«Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома
Історія Ніка Федірка — фотографа з Бучі, у чиєму будинку жили російські окупанти
Перші дні: Буча, Ворзель, Гостомель
24 лютого телефон бучанця Ніка Федірка задзвонив о 5:30 ранку. Він побачив на екрані ім’я сусіда і не міг зрозуміти, чому той телефонує так рано. Нік підняв трубку і почув три слова: «Колю, війна почалася!». Спочатку він не міг зрозуміти, що відбувається, бо ліг спати лише годину тому, о 4 ранку. Через кілька хвилин Ніку зателефонувала сестра, яка мешкає у США. Вона сказала: «Візьми дружину та сина, їдь до наших батьків, а потім відправляй їх машиною до Польщі. Там на них вже чекає квартира». За годину всі були готові.
«Я, звісно, з ними не поїхав, адже вирішив залишитися і піклуватися про батьківський будинок та домашніх тварин. Я прийняв це рішення задовго до війни, водночас сподіваючись, що вона все ж не настане. Я просто не міг повірити, що вчора із сім’єю проводив час в улюбленому парку, а сьогодні бачу у небі російські вертольоти та чую ракетні удари», — розповідає він.
Тим часом машин на вулицях ставало дедалі більше. Люди розуміли всю серйозність ситуації і намагалися якомога швидше виїхати з Бучі. Батьківський дім Ніка в сусідньому селищі Ворзель. Він поїхав туди. Вже звідти зателефонував друзям і запропонував приїхати до нього. В будинку були міцні стіни та великий підвал. На його пропозицію відгукнулися чотири сім’ї з трьома дітьми. Ніч на 25 лютого вони провели разом. А в цей час російські війська бомбили сусідній Гостомель і вже заходили в Бучу.
Читайте також: «Цінності допоможуть вижити й відновитися»: історія психолога, що пережив окупацію
«Наступного дня деякі мої друзі, що мали дітей, вирішили поїхати на захід України. Це було правильним рішенням, адже залишатися у Ворзелі ставало дедалі небезпечніше. Я ж думав, що скоро все скінчиться, тому не поспішав їхати. Разом зі мною залишилася друзі — Анна та Іван. За це я їм буду вдячним на кінця життя», — розповідає Нік.
Перші два дні в будинку працювали комунікації і був досить хороший запас їжі. Проблеми були лише з інтернетом, але друзі все ж могли читати новини через мобільну мережу. В передмісті вже точилися запеклі бої, але чоловіки вирішили ризикнути і пішли в Бучу, щоб забрати з квартири Ніка важливі речі, їжу та ліки. Це кілометр пішки. Вже тоді на дорогах вони бачили снаряди та шматки розірваної військової техніки. Незважаючи на це, деякі магазини все ще працювали, і чоловіки змогли купити продукти і повернутися додому.
«Наступного дня все кардинально змінилося. Зовсім близько чулися постріли та вибухи. Ми сховалися в підвалі будинку у Ворзелі. Водночас на нашій вулиці, внаслідок потрапляння снарядів, вже згоріли кілька будинків, у багатьох були вибиті вікна, зруйновані всі лінії електропередач. Не було світла, води й тепла.
Нам пощастило, що в мого друга, який живе поруч, був генератор. Дмитро ділився з нами виробленою електроенергією за допомогою кабелю, перекинутого через паркан. Нам також пощастило, що батько залишив трохи бензину, який я дав сусідові на генератор. Таким чином, ми могли заряджати телефони та вмикати водяний насос на 30-40 хвилин вранці та ввечері. Не лише ми, а й люди з сусідніх будинків», — розповідає Нік.
Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі
Зустріч з російськими окупантами
Одного дня Нік та Іван вирішили поїхати на околицю селища, щоб дізнатися, чи потрібна комусь допомога. Чоловіки всюди бачили російські танки, проте їхали далі. Дорогою вони зустріли двох чоловіків старшого віку. Один із них сказав, що працює на невеликому м’ясокомбінаті, і хлопці можуть там взяти їжу і розвести селищем.
Чоловіки знову ризикували, але їхали в бік невеликого підприємства. Його будівля, як виявилось, вже була частково зруйнована. Вони все ж вирішили зайти всередину і забрати з морозильних камер ковбаси й м’ясо. А потім роздали його місцевим і тим, хто найбільше потребував — пологовому будинку та Будинку дитини у Ворзелі. Чоловіки планували допомагати й далі, але згодом виходити на вулицю стало дуже небезпечно. Ситуація змінювалась надто швидко.
«На нашій вулиці вже були танки окупантів. Ніколи не забуду момент, коли бачив російського солдата в танку, який цілився в наш будинок. Мобільний зв’язок практично не працював, але ми встигли зателефонувати на гарячу лінію Збройних сил України. У відповідь почули: «Ваша область окупована, тримайтеся, ми нічого не можемо зробити». Це було страшно. Нашою вулицею постійно пересувалися російські військові. Проте навіть у ті дні ми допомагали роздавати воду, ліки, їжу, одяг та іграшки мого сина».
Одного разу друзі почули, що повз проїжджає багато військових машин. А потім пролунав постріл, і в їхньому будинку вилетіли вікна. Нік з друзями відразу побігли в підвал. Там лягли під ковдру і чекали, що буде далі. Нік почув, як щось велике врізалося в їхні ворота. Далі звук розбитого скла, кроки в будинку, голоси і сміх. Пекельний сміх росіян.
«Ми почули, як хтось спускається сходами вниз у підвал, двері відчинилися і хтось зняв запобіжник з автомата. Я глянув на друзів. Іван накрився ковдрою, Анна була біля нього, ховаючи обличчя руками. В той час я подумав, що це кінець мого життя. Ці кілька секунд тривали цілу вічність».
Читайте також: Луганськ, Севастополь, Ірпінь: історія лікарки Майї Руселевич, яка тричі втратила дім
У підвал увійшли двоє солдатів. Крізь сльози, Нік постійно повторював: «Ми мирні люди, ми беззбройні». Тоді один із них сказав взяти необхідні речі і виходити на вулицю. На невеликому подвір’ї приватного будинку у Ворзелі стояли 50 військових. Це були російські військові, кадирівці…
Усі озброєні, дуже брудні та смердючі. На Ніка й Івана навели автомат і наказали роздягнутися. Потім до них підійшов один із розвідників і сказав: «Ми прийшли вас рятувати! Ми не варвари і не злодії. Шукаємо Бандеру і фашистів». При цьому вони перевертали весь будинок, вивертали наплічники друзів та перебирали цінності, які знайшли в будинку. Забрали гроші й телефони.
Нік зміг заховати один із двох своїх мобільних. Російські військові також знайшли фотоапарат чоловіка. Він почав благати не ламати його, бо це єдиний інструмент, за допомогою якого він заробляє гроші для сім’ї. Окупанти залишили камеру, але забрали всі картки пам’яті.
«Повз пролетіла куля, коли я намагався закопати свого вбитого пса»
Весь час, поки російські військові вільно ходили в будинку, Нік намагався знайти поглядом їхню німецьку вівчарку на ім’я Луна. Вона була в родині вже 8 років. Він запитав у солдатів, де вона. На що ті просто відповіли, що змушені були її вбити…
«Російські солдати перевертали будинок догори дригом. Згодом вони привезли ще 15 українців та українок, серед них 3 дітей, і сказали всім йти в підвал мого будинку. Коли я збирався нагору за теплим одягом і ковдрами для них, один із солдатів погрожував мені вистрілити в ноги, щоб я рухався швидше. Ми поселилися в підвалі. Окупанти принесли нам воду і два пайка російської армії. Наказали використовувати відро, якщо нам потрібно в туалет. Через велику кількість людей у підвалі відчувались сирість і задуха».
Нік каже, що це була найважча ніч у його житті. Він був у сильному стресі, мав панічні атаки. Здавалося, що росіяни відчинили двері до підвалу і кинули туди гранату. До того ж, лякала невідомість. Скільки часу окупанти триматимуть людей в підвалі? Чоловік був наляканий і не знав, чи витримає більше.
Тієї ночі йому дуже допоміг Юрій, ще один товариш, що жив по сусідству. Росіяни з ним повелися дуже підло: під час обшуку з мішком на голові вивезли в поле, оскільки він мав паспорт з обкладинкою «Слава Україні» та військове взуття. Стріляючи в Юрія над головою, вони насамперед намагалися зламати його психологічно. Але він вистояв і його навіть відпустили.
«Уранці до підвалу спустився російський солдат. Він попросив мене вийти за ним, оскільки я був власником будинку. Мене вивели на вулицю і наказали йти за російським офіцером. Ми пішли до сміттєвих баків за 50 метрів від дому. Біля них стояв невеликий сарай і офіцер наказав мені зайти всередину. Я запитав, чи збирається він мене вбити. Він відповів: «Це залежить від тебе».
Усередині тієї будівлі лежало три тіла. Одного з них я впізнав — це був один із моїх сусідів. Я зрозумів, що якщо я скажу, що знаю його, то буду мертвим лежати поруч. Я сказав, що я їх не знаю. Офіцер знову запитав, чи знаю я його, оскільки він мій сусід. Я відповів, що, можливо, бачив його, але не знаю. Мені наказали йти в підвал. Я запитав, чи можемо ми поховати тіла. Росіянин сказав, що вони не ховають навіть своїх і розстріляли б нас, якби ми це зробили».
