«Добре, що ми зосталися живі»: або картатий коцик Єви Василівни як символ відновлення Демидова на Київщині

«Добре, що ми зосталися живі»: або картатий коцик Єви Василівни як символ відновлення Демидова на Київщині

24, 25, 26… жінка, яка сидить біля двох напівзруйнованих будинків, рахує петлі. Вона помічає мене тільки коли сідаю навпроти і вітаюся. Це Єва Василівна, мешканка звільненого від російських окупантів села Демидів на Київщині. Вона в’яже картате покривало на крісло у свій напівзруйнований дім. За кількасот метрів росіяни скинули авіабомбу. 

Настя Горпінченко/Громадське радіо

«Я була сама у хаті, коли це сталося. Дуже було страшно. Діти тільки пішли відпочивати в інший будинок, було десь 19:15. Я вийшла в зал і бачу, що йде хвиля вогню, така страшна, що це жах просто, і йде прямо на хату. Я встигла вскочити у спаленку маленьку. І воно як вдарило, то все на світі посипалося. Думала, — вбило мене. І мені, видно, погано стало, бо донечка вийшла на вулицю і почала мене гукати. Каже, думала, що вже мене немає. Вона мене кличе, а я озватися не можу, стала лізти по тому склу, бо повна хата його була, а не можу вилізти. Кажу: «Осьо я, осьо», а вони не чують», — розповідає Єва Василівна, втираючи сльози.

Настя Горпінченко/Громадське радіо

Це було 4 березня. Тієї ночі всі спали у погребі, бо боялися, що прилетить знову. На ранок же побачили — від бетонного паркану лишилися тільки уламки, а від будинків її та дітей — стіни.

У погребі після того майже не виходячи жили аж поки село не звільнили близько місяця. Не показуватися наказали російські солдати. Щоправда, не дуже й хотілося. Просто на сусідському подвір’ї стояв танк. 


Читайте також: «Щодня прокидаємося і не віримо, що над нами чисте небо»: як живе звільнений Копилів на Київщині?


На початку квітня стало відомо, що в області більше немає окупантів. Відтоді потроху почали ремонт, аби зберегти те, що вціліло. Спати доводиться в одязі та під трьома ковдрами, бо ж віконним склом і дахом поки слугує чорний брезент, а замість килимів  — холодний, вологий бетон. 

Настя Горпінченко/Громадське радіо

«Дуже холодно. На вулиці тепліше, то я виходжу погрітися. Там сиро, бо ж дощі були, вода текла по стінах. Хоч трошки сонечко з’явилося, то три дні вже відкриваю двері, щоб воно там потроху підсушувалося. Але там треба усе-усе знімати, бо воно мокре. Приходили хлопці місцеві дивитися тут до нас, то сказали, що тільки стіни хороші, а все решту міняти треба», — каже жінка.

Настя Горпінченко/Громадське радіо

При вході у будинок — рулон старого лінолеуму, двері та будівельне приладдя. Щось принесли сусіди, щось відшукав син. Та цей реманент жінка показує вже без сліз, а радше з надією. 

«Нічого, знаєш, моя квіточка дорогесенька, слава Господу Богу, що ми зосталися живі, а це все помаленьку наживеться: то те трошки побудують, то інше. Це вже не страшно, страшно було дивитися на смерть, дуже страшно». 

Фото: Кирило Лукеренко/Громадське радіо

На Київщині сотні зруйнованих вщент будинків, тисячі непридатних для життя. За кожним з них подібна історія. Жили собі в них люди, любили, сварилися, вчили онуків читати, купували меблі та новий телевізор, вагаючись, чи вартує він таких грошей. А потім прийшла російська армія і немає в них більше дому, а може і людей цих вже немає, але є надія, дуже багато надій, за яку хапаються, аби не впасти у відчай.

Оцей новий картатий коцик Єви Василівни для мене саме про це надію, що все вдасться все відбудувати, вдасться повернути собі життя, яке було «до». 

Анастасія Горпінченко, звільнений Демидів, Київщина 

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини