«Стояла в черзі, а над головою — російський винищувач»: історія харків’янки

До 24 лютого 2022 року життя Дар’ї мало чим відрізнялося від буднів інших одинадцятикласниць: вона готувалася до ЗНО, ходила на каву з друзями та активно розвивалася у цікавих для себе сферах — моделінгу та артмакіяжі.

На час початку повномасштабного вторгнення дівчина з родиною жила у Харкові. Її мама вже певний час була у лікарні через нещасний випадок, який забрав у неї можливість ходити. Початок війни та цей період особистого переживання Дар’я згадує так:

«Це було… Дивно, напевно? Навіть не страшно, просто не вірилося, що це відбувається. О п‘ятій ранку все місто прокинулося від вибуху, ми його не чули. Нам подзвонив друг мого тата і сказав, що почалась повномасштабна війна, розбудив мене цією новиною. Ми з татом нашвидкуруч поснідали та побігли: я в магазин за продуктами, він — на заправку за бензином. Моя мама тоді була у лікарні. Ми страшенно хвилювалися, бо поруч з лікарнею — військові об‘єкти.

Було дійсно важко. Маму довелося миттєво забирати додому, до чого ми не були готові. Весь час проводили або у сховищі (на паркінгу або в метро), або у пошуках ліків та продуктів. Черги всюди були по 3-4 години, деякі магазини та аптеки взагалі не працювали.

У більш-менш спокійні години я інколи забігала у кав‘ярню в моєму районі, яка працювала. Пила там каву та купувала солодощі для мами, що залишилися у кав‘ярні. Це були єдині години спокою, але на фоні постійно лунали вибухи: у місті безперервно йшли бойові дії. Одного разу я бачила над головою винищувач, стоячи у черзі в єдиний кіоск, що працював. Тоді розбомбили місце за півтора кілометра від того кіоску. Я ледь встигла добігти до метро».

---

Слухайте також: Не стримуйте почуттів: кричіть, плачте, зліться — психологиня про те, як пережити втрату дому

---

Але є моменти, які дівчина згадує з теплом попри їхній контекст:

«У метро була своя атмосфера. Люди їли, ділилися гарячими напоями, спілкувалися, деякі навіть грали на музичних інструментах або збиралися у невеличкі компанії для настільних ігор. Усі намагалися якось підтримати один одного».

Виїзд: Львів та Польща

Покинути місто родина наважилася не одразу, оскільки організація перевезення мами здавалася неможливою:

«Це було 3 березня, день народження мого тата. Наш знайомий планував їхати до Львова. Ми дуже спонтанно вирішили доєднатися. До цього ми були впевнені, що не зможемо виїхати у наших обставинах. Тоді ми не мали портативного матраца для мами, і довелося просто покласти її на ковдри на задньому сидінні.

У результаті чого вже на першу добу чотиридобового шляху в неї з‘явилися рани. Всюди були шалені черги, проблеми з прихистками, бо інколи навіть не розумієш, куди встигнеш доїхати та де саме шукати місце для ночівлі. Але треба зазначити, що люди максимально допомагали: репостили, пропонували варіанти тощо. Це нас рятувало».

---

Читайте також: «Люди психологічно травмовані» — завідувачка гуртожитку у Харкові про побут переселенців із деокупованих територій

---

Адаптація до нового життя у Львові була важким процесом для Дар’ї, до самого кінця вона не почувала себе на своєму місці. Проте труднощі не закінчилися лише на моральних аспектах. Пошкодження критичної інфраструктури внаслідок масованих обстрілів підготувало нові виклики.

«З початком відключень все значно погіршилося, бо матрац мами, без якого вона не може, працює від напруги. А її в нас не було по 17-18 годин щоденно. Це змусило нас шукати варіанти виїзду за кордон», — розповідає дівчина.

Згодом родина вирішила вирушити до Польщі.

«Переїзд був важким процесом. Близько місяця ми шукали варіант квартири, який нам підійшов би. Багато хто відмовляв через те, що у мами інвалідність, але врешті ми знайшли хороший варіант і дистанційно його забронювали.

Далі була підготовка необхідних документів, збір шаленої кількості речей, пошук організації з транспортування людей з інвалідністю на великі відстані. Ми почали готуватися до переїзду у жовтні, а виїхали наприкінці листопада. На жаль, жодної підтримки від держави в переїзді ми не отримали. Але знайомі польсько-українські волонтери допомогли нам з медичним ліжком, яке ми не могли забрати з собою – вони безкоштовно надали нам таке ж, але вже у Кракові», — описує процес свого другого переїзду Дар’я.

Наразі родина залишається у Кракові. Вони не знають, коли повернуться до рідного міста, оскільки там ще довго не буде можливості створити належні умови для життя людини з інвалідністю.

Валерія Саранча для Громадського радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS