У Бахмуті люди помирають від поранень і хронічних захворювань, тому що не можуть отримати допомогу — журналістка

Діана Буцко: Бахмут виглядає дуже трагічно. Сказати, що там все жахливо, це нічого не сказати. Місто повністю зруйноване. Там дуже складно, майже неможливо, знайти будівлю, яка не зруйнована або не пошкоджена. Також місто перебуває під постійними обстрілами. Мабуть, і 10 хвилин тиші не було, коли ми були там. Там дуже гучно. Буквально в 50 метрах від нас, через 2 будинки, було влучання. І так весь час і всюди. Я не уявляю, як люди наважуються там лишатися. Немає ні світла, ні води, ні газу. Це не життя, це більше схоже на існування.

Як живуть люди в Бахмуті?

Діана Буцко: Люди, які там лишаються, живуть «підвальне життя». Вони переважно перебувають в укриттях або на перших поверхах. Виходять, щоб приготувати їжу. На вулицях майже немає людей. Переховуються. Якось вони привчилися готувати їжу на вулиці. Пічки, дрова, глиняні пічки. Найбільше мене вразило те, що деякі побудували собі пічку прямо у своїй квартирі на 1 поверсі. Знайшли десь стару книжку як збудувати пічку. Слідуючи інструкціям, її й побудували. Просто посеред квартири стоїть пічка. Гріє, можна готувати. Про їжу місцеві кажуть, що їм вистачає того, що привозять волонтери. Кажуть, що не голодують. Але треба ж розуміти, що це не повноцінний раціон. Волонтерська їжа — це зазвичай консерви, крупи. В магазинах їжі немає. Воду люди беруть з річки. Це технічна вода. Вони її не п’ють. Для використання в їжу воду привозять також волонтери.

Працюючи у різних деокупованих і прифронтових містах, я зрозуміла, що в цих містах є своя демографія. Зазвичай лишаються або виїжджають останніми літні люди, люди, які не розуміють за що їм жити в іншому місті, ті, у яких просто немає грошей, щоб виїхати і влаштуватися деінде.

Трагічна відсутність медичної допомоги

Діана Буцко: У місті немає цивільних лікарів. Тільки військові. Деякі швидкі можуть приїжджати з інших міст. Але зв’язку в Бахмуті немає: ні мобільного, ні інтернету. Нічого. Якщо щось станеться, жодної медичної допомоги не буде. Дуже часто люди помирають від поранень, тому що не можуть отримати допомогу. Також помирають від хронічних захворювань. Першого нашого дня в Бахмуті ми приїхали евакуйовувати людину. Він подав заявку. Волонтери за ним приїхали і не знайшли його. Наступного дня приїхали знову і знайшли цього чоловіка мертвим у його ж квартирі. У нього були проблеми зі здоров’ям. Нікому було надати йому допомогу, він жив сам. Помер сам, лежачи у себе у квартирі, з ліхтарем на лобі. Таке стається. Це трагічно.

Читайте також: «Лежать уже тиждень, а поліція наказала без них не чіпати»: у Бахмуті через бої люди не можуть поховати рідних

Історії людей

Діана Буцко: Мене вразив феномен, який я відкрила для себе саме в Бахмуті. Раніше я його не помічала. Одна з причин, чому люди не виїжджають — вони є частиною спільноти. В одному будинку залишилося 16 людей. Вони згуртувалися і живуть всі однією сім’єю. Люди часто не виїжджають, тому що «якщо я поїду, я зраджу всю родину», «як це, всі лишаться, а я поїду». Це такий демотиватор, якого я раніше ніколи не помічала.

Інша історія, яка мене вразила, це історія про жінку з Соледара. Волонтери отримали заявку на евакуацію самотньої жінки. Вона сама хотіла виїхати. Вони приїхали, побачили, що вона дуже хвора, прикута до ліжка, її нога в гангрені. Її забрали, відвезли в лікарню. Лікарі сказали, що її привезли надто пізно. Їй лишилися лічені дні. Це трагічно, з однієї сторони. З іншої — вона хоча б не помре одна у своїй пустій квартирі. І її зможуть гідно поховати. У Соледарі людей не ховають. Обстріли постійні, ніхто цим не займається. Правда, я бачила могили в подвір’ї. Таке можливе тоді, якщо людина залишилася не сама чи є сусіди. Соледар — це прям лінія фронту. Там залишилося 250-300 людей.

Волонтери

Діана Буцко: Волонтери, з якими ми їздили в Бахмут, це група, яка складається з колишніх іноземних військових. Лідер групи шукав саме військових, тому що розумів, які перед ними постануть завдання. Найголовнішим їхнім завданням є евакуація людей з найгарячіших точок. Звідти, звідки рідко хто виїжджає. Це унікальна група. Вони там працюють фактично постійно. Розповідали, що навіть коли у них немає заявок на евакуацію, просто приїжджають поговорити з людьми аби підтримувати дружні стосунки. Це те, що вирізняє їх серед інших. Вони підтримують для жителів Бахмута зв’язок із життям.

Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS