Анастасія Багаліка
Ірина Сєдова
«Рятує не слово «тримайся», а розуміння, що люди поруч переживають щось подібне» — дружини військових про свої емоції під час війни
Які емоції, думки і почуття приховують від сторонніх дружини українських військових, які перебувають на фронті, про що не говорять і якими словами їх можна необачно ранити.
Ведучі1
Гості1
Ілюстративне фото
Анастасія Багаліка: Сотні тисяч, а то й мільйони українських жінок переживають ці емоці від 24 лютого — дня початку повномаштабного російського вторгнення. Дехто говорить про свої почуття вголос, пише у соцмережах, пояснює не тільки знайомим, а й стороннім людям, що відчуває жінка, чоловік якої воює. До 24 лютого, поки в Україні 8 років тривала війна на сході, про емоції і почуття дружин військових говорили, на жаль, мало і не досить гучно. Тож досвід першого зіткнення зі страхом за свого коханого у лавах українського війська для багатьох із нас став шоком.
Я кажу «для багатьох з нас», бо зараз це і моя історія. Від літа мій чоловік у війську, тож я дуже добре розумію, про що говорять мої подруги, з якими я записую цей подкаст. Я відчуваю те саме. Сьогодні я розкажу вам, які емоції, думки і почуття приховують від сторонніх дружини військових, про що не говорять і якими словами їх можна необачно ранити.
Вікторія Єрмолаєва: Так, звісно, це дуже сильно впливає на мій морально-психологічний стан. І я аналізуючи свій стан зрозуміла, що він ділиться на дві складові. І в приниці, в мене таке враження, що все моє життя зараз ділиться на дві складові — це той час, коли мій чоловік на передовій і коли мій чоловік не на передовій. Тому що страшніше, ніж переживати ці дні, коли ти знаєш, що він на «нулі», мені не доводилося ще нічого. Тому коли він десь у плюс-мінус безпечному місці, хоча ми розуміємо, що повністю безпечних місць зараз немає ніде, то я розумію, що у мене все добре. Все це позначається на мені. Це дуже складно психологічно і морально, тому що паралельно з цим треба продовжувати своє життя, адже воно не зупиняється. Треба дбати про дитину, є якісь побутові справи, є робота, і я не маю права зараз втратити працездатність, тому що тоді я повністю втрачу себе. До того ж, паралельно з тим, як підбадьорюєш себе, треба ще й мати ресурс підбадьорювати його, тому що ти його надійний тил, на який він має спиратися. Для цього треба дуже багато сил. Це складно як морально, так і фізично.
Анастасія Багаліка: Це говорить моя подруга і колега, ведуча нашого радіо Вікторія Єрмолаєва. Її чоловік у Збройних силах із травня. З того часу регулярно раз на тиждень чи два ми збираємося обійматися. Як пояснює третя у нашій компанії «фронтових дружин», Ірина Сєдова, обійми того, хто розуміє тебе і має такий самий досвід — це єдине, що рятує.
Ірина Сєдова: Я стала більше спілкуватися з дівчатами, у яких подібна ситуація, у яких чоловіки на фронті чи збираються на фронт. У нас зараз більше спільного в емоційному плані, тому що вони розуміють, що я відчуваю. Коли близька людина в смертельній небезпеці, людям, як не івдчували цього ніколи в житті, їм складно зрозуміти, що ти відчуваєш. Тому ми зараз намагаємося триматися в колі тих людей, які відчувають щось подібне. Можна поділитися, можна співчувати.
- Із іншими складно цим ділитися, тому що вони у відповідь кажуть «тримайся», але це не рятує. Рятує тільки розуміння, що людина поруч з тобою переживає щось подібне і тому ти можеш з нею більше спільного знайти.
Анастасія Багаліка: У той час, коли чоловік на фронті, найбільше рерсурсу з’їдає невизначеність і невідомість. Ти чекаєш його повідомлення чи дзвінка чи просто плюсика у чаті і єдине, що тебе заспокоює — коли він виходить на зв’язок, каже Ірина:
«Коли мій чоловік був на фронті, то мені додавало ресурсу тільки те, коли він виходив на зв’язок. Я чекала бувально від дзвінка до дзвінка. Коли він дзвонив і казав, що все у нього добре, то я потім могла ще два дні в ейфорії щось робити, чимось займатися більш-менш нормально. А якщо він довго не виходив на зв’язок, то це було жахливо. Оце очікування найбільше дратує і найбільш страшне, коли ти не знаєш, де і що. Невизначеність. Найбільше ресурсу з’їдає невизначеність, коли ти не знаєш, що і як, і що взагалі відбувається. Для мене це найбільш страшна штука».
Читайте також: «У мене п’ятеро дітей і я можу звільнитись, але буду йти до кінця»: історії українських бійців на передовій
Анастасія Багаліка: Коли мій чоловік поїхав на війну, я зрозуміла, що мене може ранити чи, навпаки, розлютити будь-хто і будь-що. Я стала надзвичайно вразливою. Ранять, наприклад, співчутливі погляди, які я ловлю на собі, коли у розмові прохоплююся, що мій коханий у ЗСУ. Складається враження, що емоційно люди сприймають військових як когось типу смертників і часом ти читаєш у поглядах спрямованих на тебе, його дружину, якусь пекельну суміш співчуття і жаху, наче тебе вже подумки записали у вдови. Спочатку це ранить, а потім починає бісити. Перші тижні після того, як мій Женя поїхав, я ловила себе на ірраціональній люті. Могла кричати, потім починала плакати. Зараз мій психо-емоційний стан вирівнявся. Але пробити рівновагу стороннім людям досі набагато легше, ніж до війни.
Вікторія Єрмолаєва: Позначається те, що зараз я відчуваю себе вразливою. Раніше мене було складно образити чи зачепити чимось. А зараз образити чи зачепити мене стало набагато простіше саме через мою вразливість.
Якось я запостила в фейсбуці пост про те, що моя дитина, їй на той момент було 2 роки, сказала: «Мама, якщо ми українки, то папа тоді українк». Це був просто смішний допис. Одна з моїх давніх знайомих написала під ним щось типу «Якщо він папа, то може він і не українець тоді». А мій чоловік саме в цей момент був на «нулі». І мене це настільки сильно зачепило, що я не могла зібратися до кінця дня. Хоча я розуміла, що це, можливо, не дуже розумна людина, що може в неї був поганий день. Та й взагалі це не вартує моїх емоцій і уваги. Я сама на себе злилася, що це так сильно мене вибило. Я дозволила собі дуже різко відповісти цій людині, заблокувала її. І вже потім, аналізуючи цю ситуацію, я зрозуміла, наскільки я зараз є вразлива до таких фраз і ставлення. Знаєш, більше немає «сірого», є тільки «чорне» і «біле». Для мене після початку повномасштабного вторгнення «сіре» зникло, хоча раніше у мене його було багато. Я багато дозволяла собі думати, що не все однозначно, що є обставини, ситуації і травми, які призвели до того, що людина так себе поводить. Зараз я не прощаю цього.
Читайте також: Чому іноземці втомлюються від співчуття Україні і як цьому запобігти?
Анастасія Багаліка: Взагалі зараз образливі коментарі щодо чоловіка даються Вікторії важче. Вона каже: в цей період не розділяєш його і себе:
«Тому що я зараз не розділяю себе і його. Це один великий організм вся наша родина і вся та ситуація, в якій ми опинилися. Тому я не розділяю. І всі криві коментарі, які можуть виникнути у когось щодо нього, я буду сприймати як коментарі щодо себе. І навпаки«.
Анастасія Багаліка: Ірина Сєдова має свій рецепт. Вона каже, що краще просто перестати спілкуватися з тими, хто не розуміє і не підтримує.
Ірина Седова: Я насправді не дуже сильно намагаюся ділитися цими емоціями з тими людьми, у яких ніхто не воює. Я не думаю, що вони зрозуміють. Дай бог, щоб вони цього ніколи не зрозуміли. Тому що ці страждання нестерпні насправді. І люди, які не втрачали близьких або надовго не відпускали в смертельну небезпеку, вони не розуміють глибину. Але я і не намагаюся, щоб вони зрозуміли, тому що ніхто не може зрозуміти переживання іншої людини. Це ж у всіх по-різному.
Після 24 лютого всіх знецінювальників моїх переживань я просто відфрендила, забанила і припинила спілкування. Тому що я вважаю, що я не можу зараз витрачати свій дорогоцінний ресурс, якого і так не дуже багато, на людей, які знецінюють мене. І зі мною залишилися тільки ті люди, з якими я маю багато спільного, з якими ми можемо підтримати один одного, спілкуватися по-людськи, без знецінення. Таким чином можна жити і виживати нормально в цьому стані і залишатися собою. Бо якщо людина близька, навіть твій родич, постійно тебе знецінює і ображає, то я не бачу сенсу спілкуватися зараз. Бо це тільки забирає той маленький шматочок ресурсу, який у нас залишається, щоб тримати цю війну в голові і не збоожеволіти.
Анастасія Багаліка: Вікторія теж каже, що замість того, аби витрачати час на токсичних людей, треба шукати своїх:
Вікторія Єрмолаєва: Я для себе подумала, що якщо хтось мої емоції не розуміє, то ця людина не повинна зараз поруч зі мною бути. Тому що це ще більше розхитає мою психіку, я буду ще більше злитися. У цей момент, коли ти розумієш, що ти найвразливіша, треба спробувати знайти тих людей, які тебе зрозуміють. Бо інакше буде гірше і ти подумаєш, що тебе ніхто не зрозуміє, що з тобою щось не так. насправді з тобою все так. Просто ти зараз переживаєш надскладний період у житті, який дуже складно вигрести навіть найсильнішій психіці. Тому людина, яка може, навіть не буде до кінця розуміти, але яка просто послухає і скаже: «Так, я поруч, ти можеш зараз сказати все, що відчуваєш і робити все, що хочеш, а я просто послухаю і буду поруч» — це вже буде дуже круто.
Анастасія Багаліка: Глобальна проблема, яку виявила ця війна — українське суспільство має низьку культуру співчуття. І це зараз дуже добре видно тим, кому боляче, каже Ірина.
Ірина Сєдова: Тут у нас насправді проблема в суспільстві, що в нас відсутня культура співчуття. Тобто. якщо ти кажеш, що тобі емоційно погано, то тобі скажуть: «Ну тримайся, тримай себе в руках, зберися, роби щось, біжи кудись» і таке інше. Тобто намагаються нав’язати тобі якусь певну поведінку замість того, щоб сказати просто: «Я тобі співчуваю» і таким чином не применшувати твої страждання. В нашій культурі оці емоційні страждання не вважаються стражданнями. Умовно, якщо у тебе рука ціла і нога ціла, то все ок у тебе. І тільки зараз, я думаю, ми почнемо багато розмов під час цієї війни і після неї, про те, що іноді люди страждають набагато більше емоційно, ніж фізично. І ці страждання набагато глибші, просто їх оком не видно. Саме тому я б хотіла, щоб суспільство взагалі почало про це думати, про культуру співчуття, підтримки і не знецінювати емоційний стан інших людей. Тому що ти ніколи не знаєш, можливо, та людина, у якої ніхто не воює на передовій, страждає набагато більше, ніж та, у якоє воює, але вона має при цьому більше ресурсу.
Тому співчувати треба. І приділяти увагу тому, що у людей з психікою робиться під час війни, теж треба. І треба розуміти, що коли ти щось кажеш, ти можеш поранити людину, яка вже травмована. А зараз більшість з нас травмовані. Тому треба підбирати такі слова, щоби максимально не зачіпати людину за живе. Співчувати щиро, спілкуватися відкрито.
Читайте також: Окупанти викрали трьох дітей та дружину — житель звільненого села Байрак на Харківщині
Анастасія Багаліка: Зі словами підтримки у людей взагалі є велика проблема. Універсальне слово «тримайся», яке ми часто вживаємо, щоб підтримати людей, яким болить, має насправді геть інший ефект. Звучить так, ніби людина не знає, що тобі взагалі сказати і каже хоч щось. Ненавиджу, коли кажуть «тримайся», каже Вікторія.
Вікторія Єрмолаєва: Жалість — це точно не те, що мені зараз треба. Я зараз кажу про себе особисто, можливо у інших жінок не так. Мені це не підходить, як форма підтримки. Жалість — точно ні. І мене дуже дратує слово «тримася». Я зараз перепрошую у всіх за це. Знаю, що ми інколи не знаємо, як висловити свої думки і ми кажемо це слово. Але що значить «тримайся»? Якщо я живу, якщо пишу тобі, що мені погано — я вже тримаюся. Я вже не розклеїлася, я намагаюся знайти ресурс, щоб жити далі. Мені не треба казати «тримайся», мені треба написати «Я поруч, якщо хочеш, я приїду, хочеш поговорити — набери мене. Що ти хочеш? Якщо хочеш, я привезу пляшку вина чи торт і ми будемо з тобою сидіти і розказувати, що тебе турбує». Я цього хочу. Моменту, коли людина готова мене слухати. Жалість чи банальні сухі фрази типу «тримайся», «все буде добре» — це не працює.
Анастасія Багаліка: Оскільки люди часто не знають, як з нами говорити, то іноді вони просто уникають розмови і намагаються не чіпати жінок, чиї чоловіки воюють. Це хибна думка, каже Ірина Сєдова. Іноді ми чекаємо, коли ви нам напишете.
Ірина Сєдова: Хотілося ще додати, що дуже часто люди думають, що якщо ти в якомусь жахливому емоційному стані, то ти хочеш побути сама і тебе краще не чіпати. Але іноді навпаки хочеться, щоб хтось прийшов чи зателефонував, просто спитав, як ти, просто поспілкувався з тобою. Тому що коли оці жахливі емоційні моменти переживаєш, іноді хочеться підтримки. І, наприклад, якщо я двадцять років зі своїм чоловіком прожила і знала, що основна підтримка — це він, а зараз він у смертельній небезпеці і мені хочеться отримати цю підтримку від когось ззовні. Я іноді просто сиджу і чекаю, коли мені хтось напише. А сама я боюся людям писати, тому що думаю, що може їм зараз не потрібна я зі своїми стражданнями.
Анастасія Багаліка: Окрім спілкування є й інше, що зараз нам допомагає триматися. У Іри це творчість і кицька:
Ірина Сєдова: Мені допомагає завжди, а зараз особливо, творчість. Я малюю, я пишу сценарії, тексти художні і публіцистичні. Я роблю маленьких звірят, з ниток плету гачком. Тому всі ці речі дійсно рятують психіку. Маленькі хобі, дрібна моторика, психологи кажуть, що це все дуже дієво. Ну і кицька. Якщо є домашня тварина, то це теж рятує, тому що ти пестиш цю тваринку, розмовляєш з нею і стає набагто легше.
Вікторія Єрмолаєва: Мій рецепт — не тримати в собі емоції. Якщо я злюсь, то я маю злитися. Я просто можу закрити двері і кричати, я можу дозволити собі лайливі слова. Я маю все висловити, навіть якщо тієї людини, яка мене образила, поруч немає, то просто кудись у простір вимовити це вголос. Тоді мені стає легше. Або поділитися цими емоціями з кимось з друзів і подруг. Тоді мені теж стає легше. Раніше я могла собі дозводити тримати емоції в собі, а зараз я багато працюю над тим, щоби їх в собі не тримати бо від цього стає тільки гірше.
Анастасія Багаліка: Тепер ви знаєте більше про думки й емоції, якими ми, жінки військових, рідко ділимося з тими, хто не має такого досвіду. Знаєте, що ми зараз вразливі, і що на додачу до постійного страху за наших коханих, нам буває боляче від байдужості, неуважності чи необережних слів. Не забувайте про нас, не списуйте з рахунків. Будьте чуйними, будьте обережними у словах і оцінках, і якщо не знаєте, що нам сказати, просто скажіть: «Агов, я поруч”.
Анастасія Багаліка для Громдського радіо
«Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
