Таня-Марія Литвинюк
Допит у Куп’янську та зникнення чоловіка: староста села Тавільжанка Світлана Мороз про життя в окупації
Автор
Євгенія Мороз щодня поширює у соціальних мережах фотографію свого батька Юрія. Російські військові забрали чоловіка після того, як 22 вересня провели обшук в його оселі у досі окупованому селі Тавільжанка на Харківщині.
Мама Євгенії, Світлана Мороз, до повномасштабного вторгнення Росії працювала старостою громади Тавільжанського старостинського округу. Після окупації разом зі своїм колективом продовжила виходити на роботу, намагаючись полегшити побут мешканців села: організовувала підвіз борошна, молока та інших продуктів. Окупанти затримали її 7 травня. Намагалися схилити до співпраці — але не вийшло. У липні 2022 року на прохання доньки Світлана виїхала з Тавільжанки до Харкова.
Що довелося пережити Світлані, перебуваючи в окупації, та що відомо про можливе місцеперебування її чоловіка Юрія, читайте далі.
«Коли відкрили двері: «Виходьте». Я кажу: «Куди виходити?». Вони: «На розстріл»
Вранці 7 травня до будинку Світлани і Юрія у Тавільжанці під’їхали дві автівки. На подвір’я зайшли російські військові. На шевронах у чоловіків було написано «Спецназ России».
Дуло автомата — перше, що побачила Світлана, вийшовши з помешкання. Росіяни забрали у неї документи і телефон. Наказали збиратися. Після цього жінку відвезли на допит у місто Куп’янськ, яке на той час також було окуповане.
«Коли вони за мною приїхали, вже двоє арештованих було — наш суддя із Дворічної і колишній заступник начальника поліції. Я була з ними третьою.
Нас завели у камеру. Кров була і на підлозі, і на столі, і на стінах. Це жах. Холод був страшний. Я, мабуть, ніколи не забуду. Пропонували мені співпрацю.
Але я пояснювала, що давала присягу служити народу України. Казала, що вони забрали у мене все — роботу, зарплату, зв’язок з дітьми. Казала, що не вірю в те, що мені буде добре з ними», — згадує Світлана.
Слухайте також: У Бахмуті люди помирають від поранень і хронічних захворювань, тому що не можуть отримати допомогу — журналістка
Аби схилити жінку на свій бік, окупанти використовували звичні для себе наративи: «Россия здесь навсегда», «9 мая Харькова уже не будет», «С Харьковом будет то, что с Мариуполем» тощо. Світлана зізнається — такі розмови нищили її морально.
Російські військові знали, що донька Світлани, Євгенія, допомагала ЗСУ як волонтерка, готуючи їжу. Тож намагалися тиснути цим і залякувати. З першої хвилини свого арешту у Світлани текли сльози. Але думки переходити на бік ворога не було. У холодній камері жінку тримали з 11 до 18 години. Юрій очікував дружину під відділком.
«Коли відкрили двері: «Виходьте». Я кажу: «Куди виходити?». Вони: «На розстріл». Ви знаєте, я уже морально була готова. На душі аж легше стало, чесно.
Мене відпустили. Не знаю, чому. Не віддали ні документів, ні телефону. Сказали, щоб наступного ранку я знову приїхала на допит. Із Куп’янська до Тавільжанки десь 25-28 кілометрів. Я вийшла і йшла в потрібному напрямку. Юра зустрів мене на виїзді з Куп’янська. Він з’їздив додому і взяв мені теплі речі.
Коли почалися масові арешти, ми в селі боялися спілкуватися. Було лише кілька людей, в яких ми були впевнені, а вони – в нас. І всіх їх арештували. Вони відсиділи близько 80 днів. Звільнилися лише тому, що ЗСУ зайшли у Куп’янськ. Ці люди побиті морально і фізично, але живі.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
Затримували дуже багато моїх друзів, колег. Старосту сусіднього села тримали у камері тиждень. Коли відпустили, він йшов додому близько 30 кіломентрів пішки. Але сталася страшна ситуація — наразі відомо, що солдати РФ розстріляли його, його дружину і престарілу матір. Те, що відбувається на нашій території, це пекло», — розповіла Світлана.
Він подзвонив і сказав: «Особисті речі, документи, гроші я зарив там і там»
На прохання доньки 11 липня Світлана виїхала до Харкова. Юрій залишився у Тавільжанці сам — чоловіків не випускали. Оскільки в селі не було світла, він щодня виходив до людей та вмикав генератор — допомагав підзарядити телефон або ж набрати воду.
«У середині вересня у нас була розмова з татом. Він подзвонив і сказав: «Особисті речі, документи, гроші я зарив там і там». Це було щось на зразок прощання. У момент цієї розмови нас не існувало.
Ми переконували його, що все налагодиться. Що українські військові вже у Дворічній. Це дуже поруч, 8 кілометрів від нас. Казали, що все буде нормально.
Важливо те, як їх там налаштовують. Ключова фраза — це те, що «ви в Україні вороги». І «вам в Україну немає шляху ніякого». «Ви не встигнете перейти кордон, як вас розстріляють, уб’ють, заберуть документи». «Вас в Україні ніхто не чекає».
