Додому»: як зимують мешканці Мощуна на Київщині у зруйнованих будинках
Знову повернулися до Старобільська
Понад тиждень Олег разом із сином, подругою та її дітьми прожили в окупованому чужому селі. Весь час чоловік жив думками про те, як забрати дружину з дітьми із сусіднього села.
«Була вербна неділя. Ми пішли з сином до церкви святити вербу. Поки батюшка читав молитву, сльози самі собою текли по щокам. Я просив Бога допомогти нам. І він поміг», — каже він.
Далі події розгорталися ще неочікуваніше. Коли старобільчанину вдалося приїхати у село, де мала бути його дружина, його рідних там вже не було:
«Жінка, яка тоді прихистила їх, сказала, що наступного дня після розстрілу колони, їх приїхали і забрали перевізники. Вона додала, що всіх відвезли у Старобільськ. Після цих слів я упав на коліна і заплакав. Я подякував тим людям, що допомогли їм, і поїхав назад у село до сина. Тепер я точно знав, що нам треба додому».
Сама ж Катерина увесь цей час плакала. Жінка розповідає, що відсутність інформації про її сім’ю «з’їдала» її.
«Коли нас вивозили звідси, то ми проїжджали повз розстріляний автобус, де був мій чоловік і син. Я малювала собі страшні картинки в думках, що вони пережили тут разом з іншими пасажирами. Як це страшно усвідомлювати, що ти їдеш, а вони лишаються десь тут, поруч і ми не можемо бути разом. Поки що …», — згадує вона.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
Приїхавши до рідного міста, жінка одразу почала просити всіх знайомих і незнайомих допомогти вивезти її чоловіка та сина з Харківщини.
«Дні йшли, а інформації про них не було. Я плакала цілими днями і молилася Богу аби з ними було все гаразд. Майже весь час була у своїх рідних, бо вдома знаходитися було морально важко. Аж ось одного вечора хтось стукає у двері. Відчиняємо, а там вони. Скільки ж було сліз…», — згадує вона.
Так сім’я возз’єдналася. Попри пережите, отриманий гіркий досвід евакуацій, розлуку, небезпеку, сім’я все ж покинула окуповану територію. Нині вони у безпеці.
«Ми змогли це пережити. Нам пощастило, бо на шляху зустрічалися люди, які допомагали так, ніби знали нас усе життя. Як же я вдячний усім їм», — каже Олег.
Навряд вони колись забудуть свою історію, згадуючи яку, плачуть.
Ксенія Новицька для Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
