Заборона літери «Ґ» та зросійщення імен: якою була б українська мова без імперського впливу

Влад Бундаш: Якщо прочитати ось ці статті на сайті ZAXID.NET, я натрапив і зробив певний такий висновок. І там часто згадуються, що правопис 1933 року в СРСР не просто змінював окремі підходи, українська мова цілеспрямовано наближалася до російської після правопису 1928 року.

Тобто, по суті, коли Росія саме в ХХ столітті хотіла заборонити українську мову.

Якщо коротко пояснити нашим слухачам і слухачкам цей історичний контекст, що саме сталося з українською мовною нормою у 1930-х роках, і чому тема зросійщення нашого правопису, наших імен, назв – це не просто якась, знаєте, дрібниця або наслідок впливу в тій імперії, в якій ми були частиною, а це насправді велика політика, саме імперська.

Катерина Близнюк: Насправді 1933 року українці приходили не тільки через Голодомор, не тільки через масові репресії, а й, власне, через обрізання нашої мови. Максимальне обрізання. Що потім, коли наприкінці ХХ століття ми поверталися до активного використання української, постійно з усіх усюд було чути голоси, що українська «не функціональна», вона «неповноцінна», — «не можна сказати те саме, що можна сказати російською».

А чому, власне, такі тези з’явилися? Тому що, насправді, тоді, в 1933 році, була організована комісія під головуванням Андрія Хвилі, яка, власне, мала за мету офіційно перевірити роботи на мовному «фронті» і вичистити його від усього «буржуазно-націоналістичного сміття», так як це формулювалося оцим радянським новоязом. Але, власне, що вони робили? Вони робили правки на кількох рівнях.

З одного боку, вони влізли в орфографію, і це те, що було абсолютно чимось нечуваним, бо, зазвичай, імперська мовна політика швидше обмежує мовні права, обмежує можливості використання мови в певних сферах, ну і це ми пам’ятаємо, Емський указ* чи Валуєвський циркуляр**. А тут ні, тут фактично. Нам, наприклад, заборонили використовувати літеру «Ґ», її просто викинули з правопису.

• *Емський указ — таємне розпорядження російського імператора Олександра II від 30 травня (18 травня) 1876 року, спрямоване на повне витіснення української мови з культурної та освітньої сфер. Указ забороняв видання книг, ввезення літератури, вистави, викладання та публічні читання українською мовою, доповнюючи обмеження Валуєвського циркуляра 1863 року.
• **Валуєвський циркуляр — секретне розпорядження міністра внутрішніх справ Росії Петра Валуєва, яке забороняло друк книг українською і стало поштовхом до прийняття Емського указу.

Якщо раніше у нас була варіативна норма, і, власне, харківський правопис 1928 року нормалізував вживання пом’якшеного «л» в іншомовних словах, наприклад, «баляда», «лябораторія», то зараз нам сказали, що такої варіації бути не може, використовуємо тільки написання тверде, тобто «лабораторія», «балада». Ще теж була правка така, що правопис 1928 року дозволяв використання двоїни, і, насправді, в українських діалектах вона досі ще жива. Це, наприклад, «дві руці», «дві вербі» чи «три хаті».

Натомість у правописі 1933 року вже форми двоїни не було, залишилась лише однина і множина. Або ж обрізали варіанти слів, коли було, можна сказати, «губів, губ» або «бабів, баб», обрали тільки «баб» і «губ», тому що, власне, це було ближче до російської мови. Аналогічно поставилися до суфіксів, наприклад, замість «огнисько» вибрали «огнище» чи «становись — костановище».

Звісно, були впливи теж на рівні словника. І обрізали словникові ряди спеціально таким чином, щоб тільки залишалися слова, які максимально схожі на російську. Або навіть могли замінити деякі слова, щоб ні в якому разі оцей український рідний оригінальний елемент не залишався.

Тобто, наприклад, це навіть було на рівні термінології фізичної, математичної, іншої. «Туманність», яку ми зараз знаємо, могла називатися у нас «мряковина». Або ж «часовий пояс» — «крилогодин». Зараз, звісно, якщо ви запитаєте когось, що таке крилогодин, ніхто не знатиме, а, власне, на початку 20-х років це було нормалізовано.

