facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Коли я їхав із Стаханова, не вірив, що колись повернуся. А зараз вірю — отець Володимир Маглена

Сьогоднішній гість рубрики «Ключ, який завжди зі мною» священик Володимир Маглена. До війни жив у Стаханові, а остаточно виїхав звідти 5 червня 2014 року — за кілька днів після того, як бойовики захопили Луганський прикордонний загін, а у Стаханові викрали його друга

Коли я їхав із Стаханова, не вірив, що колись повернуся. А зараз вірю — отець Володимир Маглена
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Володимир Маглена — священик Православної церкви України. Нині живе у селі Веселе Луганської області, править службу у Старобільську.

До війни жив у Стаханові, нині це місто Кадіївка Луганської області, займався підприємництвом та був прихожанином православної церкви.

4 листопада 2013 року його висвятили на священика.

Стажування Володимир Маглена проходив у Сєвєродонецьку, інколи по неділях їздив служити до Старобільського району.

Остаточно зі Стаханова виїхав 5 червня 2014 року – за кілька днів після того, як бойовики захопили Луганський прикордонний загін, а у Стаханові викрали його друга.

За ним пришли ребята с георгиевскими ленточками, и он исчез. Как мне рассказывали, его вывели с мешком на голове, погрузили в машину, в багажник. Все. Он был обыкновенным токарем на вагоностроительном заводе. Просто активно вел себя в соцсетях. Это вот 4 июня произошло, а 5 я уже уехал.

Семью я потом вывез, через неделю. Я убегал…наверное, не забуду это никогда. Страшно было. Я помню, как выезжал из Счастья. Не готов никак называть тех людей, которые заходили с обысками.  Я помню, когда мы подъезжали ближе к Старобельскому району, я помню эти флаги, украинские флаги. Я взрослый мужик, а мне хотелось плакать. Я помню, как Стаханов обезличился за несколько дней, когда исчезла украинская символика. Весна, город должен ликовать, а он обезличился. За три дня. Я это никогда не забуду.

Офіційно російська влада спростовує присутність російської армії на Донбасі. Втім, місцеві жителі окупованих територій, особливо прикордонних регіонів, розповідають, звідки їхали танки. Анонімно росіяни, учасники боїв на Донбасі, розповідають журналістам, як вони опинилися на Донбасі, хто їх вербував та що пропонували у винагороду. Бачили озброєних іноземців і жителі Стаханова. Для Володимира Маглени це стало ще одним аргументом, щоб виїхати з міста.

Володимир Маглена згадує: речей із собою не брав. Дещо за тиждень вдалося вивезти дружині. Будинку в Стаханові вже немає, як і ключа від нього.

Из Стаханова на Луганск автобусы еще ходили, на Донецк уже ничего не ходило, потому что там был Славянск — боевые действия. А через Счастье я выехал. Ничего не собирал — мои уже вывозили все. Их вывезли на микроавтобусе мои друзья, которые там остались, которых тоже уже нет в Стаханове. Они вывезли мою семью какими-то степями. Я даже не знаю, как.

Дома нет и, скорее всего, не будет. Мы отдали его соседям. У нас был дом на двух хозяев, и мы отдали его. Там, знаю, сестра живет. Честно говоря, сейчас не очень готов возвращаться, но там папа с мамой похоронены. И, как бы вам объяснить, когда было плохо, я всегда ездил на кладбище к родителям, как к живым. И…я вернусь… А ключа нет — зачем он мне нужен?

Я понимаю — символ немаловажный. Как я крестик ношу — то же самое, это нормально. Разве это плохо? Это прекрасно.

Володимир Маглена говорить: зі Стаханова їхав без надії на повернення. Але за 5 років вона до нього повернулася. Він називає це передчуттям, хоча одразу вказує на факти, на які спирається у своїх міркуваннях.

Вот сейчас я верю, что мы вернемся. Но это через 5 лет. А тогда я уже все— не верил в это. Я сегодня разговаривал с профессором богословия. Она из Германии. Мы пытались ей объяснить, что у вас же рухнула берлинская стена, хоть и через 40 лет. Она говорит — да. И вот сейчас я в это верю.

Это предчувствие — я не могу это описать. Наверное, здесь присутствует логика, потому что видишь: у меня же много друзей в России, и я прекрасно знаю, что россияне все видят тоже и не надо ставить тавро «они все одинаковые». Им тоже это неприятно. Если у них есть такие мысли, значит, процесс оттаивания уже пошел. Это о друзьях — о коллегах не могу такого сказать.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

За підтримки

Фонд Роберта Боша


Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці Фонду імені Роберта Боша та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Зміст матеріалів програми не обов’язково відображає точки зору Фонду імені Роберта Боша, Чорноморського фонду регіонального співробітництва або їхніх партнерів.

Поділитися

Може бути цікаво

Кому насправді належить влада у Чернігові: інтерв'ю з журналістом

Кому насправді належить влада у Чернігові: інтерв'ю з журналістом

Як одразу два українських культурних феномени здобули визнання від ЮНЕСКО

Як одразу два українських культурних феномени здобули визнання від ЮНЕСКО