Читайте також: «Тітонько, я буду жити?»: у Бородянці ексгумували тіла 9 людей, серед яких 15-річна дівчинка
Якось один із солдатів прийшов у підвал будинку і почав говорити зі своїми полоненими. Він сказав, що не хоче воювати, але не зможе поїхати додому. Він вважає себе захисником нашого народу і хоче звільнити Україну від «нацистів». Інший солдат запитав, чому люди не виїхали з міста, адже їм повідомили про так звану «спецоперацію» росіян за 72 години. Нік намагався пояснити, що в Україні немає фашистів і він з 1992 року живе тут у мирі та добробуті. А от зараз навіть не знає, що з ним буде наступної хвилини. Солдат замовк і пішов. Згодом з будинку Ніка Федірка вийшли й інші окупанти.
«Солдат другої армії світу спав у собачій будці та їв собачу їжу»
«Коли вони пішли, я знайшов сміливість піднятися нагору. Я бачив, що сталося з будинком — речі моїх батьків лежали на підлозі.Росіяни вкрали всі коштовності, гроші, електроніку, батарейки і мою обручку. Вони навіть забрали мою брудну білизну! Вони з’їли всю їжу. А те, що не вміли їсти і не розуміли, що то — кидали на підлогу. Наприклад, надгризений зі шкіркою авокадо так і лежав на підлозі. Це чортова друга армія в світі! Вони справді схожі на орків з «Володаря перснів»!».
На вулиці було багато сміття, подвір’я ніби після урагану — дерева повалені, все зламане. Навіть у собачій будці вбитої Луни була вимощена імпровізована постіль з одягу та сіна, а з собачої миски зникла каша й залишилися залишки солдатського паштету. Солдат другої армії світу спав у собачій будці та їв собачу їжу — досі невтямки, каже Нік.
«Надворі темніло, тож я спитав Дмитра, чи можна переїхати до нього. Йому пощастило більше, оскільки в його будинку жили офіцери, і там було менше безладу та пошкоджень. Також Дмитро прийняв ще 14 дорослих і 3 дітей. Ми зібрали їжу, яку не знайшли російські солдати, і за вечерею розмовляли про життя чи слухали радіо. Було відчуття, що ми одна велика сім’я, яка допомагає і підтримує один одного. До цього ми всі практично не були знайомі. Я дуже вдячний Дмитру за все, саме в такі моменти зароджується справжня міцна дружба».
Через кілька днів в будинок Дмитра знову зайшли російські солдати. Ворзель все ще був окупованим. Він сказали, що в будинку нічого немає, адже тут вже побували російські солдати. Однак, вони зайшли всередину, щоб перевірити. Це було схоже на сцену з «Піратів Карибського моря» — у всіх було по кілька дорогих годинників на кожній руці, деякі з солдатів були в нових кросівках або ж на шиї звисали кілька ножів — усе вкрадене. Вони все перевірили і пішли.
«Я якось я вирішив піти до свого будинку, — каже Нік. — Пролізши крізь дірку в паркані, я зайшов додому, щоб забрати сімейні фотографії та картини. Також я хотів поховати Луну. Коли я намагався закопати пса у дворі, мене ледь не вбив снайпер. Я почув, як повз мене пролетіла куля».
Читайте також: «Добре, що ми зосталися живі»: або картатий коцик Єви Василівни як символ відновлення Демидова на Київщині
Евакуація
У той час почали відкриватися перші евакуаційні коридори з передмістя Києва, охопленого окупантами. Коля спочатку не повірив чуткам про евакуацію, поки сам не почув це по радіо. Він не хотів йти, але друзі наполягали. В них було лиш 15-20 хвилин, щоб зібрати те, що залишилося. Вони пішли.
«Після майже 2 годин очікування прибула колона автобусів із червоним хрестом та українським прапором. Було дуже важливо, що це були саме наші автобуси. Адже було багато випадків, коли росіяни таким чином вивозили людей до росії. Ми були надзвичайно раді побачити наші — українські — автобуси. Це була важка дорога, було дуже страшно проїжджати через російські блокпости».
На дорогу, яка зазвичай займає 30 хвилин — знадобилося 8 годин. Радість і щастя бачити вночі український блокпост Нік не міг описати словами. Він просить мене ще раз передати вдячність всім своїм друзям, з якими пережив ці страшні дні. Він не знає, що б з ним сталося, якби не вони…
«Тепер, озираючись назад, здається, що моя історія не така страшна і трагічна в порівнянні з іншими. Думаю, нам пощастило, що все це сталося на початку війни і ми залишилися живі. Те, що ми пережили, показало, скільки чудових друзів і сусідів у мене є. Українці — надзвичайна нація, яка завжди допоможе у скрутний час».
Ця історія навчила Ніка, що головне у світі — це мир. А людині для щастя потрібно небагато, лиш просто бути поруч із близькими під мирним небом. Все інше буде…
Так, мабуть, зараз думають усі українці. Я також запитала у дружини Ніка, як вона почувалася, коли чоловік був в окупації. Ніка (так, у них дуже схожі імена) сказала, що відразу зрозуміла, що в будинок зайшли російські військові, адже з чоловіком зник зв’язок. До цього вони щодня розмовляли по хвилині. Весь час всі чекали, що Нік напише одне єдине слово: «Живий». І це сталося.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS