«Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?

Що людина переживає, коли втрачає когось з близьких? Як допомогти у цьому стані собі та іншим? Як не загубити в цій втраті себе? 

Ведучі

Вікторія Єрмолаєва

Гостi

Михайлина Скорик-Шкарівська,

Ганна Душаченко

«Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/10/hr-de-ne-stoyatimu_2022_10_2.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/10/hr-de-ne-stoyatimu_2022_10_2.mp3
«Будьте поруч, помовчіть разом, або надайте простір»: як допомогти пережити втрату близької людини?
0:00
/
0:00

«Де не стоятиму — вистою». Ці слова поета Василя Стуса дуже влучно описують зараз настрої українців та українок, які виборюють свою незалежність. Хоча це складно, і фізично, і психологічно. Всі ми переживаємо ту чи іншу травму війни. Втрату. Але обов’язково вистоїмо.

У подкасті «Де не стоятиму — вистою» ми хочемо показати, що ви не наодинці зі своїми переживаннями. Кожен і кожна можуть почути себе у словах наших героїв, скористатися порадами психологів та дізнатись, як і де можна отримати допомогу.

У цьому подкасті, як і в решті випусків цієї серії, не буде зайвих слів. Усі ми маємо усвідомлення, через які страждання проходять люди, що втрачають близьких. Тим більше коли це відбувається неочікувано, через війну, яку ми не кликали й не розпочинали. І наша мета — показати, що ми сильні, ми зможемо все і ми не самі у своїх переживаннях.

«Треба дозволяти дружинам загиблих знаходити свій шлях і мотивацію жити далі»

Михайлина Скорик-Шкарівська, заступниця мера Бучі, депутатка Ірпінської міської ради, втратила чоловіка на війні 8 років тому. За цей час вона багато що усвідомила, знайшла свої точки опори й готова про це говорити, ділитись своєю історією, щоб підтримати тих, хто проходить через таку ж втрату зараз.

«Для нашої родини війна почалася у лютому 2014 року. Я тоді працювала журналісткою. Крім Майдану, уже почалася операція з захоплення Криму. Спільно з американськими колегами ми були у Криму за 2 дні до «псевдореферендуму». Усі дні, коли тривав Майдан, захоплювали Крим, почалася операція з захоплення Донецька, Луганська, Слов’янська, Краматорська, поруч зі мною був мій чоловік, Сергій Шкарівський. У нас були особливі стосунки. Це було кохання, ми розуміли, що є половинками одного цілого і поєднуємо своє життя у потужну родину», — пригадує Михайлина.

Сім’я дуже болісно сприйняла окупацію Донецька, бо там лишилась частина рідних. І вже в травні 2014 року Сергій Шкарівський добровольцем вступив у батальйон «Донбас».

«Ми вирішили, що він їде. Я відвезла його на вокзал. У мене було чітке розуміння, що мій чоловік пішов воювати. Він відпускав мене у відрядження, пов’язані з ризиком. Я розуміла, що не маю права не відпустити його на війну. Це його доросле рішення. У мене була впевненість, що він повернеться. Він був у званні капітана, мав військовий вишкіл у радянській армії. Був обережним, добре підготовлений. І між нами були ті почуття, де у мене не було сумніву, що він повернеться до родини й це він робить для захисту родини», — ділиться спогадами Михайлина Скорик-Шкарівська.

Життя до та після

Проте, на жаль, Сергій не повернувся. Він разом із побратимами визволяв міста Луганської області, а потім потрапив в Іловайськ.

«Вони зайшли в Іловайськ, розташувалися у місцевій школі. 19 серпня Сергій з розвідгрупою пішов у розвідку боєм у центр міста. По вулиці, якою вони йшли працював снайпер. Сергій загинув», — розповіла Михайлина.

Саме з цього дня життя Михайлини Скорик-Шкарівської розділилось на до та після. І вона стикнулась з недостатнім розумінням з боку оточення:

«Коли ти втрачаєш дуже близьку людину, з якою звикла щоденно спілкуватися, з якою рідко розлучалася надовго, ти втрачаєш частину себе. Це одна частина історії. Друга — це суспільна реакція. Коли людина зазнає втрати, то в українському суспільстві нема такої культури, коли тобі говорять, що ти маєш жити далі, знайти у собі сили, мотивацію. Тобі співчувають, але радше зі словами: «Знаю, що ти відчуваєш. Але, нічого, ще молода, вийдеш заміж. Не дають тобі права погорювати, бути собою. Два найважчі моменти: коли суспільство розказує тобі, як тобі поводитися, і коли люди не дозволяють бути у горі, кличуть повеселитися, а цього зовсім не хочеться». 

Коли Михайлина спілкувалась з іншими жінками, які зазнали втрат, з’ясувала, що у них був схожий досвід:

«Якщо для якоїсь частини суспільства таке сприйняття є нормальним і вони готові слідувати традиціям, рік ходити у чорному або іншим канонам слідувати, то, мені здається, що у нинішньому суспільстві, де ми маємо так багато втрат, треба дозволяти дружинам, родинам загиблих солдат знаходити свій шлях і свою мотивацію жити далі. Вона може бути різною.

Мене у тій ситуації підтримали мої західні друзі. Бо я поховала чоловіка, а мої німецькі друзі прислали мені дуже гарні квіти. Мої британські друзі, подзвонили мені, спитали, як я, як бачу життя далі».

«Людина так горює і має на те право»

Друзі Михайлини допомогли зрозуміти, де шукати ті точки опори, росту та майбутнього в ситуації, коли здається, що світ зруйнований. І саме те, як вони це говорили, дійсно допомогло, пояснює Михайлина:

«Вони не давали порад, а просто питали, як мої справи. Вони не лізли в особисте, поводилися м’яко, не випитували зайвого, вислуховували мене. Така м’яка розмова, близька до мовчання, допомагала розібратися, чого хочу, куди прагну рухатися».

М’яка розмова, близька до мовчання, як говорить Михайлина, — це те, чого так бракувало і мені, коли я втратила близьку людину. Дійсно, допомогти інколи набагато легше, ніж здається. Треба не просто слухати, а чути.

«Коли людина у горі, у втраті, вона сама знає, з ким хоче спілкуватися, а з ким — ні. Коли розумієте, що людина не хоче говорити, то не потрібно виводити на розмову. Якщо людина, яка у горі, хоче поспілкуватися саме з вами, вона прийде і поговорить. Це має бути її ініціатива. Якщо вона захоче піти у ресторан, не варто відмовляти її через те, що вона у горі. Треба підтримати її ініціативу», — каже Михайлина Скорик-Шкарівська.

Кожен і кожна з нас переживають втрату по-своєму і це абсолютно нормально. Не варто вимагати від людини якоїсь конкретної моделі поведінки. Вона робить так, як відчуває, ділиться Михайлина Скорик-Шкарівська. Наша героїня знає, про що говорить, бо вона має не тільки персональну втрату, а й чує багато схожих історій в силу своєї роботи. Вона — заступниця мера Бучі.

«Історії, які бачу по роботі у Бучі: хтось щоранку варить каву і носить її своєму загиблому чоловікові. Не треба засуджувати, чи щось про це думати не те. Людина так горює і має на те право. Відповідно, для мене, з того досвіду, що пережила, психологічна травма і досвід втрати, це — те ж саме, як і фізична травма. Коли у вас пошкоджена рука, то шкіра сама знає, як її загоїти. Але, якщо у вас іде нагноєння, ви маєте якось допомогти їй, продезінфікувати. Так само і психіка людини. Вона сама знає, як вас вберегти від додаткового травмування. Тому залежно від різних характерів людини, різні бувають реакції», — говорить жінка.


Слухайте також: Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі


Михайлина зустрічала і тих дружин загиблих героїв, які прагнули публічності, хотіли проговорювати своє горе. І тих, хто навпаки, переїжджали та повністю міняли своє життя, щоб сховатися.