Влад Бундаш: Ось автор статей Ілько Лемко пише, що форми на кшталт Виктор, тобто Віктор або Виктя замість Віка, сьогодні звучать для нас дивно. І це справді так. Вони трішки навіть мені ріжуть в ухо.

Але він посилається на Бориса Грінченка і, загалом, на народну мову, традицію як джерело таких форм. Коли ми говоримо саме про зросійщення українських імен, що ми маємо на увазі насправді? Що тут криється? Зміна звучання, написання, словотвір? Чи просто витіснення питомо українських варіантів і прихід на заміну саме російських?

Катерина Близнюк: Тут, насправді, вже проблема буде складнішою. Бо на відміну від загальної лексики і таких загальних мовних норм, які я щойно описувала, у випадку імен впливи були протягом багатьох століть.
Бо коли ми говоримо про Виктю чи про Виктора, то це насправді не такі широковживані форми імені. І українські імена мають дуже багато варіантів, які можуть бути залежними від території поширення, навіть від індивідуальних вподобань у конкретній родині, наприклад. Тобто ми знаємо, що Олександр може бути Олесем і Лесиком.

І з іншого боку, чи справді Грінченко фіксував Виктю і Виктора, це в мене запитання, в тому числі до автора цих статей, тому що я не знайшла таких фактів ніде. І це вже тема, що іноді ті, хто намагається пропагувати українську мову і культуру, трошки перегинають в сторону пуризму, максимального відштовхування від форм, які нібито нагадують російську, і в результаті «ганяються за відьмами». Бо насправді, що Віктор, що Вікторія, вони не є російськими іменами, вони запозичені з латини.

І якщо ми будемо наполягати на тому, що там має бути з «и» Виктор, тоді як ми будемо чинити, наприклад, з ім’ям Віталій чи Віталіна, які так само походять із цієї мови-джерела, теж будемо через «и» писати? З іншого боку, чому кажуть про зросійщення імен? По-перше, воно відбувалося часто через запис навіть у церковно-приходських книгах форми традиційної для церковнослов’янської мови, для російської, відповідно, з «й».

Наприклад, буде у нас Миколай, а не Микола. Чи є варіант імені Анатоль, а є Анатолій. Григорій і Григір. Оці з «й» — вони зазвичай традиційніше були, власне, для російської мови, і тому, коли намагаються вичистити українські імена від російських впливів, то перше борються із цим.

Але мені здається, це таке, що навряд чи буде легко подолати. Інша проблема – це, власне, вживання зменшених форм. Тобто, наприклад, Саша замість Лесь чи Лесик. Ось тут уже частіше борються і пропонують використовувати українські здрібнення.

Влад Бундаш: І ось слухачка Людмила адресує запитання вам, пані Катерино, і запитує вас як викладачку, як із такими іменами бути в аудиторії, а також чи належать, зокрема, до зросіщення імена Даніїл, Антоній, Артемій замість Артема, Данила, Антона тощо.

Катерина Близнюк: Як я вже сказала коротко, Артемій чи Даніїл – це, насправді, форми, які до нас прийшли через запозичення так само, як в російську. Інша справа, що вони частіше вживалися в російській чи в церковно-слов’янській. І тому так вони сприймаються менш зануреними в нашу народну традицію мовлення.

Як бути в аудиторії? Та, насправді, в аудиторії ми ставимося з повагою до того, як людина офіційно названа батьками чи сама собі обрала ім’я. І тому так, я не буду перейменовувати студента в Данила, якщо він офіційно в документах записаний Даніїлом, тому що, зрештою, це і юридичну силу має, якщо я зміню літери в його імені. Тому тут впливу немає.

Інша річ, що можна спілкуватися і розказувати про ці впливи російської, про тривалий тиск ще від імперії починаючи, і в Радянському Союзі. Можливо, хтось обере українізоване ім’я, питоме українське ім’я для своїх дітей, або навіть для себе захоче змінити.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше!

А також читайте та слухайте подкаст Громадського радіо про українську мову «Ошатна українська»