«Від пуску снаряда до вибуху найбільше нараховувала 17 секунд» — журналістка про «дозвілля» під час окупації
1x
Прослухати
--:--
--:--
Юлія Сабаєва — професійна журналістка з Луганщини. Її життя росіяни зруйнували двічі: у 2014 році в Кадіївці (колишній Стаханов — ред.) та у 2022 році в Рубіжному. Навчена досвідом попередніх років, вона не розгубилася й облаштувала свій мінімальний побут під постійними та масштабними обстрілами промислового Рубіжного. Про «тушонку» з останньої курки, читання лекцій сину як спосіб відволіктись Юлія розповіла журналістці Громадського радіо.
24 лютого Юлія Сабаєва вже знала, що таке війна та російська окупація. У 2014 році разом із сім’єю вони протримались в окупованому Стаханові майже півроку, а потім виїхали на підконтрольну Україні територію Луганської області. Цього разу, у Рубіжному, стільки часу в них не було.
«Війну тоді і зараз навіть некоректно порівнювати. Таких обстрілів і близько не було. У цьому можна пересвідчитися, якщо подивитися на Рубіжне, Сєвєродонецьк, Попасну», — каже жінка.
Підготовка та життя в окупації
Розуміючи, що може статися далі, Юлія почала готуватися. Першочергово родина запаслася продуктами, що мають тривалий термін зберігання.
«Як зараз пам’ятаю: 2-3 кг борошна, 5 кг макаронів, 7 кг картоплі та ще якісь овочі. Була олія, цукор, сіль, п’ять курячих яєць та інше. Була ще й консервація: дві банки помідорів і декілька банок грибів», — згадує журналістка.
Юлія зауважує, що не стояла в тих величезних чергах, аби купити що-небудь:
«Розумієте, я точно знаю, що психологічно людину ламає відсутність необхідності ходити на роботу та вести той спосіб життя, який був. Тому багато людей почали це компенсувати походами по магазинах у перші ж дні. Вони гребли з полиць все, що попадалося під руку. Мені ж було дискомфортно від тих кілометрових черг, та й не було в тому якоїсь дикої необхідності».
Хоча останній курці, яку купила їй знайома в крайній день роботи супермаркету, Юлія була рада.
Слухайте також: До кінця листопада-початку грудня ЗСУ можуть сформувати умови для втечі росіян зі Сватового — військовий оглядач
«Тушонка», локшина, супи
Та курка і події за вікном змусили жінку згадати всі навички ведення мінімального побуту:
«Ми не кинулися одразу готувати її та їсти. Я розуміла, що ось-ось зникне світло й продуктів у місті взагалі не стане, тому почала готувати з неї «тушонку». Рецепт простий: обсмажити гарненько кусочки м’яса, розкласти у баночки, стерилізувати. У мене вийшло чотири банки, об’ємом 800 мл кожна. Спеціальних кришок для закруток я у лютому не мала, бо це ж не сезон консервацій, тому згодилися банки з кришками з-під котячого корму.
Ледь не єдиною стравою того часу у сім’ї журналістки був суп, у який вона додавала саме ту «тушонку». Родина намагалася економити продукти, бо незрозуміло, скільки часу доведеться прожити в окупації.
«До нас часто заходили двоє друзів-волонтерів. Плюс — мали ще двох котів. Тому весь час я готувала суп. Брала зовсім трішки «тушонки», підсмажувала її, додавала часнику для запаху, картоплю, моркву. І це був смачний дієтичний суп, який, саме в такому вигляді, ми раніше не готували і навряд чи колись ще приготуємо», — згадує жінка.
Дуже рідко жінці вдавалося готувати другі страви. Це були винятки з правил, бо хвилювалася, що скоро нічого буде їсти взагалі. Поки були яйця, Юлія готувала навіть домашню локшину.
Слухайте також: «І грошей вистачає, і їжі. Не вистачає Артемівська»: як переселенці облаштовуються на Кіровоградщині
Гігієна: одяг чоловіків можна було рубати сокирою
Окремим питанням того часу була гігієна. Як розповідає Юлія, знову ж таки, пам’ятаючи події 2014 року, вона вирішила купатися у ванній до тих пір, поки вода йтиме з крану. Але чоловік і син не користалися цією можливістю через психологічні моменти.
«Вони переживали, що в момент обстрілу або приходу окупантів будуть роздягнені, мокрі. Людина ж, в принципі, себе почуває незахищеною, коли роздягнена, тому це питання не гігієни, а психології. Я зізнаюся, що мій чоловік та чоловік моєї знайомої навіть спали одягнені. Коли ми виїхали з Рубіжного і потрапили до волонтерського центру у Дніпрі, то на чоловіках одяг можна було рубати сокирою. Там нас переодягли, а одяг випрали».
Водночас спати одягненими мало сенс, бо в будинках у березні було дуже холодно. Хоча газ у оселях був значно довше, ніж світло й вода, але це не рятувало ситуацію — неможливо було запустити котел від електрики. Прати одяг у якийсь момент стало неможливо з урахуванням невеликих запасів води. Тому воду використовували лише для приготування їжі та гігієнічних потреб.
«Дозвілля» під час війни
Весь цей час за вікном було чути вибухи. Точніше, дуже сильні вибухи. Кожної години ландшафти дуже знайомих кварталів змінювалися. Інколи, виходячи з дому за водою чи в надії побачити магазин, що працює, Юлія з сім’єю не впізнавали деякі будівлі, багатоповерхівки.
«Це дуже страшно. Біжиш під обстрілами й навіть вперед не дивишся, бо боїшся підняти голову. Десь біля дому чи прямо у дворі лежать тіла людей, які нікому забрати та хоча б якось прикопати. Такого й у фільмах жахів не побачиш…», — говорить жінка.
Коли вечоріло (а темно у квартирі ставало досить рано), наступав період так званого «дозвілля». Звичайно, мови про те, щоб кудись йти, навіть не було з урахуванням комендантської години та постійних обстрілів.
«Чоловік із сином вгадували чи думали, що вгадують, хто саме стріляє в ту хвилину — наші чи окупанти. А ще мій син розгадав усі кросворди, що були у нашій квартирі. Думаю, що він ще довго не схоче цього робити», — згадує Юлія.
Коли не могла заснути, Юлія рахувала секунди: від моменту пострілу, тобто пуску снаряда, до «прильоту». Найбільше нараховувала 17 секунд. Також Юлія читала сину нотатки зі своїх професійних журналістських тренінгів, які записувала завжди у блокноти.
«Я переказувала сину те, чому нас учили на тренінгах. Наприклад, як вберегти свою психіку у такі періоди, як змусити себе спати, як стримувати свої емоції і так далі. До речі, у мого п’ятнадцятирічного сина не було жодної панічної атаки за весь цей час», — розповідає журналістка.
Виїзд
Саме син із розумно-логічним підходом допоміг зібрати речі — і свої, і батьків, коли жити в окупації вже було несила.
«Було очевидно, що я не зможу забрати свій ноутбук, тому він витягнув з нього жорсткий диск. Потім змусив мене забрати мої срібні прикраси, про які я взагалі й не думала. Придумав як помістити котів у наші сумки, бо спеціальних «переносок» у нас не було. Він зняв чохол із безкаркасного крісла і посадив у нього одного кота, а іншого посадили у спортивну сумку», — згадує жінка.
Читайте також: «Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату
Евакуюватися сім’я намагалася двічі. Перший раз на евакуаційних автобусах. Але через те, що їх обстріляли росіяни, вони так і не доїхали до міста призначення, де на них чекали рубіжчани.
«Через день, 17 березня, вдалося знайти перевізника, який нас вивіз. Питання про наявність котів чи собак перевізник взагалі не ставив. Мені здається, у той момент всім було настільки все одно: як і з ким їхати, що мови про це не йшло», — додає вона.
Уже півроку Юлія з родиною живе на Кіровоградщині. Росіяни знову намагалися зламати її, але не вийшло. Вона продовжує виконувати свої професійні обов’язки і пише про війну в Україні. Та все ж дописи у Facebook нагадують їй про минуле життя та рідне Рубіжне…
Ксенія Новицька, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