«І та, й інша реакція — нормальні. Люди різні й кожен і кожна мають свій шлях, як прожити втрату. По етапах, які проходить будь-яка людина після втрати, найважчі перші дні й місяці. Потім іде піврічний період, потім річний. Дуже болісно перші 3 роки. За приблизно 7 років людина повністю відновлюється, налагоджує своє життя. Найскладніше, не почати жити втратою, не загубити у ній себе. З поваги, у моєму випадку до чоловіка, якого я досі дуже кохаю, жити повноцінним життям і бути собою, робити те, що ти можеш, реалізовувати потенціал, який є в тобі», — радить Михайлина.

Час подумати, осмислити, поспілкуватися з іншими жінками, які мали такий досвід, допомогли нашій героїні прийти до того життя, яке вона має зараз. Михайлина каже: важливо у цьому процесі обмежити коло людей до тих, яких є бажання слухати. Коли ти бачиш, хто як мовчить, ти розумієш, з ким ти хочеш говорити, а з ким — ні.

Також, за словами нашої героїні, цінно усвідомити, що ти не зобов’язана робити те, що хоче від тебе суспільство. Ти маєш робити те, що хочеш сама:

«Я реально робила те, що мені здавалося правильним. Це були смішні речі. Рік мені хотілося поводитися, як мій чоловік, бути схожою на нього. Я це робила. Через рік подумала: це ж не я. Почала робити геть інакше».

Як жити далі після втрати близької людини?

Впродовж цих 8 років після втрати Михайлина кардинально змінила своє життя. Вона поміняла сферу діяльності, реалізовує себе як професіоналка — пішла у публічну політику. А ще — народила сина.

«Коли цю ситуацію я проговорювала з психологинею, вона мені сказала, що я інтуїтивно знайшла шлях, який найкраще мотивує молоду жінку жити далі. Народження дитини — це потужний стимул, мотиватор у житті. Психологи рекомендують молодим дружинам, які зазнали втрати, дозволяти собі другий шанс створити родину і знайти ще раз кохану людину, з якою можна продовжувати життя. Хоча, мабуть, найскладніше, дозволити собі це після втрати», — говорить Михайлина.

Що дає змогу нашій психіці пережити біль утрати?

Історія Михайлини Скорик-Шкарівської показує нам, що попри важку втрату коханої людини, життя триває і в ньому можна віднаходити радість. Тільки для цього усвідомлення потрібен час. За словами психологині Ганни Душаченко, переживаючи втрату близької людини, дуже важливо дозволити собі відгорювати:

«Це природний стан, який дозволяє нашій психіці пережити біль утрати. При цьому людина переживає дуже багато різних почуттів та емоцій. Це може бути й злість, і біль від утрати, і страх перед майбутнім, за своє життя, страх втратити ще когось. Це може бути сум, апатія. Це такий спосіб нашого організму знеболити себе, не відчувати так сильно. Це може бути відчуття несправедливості, або провини. Також може бути й відчуття огиди, й полегшення. Зараз в Україні ми втрачаємо багато близьких і важливих для нас людей від насильницької смерті, від нападу, агресії. Але зараз більшість людей відчувають страх, злість та огиду. Ці почуття неймовірно сильні.

Чому саме огиду? Тому що з тією кількістю інформації, почуттів, які ми переживаємо, ми не можемо впоратися. Це занадто для нас. Тоді організм почуває, що хоче видати це все назад і не приймати усередину. Однак огида і злість — це нормальні почуття зараз. Якщо ви чи близька людина переживаєте втрату, процес горювання і їй хочеться, буквально, блювати, це природно зараз.

Людина має право на усі описані почуття. Вони то сильнішатимуть, слабшатимуть. Така собі гойдала. Це усе нормально. У горі людина може плакати, сміятися, кричати чи не виражати ніяких почуттів. До цього треба ставитися з повагою. Реакція кожного — індивідуальна й особлива».

Часто, аби пережити сильний біль, люди, неначе звук на радіо, приглушують свої почуття. І від цього людина відчуває біль менше. Але разом з тим, відчуває набагато менше і хорошого: радості, насолоди, вдячності, говорить психологиня:

«Це теж нормально на перших стадіях. У стадії гострого горя, перші 3,4-6 місяців людина може так себе знеболювати. Може бути, що вона не буди плакати чи сміятися, випускатиме емоції тільки під час перегляду фільму чи слухання музики». 

Людина може проходити через відомі стадії проживання горя:

  • заперечення,
  • злість,
  • торг,
  • депресія,
  • прийняття.

Читайте і слухайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому


Але це дуже індивідуально. Хтось проходить через частину з цих стадій, і вони можуть бути  у різній послідовності чи повторюватись. Детальніше про це ми розповідали у серії  подкасту «Де не стоятиму — вистою», яка була присвячена втраті дому. Але може бути й інший спосіб проживання, говорить психологиня:

«Це коли людина заглиблюється у власні почуття, відчуття втрати, свої спогади, а потім наче виринає на поверхню і живе, працює, розмовляє з близькими. А потім знову заглиблюється, згадує, відчуває біль і смуток, знову виринає та живе. Так ми проходимо своє горювання, продовжуємо жити, попри те, що сталося».

Як правильно співчувати?

Окреме важливе питання, як правильно співчувати, якщо хтось з ваших близьких переживає горе. Є те, що люди роблять дуже часто, але робити цього не можна, пояснює Ганна Душаченко:

«Для початку варто спробувати не казати такі фрази, які є звичними для нас, але не помічними: «заспокойся», «забудь», «усе мине», «відпусти», «ти не маєш плакати», «візьми себе у руки  — у тебе ж діти є», «ти мужик — чи ні», «не треба так хвилюватися, усе буде добре». 

Ці фрази забороняють почуття. І є брехнею, бо ніхто не знає, як далі буде. Тут можемо лише сподіватися і робити усе можливе, аби це «добре» таки настало.

Постарайтеся не віддалятися від людини у горі. Це складно. Якщо ця людина дорога вам, просто залишайтеся поруч.

Не тисніть горем. Я люди, які кажуть: «ти недостатньо сумуєш», «ти, мабуть, і не любив цю людину». Це ранить. Кожен горює як може. Якщо зовні не видно сліз, не означає, що всередині не болить. Ми просто не бачимо цієї рани».

А ще часто в горі люди дуже гостро реагують на фразу «я тебе розумію». Бо історія кожної людини, яка втратила когось близького, є унікальною. І до кінця зрозуміти не зможе ніхто. Перебуваючи поруч з тим, хто переживає втрату, варто більше слухати й менше говорити, радить психологиня:

«Це слухання зцілює. Запитайте, як людина, яка горює, почувається. Попросіть розповісти про померлого, ставте додаткові запитання або кажіть, що вам цікаво і ви хочете дізнатися ще більше. Тоді людина матиме змогу торкатися свого болю не на самоті й віддаватиме своєрідну данину тому, кого втратила».

Психологиня Ганна Душаченко каже: будьте поруч, обіймайте, тримайте за руку, якщо людина цього хоче, але обов’язково запитайте дозволу. Помовчіть разом, або надайте простір. Робіть те, що людині потрібно, а не те що вам здається якнайкращим.

Корисні ресурси безоплатної психологічної підтримки

А ще в різних ситуаціях, якщо є необхідність, варто звертатися за допомогою.

«Якщо вам здається, що потребуєте психологічної допомоги, то вам це не здається. По неї можна прийти. Є люди, які готові її надати».

Завжди є ті, хто готовий вислухати.


І завжди пам’ятайте ці слова Стуса: «Де не стоятиму — вистою».


Авторка програми Вікторія Єрмолаєва, звукорежисерка Юлія Соганчі.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS