Таня-Марія Литвинюк
Троє українських військових померли від отруєння хімічними речовинами, які Росія застосовує на фронті
15 хв тому
«Найболючіше я сприймаю загибель цивільних» — боєць Антон Бондаренко про рік великої війни
Автор
Антон Бондаренко — науковець, який став на «шлях воїна» ще у 2014 році. Спершу служив у добровольчому батальйоні «Айдар», згодом — у складі загону спецпризначення при 93 ОМСБ.
Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної.
Повернувшись із АТО, у вересні 2015 року Антон захистив кандидатську дисертацію «Культ воїна-звіра у мілітарних традиціях на території України». Писав наукові статті, спогади про АТО та художню книгу. А також — аналітику про тактику гібридної агресії кремлівського режиму проти України.
Усвідомлюючи історичний контекст, Антон не мав сумнівів у тому, що Росія рано чи пізно здійснить масштабний наступ на Україну. Втім, гадав, що вторгнення розпочнеться інакшим чином.
Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни
«Я був переконаний, що спершу відбудеться якась масштабна провокація»
Поведінка Росії незадовго до масштабного наступу давала Антонові розуміння реальної загрози. Втім, те, що Росія вторгнеться без будь-якого формального приводу, все ж здивувало.
«Велика війна для мене була очікуваною. Адже якщо до кордонів підводять війська, це можна розцінювати як демонстрацію сили. Але коли підводять паливно-мастильні матеріали, розгортають польові госпіталі, привозять медикаменти з обмеженим терміном придатності… Було очевидно, що готується масштабне вторгнення. Те, що буде велика війна, відчувалося і на ірраціональному рівні. Втім, все одно для мене все сталося несподівано. Очікувано, але несподівано.
Особисто я був переконаний, що спершу відбудеться якась масштабна провокація. Приміром, кремлівські спецслужби влаштують вибух на території окупованої частини Донецької області. Підірвуть будинок десь у Донецьку або навіть щось станеться у Москві. Можливо, підірвуть свій Кримський міст і звинуватять Україну. І вже тільки після цього буде привід для вторгнення. За тією аналогією, як у 1999-2000 роках на рівні найвищого наказу фсбшники підривали будинки у Москві — і потім звинувачували республіку Ічкерія. Але в нашому випадку все сталося без формального приводу», — зазначає боєць.
Читайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини
Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.
Із початку 2022 року Антон та його побратими з АТО не раз зустрічалися та обговорювали можливий наступ Росії. Домовлялися, як будуть діяти. Зокрема, планували партизанити у випадку, якщо відкриються нові фронти та розпочнеться наступ на Київську область. Ішлося про це і при зустрічі чоловіків 23 лютого.
«24 лютого я прокинувся у себе вдома від безлічі телефонних дзвінків. Мені телефонували з різних місць і міст мої побратими. Одні з перших дзвінків були з Василькова — ще до 4-ї ранку Васильківський аеродром обстріляли ракетами. У багатьох будинках повибивали вікна, зруйнували дахи, навіть були поранені. Ворог намагався знищити військову інфраструктуру, авіацію. У перші дні на Васильків були атаки ворожих ДРГ, які частково пошкодили частину аеродрому. Але при цьому аеродром вистояв і зберігся. Наскільки мені відомо, авіація там була піднята протягом пів години з моменту вторгнення. Пілоти одразу вступали в бій. І працівники аеродрому діяли надзвичайно ефективно», — зазначає військовий.
Читайте також: «Дамо українцям усе, що їм потрібно для перемоги, вже зараз» — гучний меседж Бориса Джонсона у великій статті
У день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, Антон зустрівся із побратимами. Каже: їх зібралося кілька десятків осіб. Чоловіки швидко обговорили план дій і вже ввечері були озброєні у складі однієї із частин територіальної оборони. Але при цьому це був добровольчий рух — велика частина чоловіків була неоформлена.
«Я та деякі мої побратими були одягнені не у військову форму, а у цивільний одяг: куртки, джинси, спортивні штани. У межах цієї частини нам видали автомати Калашникова. Був певний дефіцит набоїв, і чомусь були тільки трасувальні снаряди. На ранок 25 лютого я сказав, що нам необхідні нормальні набої. І таким чином ми взяли кілька ящиків зі снарядами. Пізніше нам також видали ручні гранатомети. Але насправді зброї було обмаль. Завдання доводилося виконувати майже без неї.
На жаль, першого дня взагалі не було зв’язку. Особливо у добровольчих формуваннях. Сьогодні це вже можна казати. Не було радіостанцій, доводилося обмінюватися телефонними контактами із сусідніми підрозділами. Не було приладів нічного бачення, тепловізійних приладів. Протягом першого тижня ми були озброєні лише ручною зброєю і так виконували завдання», — згадує він.
Разом зі своїми побратимами Антон долучився до оборони Василькова, виконував бойові завдання у Нових Петрівцях та поблизу села Мощун. Зауважує, що партизанський рух зробив чималий внесок у боях на Київщині.
«Пам’ятаю, як вранці 25 лютого ми колоною їхали на північ Київщини. Їдемо по Києву, — Київ спорожнілий. Об’їжджаємо величезні затори на виїзд зі столиці. У нашій колоні не було жодного штатного транспортного засобу. Ми їхали на Фольцвагені Т5, який нам надали волонтери. Хтось їхав на приватній автівці, комусь також допомогли волонтери. З нами їхав якийсь автобус «Київпастранс». І в тому автобусі — громадяни з автоматами та РПГ. Хтось оформлений, хтось неоформлений.
Пам’ятаю, як ще в межах Києва перед нами зупинився тролейбус. Вийшов водій і каже: «Хлопці, там уже приїхали російські танки. Будьте обережні. Мені з депо передали». Ми почали маневрувати. У нас уже бойова готовність. Але танків ми там не зустріли. Такі були настрої — сум’яття і невизначеність. Багато дезінформації. Для більшої паніки ворог розганяв її, і частково йому це вдавалося.
Озброєння було обмаль. Невеликі групи підходили до ворога і обстрілювали. Бій тривав 1-3 хвилини, це був такий масований обстріл з усього, що було, по ворожій колоні чи укріпленій позиції ворога. Наносився удар, потім — такий самий швидкий відступ. Вороги починали обстрілювати місцевість — ліси і так далі. Для нас це було дуже ефективно.
Одного разу, 25 лютого, ми їхали з однієї точки в іншу. Проїжджали ліс — з лісу виходять дядьки зі стрілецькою зброєю. Із двостволками. Такі мисливці, грибники. Я на них дивлюся, кажу: «Це точно наші. Це не вороги». Такі пузаті дядьки. Таких ворогів не може бути», — посміхається Антон.
«Цей рік забрав увесь мій час. Забрав друзів, які загинули. Побратимів, з якими я був в АТО»
За деякий час Антон мобілізувався. Водночас зазначає — певний час брав участь у серйозних боях неоформленим у штатне формування. Не лише на Київщині, але й на сході України.
«Це був рік страшних випробувань. Рік перевтоми. Цей рік забрав у мене весь мій час. Забрав моїх друзів, які загинули. Побратимів, з якими я був у АТО. У мого загиблого товариша залишився син, якому всього пів року, та дружина.
Пішов мій товариш «Кобра», з яким ми були в Пісках під Донецьком. Він був дуже талановитим чоловіком. Протягом останніх років жив закордоном, викладав тактику, проводив семінари зі спортивної стрільби. Як тільки почалися масштабні бойові дії, — повернувся. Ми зустрілися з ним на одній із баз. І за кілька днів я дізнався з новин про його загибель.
Я не можу сказати, що я за щось вдячний цьому року. Можливо, я пройшов певний шлях самовдосконалення. Але це не співмірно зі всіма втратами. З тим горем, яке навколо.
Звісно, ці випробування відродили силу нашого національного духу. Хтось розуміє, що відбувається. Хтось не розуміє, але відчуває інтуїтивно, йде за покликом, за своїм генетичним кодом. Виходили, озброювалися і героїчно загинули на війні багато особистостей різного віку.
Найбільш болюче я сприймаю загибель цивільних людей, діток. Це найважче усвідомлювати і переживати. Коли дорослий чоловік помирає на шляху воїна, це важко. Гірко втрачати друга. Але це шлях воїна. Логічно, що воїн має загинути на війні. Або вижити, це уже як складеться. А переживати смерть цивільних, трагедії, коли вони стають інвалідами, залишаються без кінцівок, дуже важко. Це невимовно боляче навіть тоді, коли йдеться про незнайомих людей. Наше завдання — знищити цю пошесть, щоб такого не було більше. Немає прощення цій черні. Рука не здригається у боях», — каже військовий.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
Досвід перебування в АТО став у пригоді Антону. Своїми знаннями він ділиться з тими бійцями, які такого досвіду не мали. Повідомляє, коли дійсно є загроза, а коли її немає. Коли може розпочатися обстріл або атака. Водночас чоловік зауважує — нинішня фаза війни значно жорстокіша за все, що було раніше.
«В АТО ми переживали обстріли РСЗО, систем залпового вогню, наприклад, «Граду». Там це траплялося іноді, але тоді це було подією. Під час цієї війни протягом дня може бути 4-5 обстрілів «Градом» і «Ураганами» тільки по одній позиції. Це якщо не враховувати мінометів, ствольної артилерії тощо. Але все одно, досвід бойових дій є великою перевагою. Досвідчений воїн краще за недосвідченого», — переконаний військовий.
У період, коли немає бойових завдань, Антон проводить заняття із МПЗ — морально-психологічно забезпечення патріотичного виховання. Бійця долучили до команди замполіта частини. Цю діяльність він також вважає важливою.
«Я переконаний, що якби десятиліттями російська пропаганда не капала в голови масам спотворену інформацію, війни б не було. Або вона була б дуже короткою. Як казав сучасний «класик», «2-3 тижні». А те, що війна триває вже рік попри величезні втрати з боку Росії, означає, що є величезна частина тих, хто готовий продовжувати», — каже Антон.
Читайте також: «На східних кордонах України має бути бетонна стіна і колючий дріт» — ізраїльський журналіст Сергій Ауслендер
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
