«Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату

«Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату

Велика війна в Україні стала часом великих втрат. Хтось вимушено покинув домівку, чиєсь житло зруйнували, хтось втратив рідних та близьких, чиїсь рідні опинилися у полоні чи зникли безвісти. Імовірно, наше суспільство ще не один рік буде оговтуватися від наслідків російського вторгнення.

Виховання культури ефективної комунікації із людьми, що пережили втрату — новий виклик, з яким зіткнулися українці. Адже очевидною стала потреба формування у суспільстві вміння спілкуватися етично та екологічно.

Про те, як зрозуміти і підтримати людину, яка проживає втрату і скорботу, чому не варто запитувати «Як ти?» та казати «Тримайся» розповіла Марина Сириця — психологиня з кризових станів, яка спеціалізується на посттравматичних стресових розладах, травмах втрати, пригнічених станах та особистісних кризах.

У якості сімейного психолога Марина надає допомогу у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС «Ярміз». Також викладає на кафедрі військової психології та педагогіки військового гуманітарно-лінгвістичного факультету Військового інституту ім. Тараса Шевченка.

«Втрата — це той процес, що буде індивідуальним для кожного»

Втрати — це частина нашого життя, тож ми маємо навчитися формувати культурне середовище і повагу до кожної ситуації, якою вона б нам не здавалася за своїм об’ємом і масштабами — більшою чи меншою. Людські норми можуть казати, приміром, що втратити рідну людину набагато важче, ніж домівку. Але хтось разом зі своїм житлом, можливо, втратив все, що у нього було. Для кожної людини її втрата буде унікальною та не схожою на інші. На цьому наголосила Марина Сириця.

«Є очікувані втрати, є раптові, несподівані. Загибелі наших воїнів, волонтерів, цивільних людей. Смерті внаслідок вбивств, катувань. Втрати внаслідок самогубств. Втрати безпеки, домівок. У деяких людей може бути потік всього — втрата домівки, рідних людей, домашніх улюбленців…

Дуже добре формувати звички, де ми цінуємо, шануємо, віддаємо пам’ять, прощаємося з тими, кого потрібно провести в останню путь. Мені подобається, що в нас є хвилина мовчання щодня. І дуже багато хто виконує цей ритуал усвідомлено. Це процес загального визнання, прийняття і розділення того, що сталося. Свої ритуали прощання придумують військові, коли з різних причин не можуть привезти загиблих побратимів. У нас формується нова культура соціальної скорботи. І вона потрібна», — наголосила психологиня.


Читайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому


Втрата — процес, який супроводжується складним комплексом емоцій, які проживає людина. Психологи виділяють кілька основних стадій горя: заперечення, гнів, торги, депресія та прийняття. Ще одна стадія, додана сучасними науковцями — надання сенсів втраті.

«Перший етап — це стан шоку або ступору, заціпеніння. Він може тривати від кількох годин до днів, коли людина отримує звістку або приходить до моменту, що щось сталося. Відбувається заперечення. Людина каже, що ні, я в це не вірю. Можливо, помилилися. Цього не може бути. Це стан, коли мозок не готовий приймати ситуацію, що відбулася.

Далі настає стадія гніву. Це злість, лють. Людина намагається зрозуміти, як так могло статися. У неї мобілізуються сили, вона починає шукати раціональні пояснення. Робити розслідування. Приміром, дружини загиблих часто починають телефонувати командирам. Збирати будь-яку інформацію. Вони дуже мобілізуються. І в цьому гніві є дуже цікава специфіка — треба знайти винних.

Люди обурюються на лікарів, командирів. Росіяни вже відходять на другий план. Починаються питання «Чому ви їх вивели?», «Чому не забезпечили?». Тобто шукають тих, на кого можна цей гнів направити. В цій стадії багато відчуття провини, яке переходить у наступний етап — торгів або компромісу.

На стадії торгів люди починають шукати причини в собі — чому я не зупинив, чому не переконала, чому не догледіли. Чому не те забезпечення, чому невчасно виїхали. Починається процес, коли людина шукає варіанти, що б вона могла змінити. Це такий етап, коли ми зіштовхуємося зі своїм безсиллям і не завжди готові його прийняти.

Ці етапи потужні енергетично, вони забирають багато ресурсів. І коли ми віддаємо стільки емоцій, приходить знесилення. Людина впадає в депресію. Вона віддаляється від соціуму, в неї можуть бути різкі зміни настрою. Вона втрачає інтерес до будь-яких процесів життя, бажання діяти. Дуже багато людей, які приходили до мене на консультації після втрати домівки, казали: «Я не розумію, навіщо далі ходити на роботу. Заощаджувати, у всьому собі відмовляти, щоб потім знову залишитися ні з чим». Тобто це взагалі втрата надії.

Якщо всі ці етапи проходять природно і людина не застрягає у якомусь із кроків, після депресії відбувається прийняттялюдина усвідомлює втрату. Далі стається щось на зразок філософського перетворення, коли з цієї втрати ми робимо важливу місію. Цінність, філософію. Втрата стає певним ресурсом для змін внутрішніх цінностей.


Читайте також: Думки про самогубство, байдужість, втрата апетиту та сну: що потрібно знати про сезонну депресію


Але в природі немає чітких сходинок, де ми крок за кроком проходимо втрату, як би нам того не хотілося. Втрата більше схожа на вир. Ми можемо підніматися в гнів, потім опускатися в компроміси, депресію. В такому стані ми можемо знаходитися декілька років. Хтось говорить про пів року, але ні. Пів року — це час, коли людина може стати на дві ноги і розправити плечі, щоб подивитися, що є навколо.

Добре проживання втрати відбувається до двох років. Це за умови дуже підтримуючого соціального середовища. Разом з людиною ми втрачаємо вечори, які проводили разом, обійми, можливість щось розділити. Так само із домівками — там були важливі нам люди, своя історія, фотографії, речі, які пов’язані з пам’яттю», — зауважила фахівчиня.

«Скорбота — це дуже складна емоційна робота, яку проживає людина в моменті втрати, навіть якщо вона її не усвідомлює»

Процес втрати характеризується проживанням скорботи. Важливо знаходити для людини ті слова, які би сприяли правильному проходженню її горя, а не блокували його. Часом навіть фрази, сказані з найкращими намірами, можуть завдати зайвого болю або ж спровокувати реакцію гніву. Тож важливо бути вкрай обережними зі своїми висловлюваннями.

«Скорбота — це дуже складна емоційна робота, яку проживає людина в моменті втрати, навіть, якщо вона її не усвідомлює. На ці процеси йде велика кількість ресурсів — гнів, торги. Це значні об’єми інформації, емоцій. Реагує тіло. В процесі скорботи дуже часто відбуваються соматичні захворювання. Люди можуть мати багато хвороб, які раніше не проявлялися. У такі моменти вони не можуть потурбуватися про себе. І важливо, щоб поруч були ті, хто зможе про них подбати, приготувати їжу, допомогти з покупками.

Мені дуже подобається досвід Ізраїлю. У них скорбота — це коли на роботі дають близько двох тижнів, коли людина нічого не робить. Вона в цей час просто проживає свою втрату. Обговорює, переглядає світлини, усвідомлює всі моменти. В неї є умовні опікуни, які можуть приходити, допомагати з побутовими справами. Це дуже екологічно. Тому що ти можеш розслабитися і не дбати про такі моменти.

Але, на жаль, ми бачимо трішки іншу реальність — у нас в скорботі дуже багато жінок, які залишаються з відповідальністю про дітей, побут. Вони не можуть навіть природно пройти цей етап. Тому часто блокують ці механізми. І потім, коли потрапляють в різні соціальні служби або ж просто починають з кимось говорити, це спрацьовує як ключик, який «розпаковує» людину. З неї починає виливатися все, що вона заблокувала. Вони можуть плакати, гніватися.

Соціум налаштований до таких людей дуже обережно. Це природній процес, коли хочеться від цього відсторонитися. І в цьому складність. Адже таким людям потрібна допомога, але їх дуже важко зрозуміти. Час не лікує. Лікують люди в цьому часі. Коли є поруч ті, на кого людина зможе опертися і хто її буде підтримувати, вона буде долати ці етапи», — наголосила Марина Сириця.

Психологиня зазначає — у процесі підтримки приховані наступні механізми: визнати, прийняти і, найголовніше, розділити втрату. Водночас через величезну кількість людських трагедій в Україні наша психіка дещо «заморозилася» та стала більш гнучкою. І якщо визнати та прийняти втрати інших ми ще здатні, то розділити їх усі нам несила. Саме тому наразі ми не проживаємо кожну історію так глибоко, як це могло бути раніше.


Слухайте також розмову: Людей на милицях, візках та з протезами ставатиме все більше: як війна змінить наше суспільство?


«Ми вже не здатні розділяти таку кількість втрат. Це великий об’єм — інформаційний та емоційний. Його неможливо пропрацювати, тому легше відсторонитися. Бо якщо ми будемо поринати у кожну історію, ми звідти не випірнемо. Це те, що відбувається з нашими військовослужбовцями. Про декого з них кажуть: «Він став холодним». Але і у нас вже не такі гарячі серця, як раніше. Зараз це те, що може нас зруйнувати. Тому так важливо формувати спільні ритуали для розділення скорботи.

Дуже добре, що в нашій культурі є 9 днів, 40 днів, річниця смерті. Це такі етапи, що допомагають просуватися в цих часових проміжках. Багато хто обирає холодне прийняття втрати. Ті самі військовослужбовці кажуть: «Зараз не на часі оплакувати». Вони навпаки кожну втрату роблять ресурсом. Кажуть: «Ми помстимося». Багато підрозділів ще більше об’єднуються, якщо у них є загиблі, щоб дати добру відсіч за свого побратима. Ми бачимо, що у втрати є така цінність — вона дуже згуртовує людей, які до того могли навіть не бути знайомими», — зазначає психологиня.

«Горювання — це дуже специфічний процес. У нього може бути дві позиції — злість і чорний гумор»

Головне завдання скорботи — пройти всі згадані періоди, аби людина знову почала відчувати життя. Марина Сириця наголошує: потрібно усвідомити, що ми не маємо права оцінювати чужу скорботу, якою дивною вона б нам не здавалася. Хтось буде вмикати активну позицію: щось робити, створювати книги, писати вірші, робити проєкти. А хтось навпаки — закриватися, усамітнюватися і уникати. Це залежить від моделі прив’язаності. Для когось важливо побути на самоті, а комусь треба присутність інших, аби прожити своє горе.

«Горювання — це дуже специфічний процес. У нього може бути дві позиції — злість і чорний гумор. Коли моя краща подруга проживала втрату свого хлопця, вона мені телефонувала і постійно сміялася, жартувала. Вона брала прах свого коханого і всюди з ним ходила. Я розуміла, що це її форма проживання.

Не існує однієї моделі, як людина проживатиме своє горе. Ти маєш ходити обов’язково у чорній хустці, щоб виражати траур чи ще щось. Кожен буде проживати скорботу по-своєму.

Важливо розуміти, що процес скорботи починається не від дня поховання. Тобі можуть повідомити про загибель близької людини в один день, а ДНК-тести робляться два місяці. За цей час ти вже проходиш всі кола пекла, а потім ще й маєш відбути поховання. Одна жінка розповідала, як на похованні її чоловіка всі ридали, а у неї вже не було сліз. У неї був період виснаження. І в цей час до неї підійшов священник зі словами: «Ти вже, мабуть, своє виплакала. Така гарна, нафарбована». У неї був ступор — незрозуміло, чи він підтримав її, чи засудив. Треба усвідомити — у кожної людини проживання скорботи матиме свою глибину, швидкість, свої важливі етапи».

«На питання «Як ти?» в людини може просто не бути відповіді»

При першому контакті з людиною, яка проживає втрату, варто оцінити власний психологічний стан — чи готові ви її вислухати. Спершу психологи радять висловити співчуття. Це дасть людині розуміння, що ви знаєте її історію та усвідомлюєте, як їй непросто. А от запитувати про стан не завжди доречно. Якщо ви не фахівець, краще не відкривати контури травми.

«На питання «Як ти?» в людини може просто не бути відповіді. Запитання про відчуття — це психологічні прийоми, які розпаковують, розкривають людину. Вони можуть спровокувати дуже складні емоції.

Якщо ми говоримо про втрату героїв — військових, волонтерів, лікарів, ми можемо подякувати їх близьким. Сказати: «Я завдячую вашому чоловіку (брату, сину) що він нас захищав. І мені прикро, що так сталося». Інколи достатньо сказати «Я усвідомлюю етап, який ви проживаєте, і не знаю, які слова могли би вас підтримати». Не «розумію», бо неможливо зрозуміти втрату іншої людини. Часом складно бути присутнім при прояві людиною емоцій, таких як сльози, але важливо не блокувати їх, не забороняти їх протіканню», — наголосила психологиня.

У випадку, якщо необхідно прокомунікувати з людиною, яка постраждала, у професійних цілях (зокрема, це стосується журналістів), варто поцікавитися, чи має вона сили спілкуватися. Інколи питання журналістів можуть бути дуже помічними. Адже якщо брати коментар одразу після події, що спровокувала травму, людина, що перебуває у стані шоку, повернеться із емоцій у раціо.

«Коли людина «вилітає» з подій, журналісти її повертають питаннями: «Що було?», «А що було після цього?». Тут вони збирають цей пазл докупи, і це є інструментом першої психологічної допомоги», — зазначила Марина Сириця.

Фахівчиня також окреслила помилки, яких можуть допустити люди у спілкуванні з тими, хто перебуває у стані гострого стресового розладу. В моменті проживання горя людина має тунельну свідомість, тобто сконцентрована на своїх переживаннях та відірвана від зовнішнього світу. Недоречними будуть розмови про світле майбутнє, заклики взяти себе в руки або ж пошуки винних і нав’язування позитиву.

  • У жодному випадку не можна знецінювати втрату людини.

«Люди можуть сказати, приміром: «Та що ти плачеш за своїм будинком, у мене он брат загинув». Ми маємо розуміти, що кожна втрата по-своєму особлива. І кожен буде проходити етапи свого горювання. Тому такі фрази як «Не лий сльози», «Час лікує», «Ну нічого, зате він помер швидко», «Там йому буде краще» є некоректними. Також не варто казати фраз типу «Тримайся» чи «Це мине».

Часто жінкам, які втрачають чоловіків, можуть сказати: «Нічого, ти ще така симпатична, цікава, ще знайдеш собі когось». Це фрази, які дуже знецінюють втрату. До слова, вже не вперше наші військові говорять про недоречне знецінення ворога, коли росіян називають безхатьками, «чмонями» і так далі. Адже це знецінює і втрати наших героїв, які загинули від їхніх рук», — підсумувала психологиня.

Психологи кафедри військової психології та педагогіки військового гуманітарно-лінгвістичного факультету Військового інституту ім. Т. Шевченка радять використовувати наступні фрази під час супроводу людини у стані проживання втрати:

  • «Мені шкода, що тобі доводиться переживати це»;
  • «Я з тобою», з дозволу людини ці слова супроводжуються тактильним контактом;
  • «Я поруч», тактильний контакт з дозволу людини;
  • «Я хочу тебе підтримати. Як мені краще зробити це?»;
  • «Хочеш залишитися сам (а) чи мені залишитися з тобою?»;
  • «Мені хочеться щось зробити для тебе, аби тобі стало легше. Що це може бути?» ;
  • «Я дуже співчуваю, що ти витрачаєш стільки сил, щоб впоратися з цим»;
  • «Я бачу, що тобі важко. Я чую, що ти засмучена (ний)»;
  • «Те, що з тобою сталося — це справді важко. Просто знай, що я поряд».

Читайте також: «Коли я розповіла про зґвалтування, мені казали, що я це все вигадую»: чому суспільство толерує насильство?


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

 

Останнi новини