Я це чула від мами, і це ж саме повторив тато, коли ми спілкувалися по телефону. Він сказав щось на зразок: «Я не можу повернутися в Україну. Я ворог для України». Я казала, що це неправда. Він ні з ким не розмовляв, нічого не робив. От просто їм так промивають мізки — «ви тут, типу на території «Росії». І «ви тепер для України вороги», — згадує Євгенія.
22 вересня Світлана з Євгенією дізналися про те, що російські військові провели обшук у їхньому будинку у Тавільжанці. Юрія забрали. Де знаходиться чоловік, досі невідомо. Євгенія зауважує, що є багато версій про місце перебування її батька.
Читайте також: «За викраденого сина пообіцяв собі вбити 50 росіян» — батько полоненого жителя Святогірська
«Мій тато — мисливець. У нього та його друга були рації. Вони ходили з ними на полювання. Можливо, знайшли ці рації і забрали його у в’язницю кудись в Бєлгород. Ще є версія про те, що у батька був дрон, який він взяв у колгоспі. Але я знаю свого тата. Мій тато і мобільний телефон — це речі, які не завжди можна поєднати в одному реченні. Про який дрон мова?
Якось написав мені чоловік у телеграмі. Сказав, що бачив мого тата у Куп’янську, що він дуже побитий. В мого тата є татуювання на двох руках, там арабською мовою написано два слова. Цей чоловік написав: «У нього ж там татуювання». А для мене це все — якщо хтось бачив татуювання, це точно мій батько.
Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму
Він написав: «Він та ще двоє чоловіків у Куп’янську, але їх тримають російські солдати. І їм треба заплатити. Я сходжу, зніму на відео його…». А віриться у все підряд. Я перечитала це — спочатку писали суржиком, потім російською мовою, потім прекрасною українською мовою. Я зрозуміла, що, по-перше, писали різні люди. А, по-друге, мене просто хотіли «розвести».
Ще одна версія — батька забрали, як робочу силу, щоб допомагати російським окупантам. Бо саме в цей період забирали дуже багато чоловіків з різних сіл. Можливо, так і є. Навіть якщо це так, головне — він живий.
Декілька днів тому ми дізналися іще про одну ситуацію. Якось тато прийшов додому, — а в нашому дворі стояли росіяни. У тата була стара машина, ми туди складали різні речі. І з цієї машини людина, що там була, намагалася щось зняти. Мій тато сказав: «Що ви робите? Воно не працює, по-перше. По-друге, ви у моєму дворі. Я тут ще поки живу».
Наступного дня тато йшов по вулиці і побачив, що ті ж самі люди знімали щось із машини сусідів, мародерили. І тато сказав: «Що ж ви робите? Це ж майно іншої людини». Я не знаю, чи після цього щось сталося. Але мені про цю ситуацію написала дівчина, яка нещодавно виїхала. А раніше про неї згадував тільки батько. Казала, що тато повчав росіян, і за це його забрали. Але точно нічого не відомо», — каже Євгенія.
«Мати моєї однокласниці складала списки проукраїнськи налаштованих громадян»
На жаль, серед жителів села Тавільжанка знайшлися і ті, що пішли на співпрацю з ворогом. Саме вони сприяли затриманню своїх співмешканців, які залишалися на боці України. Згодом — почали створювати у телеграмі групи з даними патріотичних громадян та їхніми фотографіями.
«Мати моєї однокласниці складала списки проукраїнськи налаштованих громадян. Це ненормально. Було б нормально, якби це були списки проросійських громадян. Ми живемо в Україні, і в Україні — списки проукраїнськи налаштованих громадян. У мене це в голові не вкладається.
Потім почали з’являтися ці групи. Хто їх робить? Жителі наших сіл. Наші ж люди. Звичайно, ми там є. Мама — третя чи взагалі друга з усіх людей, про яких там писали. Моя мама сиділа тихіше води і нижче трави. Вона нічого не робила. І тим, що вона нічого не робила — не підтримала «русский мир», вона уже погана», — обурилася Євгенія.
Спілкування з окупантами, а потому — зникнення чоловіка, суттєво вплинули на психологічний стан Світлани. За словами доньки, жінка тривалий час багато мовчала, ховала телефон і розмовляла пошепки. Сама Світлана пояснює — життя у окупованій Тавільжанці, арешт та допит не могли пройти безслідно.
«Ми там жили, як сіренькі мишки. Не виходили на вулицю. Боялися спілкуватися. Коли їхала по вулиці машина з написом «Z», здавалося, що тебе знову заберуть.
Коли я виїхала із Тавільжанки, нас зустрічали волонтери, пропонували нам води, цукерок… Мені не вірилося. Я тоді сіла на переправі — і до самого Харкова плакала. Я собі докоряю, що не слухала дітей і не виїхала раніше.
Ми з дітьми зайшли в магазин, а там лунали українські пісні… Це була якась фантастика. Я знову заливалася сльозами. Мені не вірилося, що їде машина по вулиці, а з неї — український прапорець. І звучить пісня «Це моя Україна». Ці емоції неможливо передати. Це просто щастя — таке бачити. Коли я приїхала до Харкова, потрапила у інший світ. Я дуже хочу, щоб якнайшвидше у нас так було і вдома. Дуже-дуже хочу», — каже Світлана.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
