У 2004 році помаранчевий колір, що заполонив вулиці України, став не лише символом політичної сили, але й ознакою боротьби за демократичні цінності. Тоді українці масово вийшли на Майдан Незалежності у Києві та центральні площі інших міст, аби висловити незгоду з фальсифікацією президентських виборів та підтримати свого кандидата — Віктора Ющенка.
Через 20 років ми озираємося на ті події з чималим багажем: реванш Януковича, Революція Гідності, розстріл Небесної Сотні, окупація Криму, Донецька та Луганська, АТО, ООС, повномасштабна війна, що триває досі. Тисячі людей набули інвалідності через воєнні дії. Тисячі перебувають у російському полоні. Тисячі зникли безвісти. У кожному місті, містечку і селі є люди, що втратили рідних, друзів, знайомих, або ж стали свідками такої втрати.
Українці продовжують боротися, і невідомо, який шлях доведеться здолати ще. Та нині ми маємо змогу повернутися подумки у 2004-й, аби пригадати той, можливо, ще трохи наївний запал, і проаналізувати вплив мирного спротиву на сучасне життя країни. Чи збереглася віра в учасників революції у власні ідеї? Чи немає жалю за зробленим?
У цьому матеріалі — історії очевидців, їхні роздуми, та коментар лідера Помаранчевої революції — Віктора Ющенка.
Зустріти третього президента України Віктора Ющенка вдалося на відкритті виставки, приуроченій 20-й річниці Помаранчевої революції та 11-й річниці Революції Гідності в Музеї історії міста Києва.
Поруч з експозиціями крихітних будиночків, наметів та блокпостів тут розмістили фотографії, газетні публікації, тематичні картини, листівки періоду Помаранчевої революції, плакати з написом «Ющенко ТАК!» та навіть «наколотий апельсин».
У коментарі Громадському радіо Віктор Ющенко поділився роздумами про те, як змінилася українська нація за 20 років після Помаранчевої революції.
«Я думаю, що ми за цей час зробили головну національну роботу: прийшли до відкритого громадянського суспільства, яке вміє говорити одним голосом, правильно формулювати свої цілі і задачі. Ми стали дорослою нацією. Ми розуміємо, що консолідований голос – це єдиний спосіб робити перетворення завтрашнього дня. У нас 350 років була мрія побачити свою незалежну державу і жити вільно. І от завдяки Майданам сьогодні ми маємо найдовшу за 350 років українську незалежність, 33 роки. Тому нація робить правильну домашню і велику національну роботу», — наголосив він.
За словами Ющенка, якби українці свого часу не вийшли на масові протести, сьогодні в Україні була б «Білорусь-2», «Білорусь-3» чи «Білорусь-4», або ж «південно-російська губернія».
Заслужений художник України Анатолій Тартаковський малював Помаранчеву революцію з перших днів і до завершення. На протест він потрапив з цікавості. Та коли відчув настрій Майдану, вирішив зафіксувати його на папері. Зауважує: не ставив перед собою цілі висвітлити протест із «партійної точки зору», а малював, як підказувало серце. Таким чином спромігся задокументувати події максимально реалістично. Його роботи перетворилися на історію Майдану — від початку протистояння до інавгурації Ющенка.
«Якби я був заангажований, можливо, малював би трохи інакше. А в моїх картинах все кудись летить, відчувається певне збудження. Мені здається, я зумів передати той дух Майдану, який був насправді. З моїх спостережень, все, що робиться кон’юнктурно, потім гине. Бо минає один період, настає інший. Стає помітно, що це все зроблено на замовлення, а не від душі. А коли це робиться без вказівок, то там є правда, яка може прожити довгий час», — зауважив митець.
Також художник поділився спогадами про те, як саме створювалися його картини про Помаранчеву революцію. Адже малювати на Майдані було не так просто через негоду.
«Спершу я робив композиційні замальовки на А4, адже там був натовп, мокрий сніг, холодно, не розвернешся особливо. Їх у мене назбиралосяся 44. Коли я приходив до майстерні, розумів, що цього недостатньо, треба ці замальовки перетворити у графічну серію. Це все — художні твори, їх у мене набралося до 35. Також я спромігся намалювати три живописні картини. Це не ті роботи, які мають прикрашати оселі. Вони мусять зберігатися десь історично», — пояснив він.
Свої роботи художник вирішив подарувати кільком українським музеям. Картинами зацікавився і сам Віктор Ющенко.
«Віктор Андрійович, коли роздивлявся виставку, просив, щоб я знайшов можливість передати дві роботи в його музей. Звісно, коли така людина просить, то виконаєш. Приємно, що мої роботи стали потрібними», — поділився роздумами Тартаковський.
Безперечно, історія Помаранчевої революції — масштабна мозаїка, що складається з великої кількості особистих історій. Від студентів, які виходили на вулиці з плакатами, до працівників різних сфер, які брали відпустки або оголошували страйки, щоб приєднатися до протестів. Безліч деталей допомагає нам глибше відчути настрій, що панував навколо, та зрозуміти, чим ця подія була для її очевидців.
Тож далі читайте свідчення учасників Помаранчевої революції, які зустріли її у різному віці та у різних містах: Києві, Ніжині, Житомирі, Харкові, Кам’янці-Подільському. Водночас кожна історія ілюструє той дух єдності і прагнення до змін, які панували в Україні у 2004-му.
Роман Стефанський, учасник Помаранчевої революції у Києві
У 2004-му мені було 14 років, я навчався в 9 класі, був російськомовною дитиною з російськомовної сімʼї, відвідував київську школу, де і учні, і вчителі спілкувалися російською навіть під час уроків.
Протести почав відвідувати спочатку з масових маршів, згодом приходив на Майдан, коли він став постійним місцем безперервного протесту. Бажання долучитися в мене виникло одразу, тому що тоді все виглядало абсолютно однозначно: стара влада погана, а новою може стати антиукраїнський зек або проукраїнський інтелігент-економіст.
На протестах я був кілька разів із батьками, а потім почав приходити з друзями. Школу довелося пропускати, тому в якийсь момент сказав, що найближчі кілька тижнів мене на уроках не буде, бо революція. Що мені сказали у відповідь вчителі, я уже не чув.
Вдома в нас, у 2-кімнатній хрущовці, оселилися десь 5-7 мітингарів із Львівської області. Мені здається, вони були дуже далекими родичами дуже далеких друзів моїх батьків. Вони спали на підлозі як шпроти, бо всі ліжка були уже зайняті, але їм такий варіант помешкання супер підходив.
На Майдані все було винятково класно: атмосфера повного єднання, передчуття солодкої перемоги, гордість за націю, за киян, які стартували протест, за всіх українців, які згодом підтримали, гордість за Україну в світових новинах. Це було вперше, коли я побачив всю цю магію самоорганізації, позитивних красивих мітингарів, таку кількість людей, яка обʼєдналась навколо однієї ідеї.
Про свою участь зокрема і про саму революцію загалом я, звісно, не шкодую. Це була потрібна і правильна річ для суспільства, в першу чергу. Результати її не можна оцінювати з дитячої точки зору, по типу «дива не сталось». Дива не стаються, просто ми тоді вірили в диво, а зараз бачимо, що це був лише черговий крок. Один із кроків на шляху до дорослішання нації, суспільства. Далі було багато інших, наступних кроків. І зараз ще один робимо. Всі ці кроки, включно з Помаранчевою революцією, абсолютно необхідні нам, і їхній результат найкраще буде помітний нашим дітям, коли вони виростуть. І їхнє покоління буде робити вже свої кроки на цьому шляху.
Олександр Радо, учасник Помаранчевої революції, один з організаторів мирних протестів у м.Ніжин на Чернігівщині
На час революції, яку пізніше назвали Помаранчевою, я був студентом-істориком 2 курсу провінційного університету в маленькому містечку. У нас мітинги вибухнули спонтанно та з самого низу. Спершу ми пішли по штабах і з’ясували, що ніхто не збирається протестувати. Дорослі дядьки сиділи і боялися щось робити. Нас же, ще дітей, почуття справедливості та віри у добро штовхало на дії без жодних гарантій на щасливий кінець. Тоді все виглядало саме як добро і зло, й ми в дійсності думали і вірили, що у разі перемоги Ющенка життя в Україні стане кращим, а бандити сядуть у тюрми. Але, як ви вже знаєте, не сіли.
Самі студенти без жодних політиків заблокували вхід у навчальний корпус університету й почали свій протест проти зухвалих фальсифікацій і брехні тодішньої влади. Найсміливіші з викладачів приєдналися до наших виступів і повністю підтримали наші дії. Це окриляло.
Поліція і місцеві чиновники боялися щось робити, щоб не розбурхати полум’я ще більше, та сподівалися його загасити. Підозрюю, що найбільше дісталося на горіхи місцевій владі та органам безпеки, які не змогли спрогнозувати і придушити наш виступ. Потім все закрутилося і завертілося. Комітети, безкінечні суперечки про те, що та як робити, як організувати подальший протест. Все це йшло складно, але нашу енергію та віру в правду було вже не зупинити.
Виглядало, що революція вперше розкрила віру нашого народу у себе. Віру в те, що ми можемо вийти і подолати владу, що раніше здавалося неможливим. Всі вірили у краще майбутнє, і ця віра відгукувалася у людей добром і бажанням робити добро. Здається, вперше ми побачили українську націю, а не натовп людей.
Ми стали чисельнішим продовженням національного руху за незалежність, Революції на граніті, цвітом того насіння, що посіяли наші попередники десятьма роками раніше. Потім було розчарування від політиків, які змарнували свій шанс і зусилля цілої нації стати сильнішою, кращою і багатшою країною. Однак Помаранчева революція дала ще більше насіння, яке зійшло знову в чергову революцію, вже криваву, проти Росії та олігархії.
Найтепліший спогад, що гріє мені серце й досі — це реакція стареньких людей, які приходили й приносили картоплю, якісь ще продукти, благословляли нас, розгортали свої носові хустинки, щоб відсипати трохи дрібноти (!), плакали та обіймали нас. І в їхніх очах читалася віра в нас, віра у те, що Україна переможе. Ми були єдині. І для нашого покоління було честю представляти і боротися за всіх цих людей, як за себе самих.
Ігор Сьомко, учасник Помаранчевої революції у Житомирі
У 2004 році мені було 9, я навчався у третьому класі. Про Помаранчеву революцію тоді говорили всі і всюди: в школі, у дворі, по телевізору. Пам’ятаю, як у школі почалися обговорення, хто з учнів піде на протести з батьками, а хто зі старшими братами чи сестрами — звісно, дітей не могли відпустити самих.
У Житомирі протести відбувалися на головній площі біля театру. Велика сцена, черги, перекриті вулиці… Ставлення до нас, дітей, було дуже лояльним: нам роздали помаранчеві кульки, якісь смаколики, чай. Людей було настільки багато, що ми з моїми однокласниками вже потім, у школі, розповідали один одному, як це було і хто що робив. Ми розуміли, що перебували в одних і тих самих місцях, але не бачили один одного.
Я був дитиною, але вже розумів суть подій: куди ми йдемо, для чого. Усвідомлював, що дитина нічого не зробить, але це масовість, загально-національний дух… Я навіть давав коментар якомусь регіональному каналу про те, чому я прийшов. І вже тоді розумів, що це важливо, і що такі події формують національну єдність. Велику роль зіграло те, що мої батьки також були там.
Я пам’ятаю атмосферу сцени, пісню «Разом нас багато». У нас виступали популярні артисти. Я звик, що концерти — це завжди щось веселе, зі святковою атмосферою. А там це відчувалося інакше. Було розуміння, що люди не гроші заробляти приїхали, а підтримувати позицію.
Можливо, мої спогади дещо гіперболізовані, але пам’ятаю, що все місто тоді було у помаранчевій символіці, на вулицях були помаранчеві прапорці, на машинах — багато наклейок. Коли ти виходив з дому і йшов до головної площі — весь шлях був вистелений помаранчевим кольором. У такому юному віці це сприймалося дуже масштабно. Це було щось грандіозне.
Якось, коли було холодно, ми з батьками почали вирішувати, чи йти додому, чи ще трохи побути на протесті. Нашу розмову почув хтось із адміністраторів місцевого штабу. Він завів нас у будівлю, напоїв чаєм — тоді виникло відчуття взаємодопомоги. Люди допомагали іншим тільки тому, що зібралися заради однієї мети.
Про участь у протестах я точно не жалкую. Як показав час, український народ не може жити без революцій, на жаль. Помаранчева революція точно минула не дарма. Я думаю, що вона заклала в людські голови усвідомлення нашої історичної незламності, волі. Так говорили про козаків: це вільна озброєна людина.
Гадаю, такі події потрібно відвідувати вже з того віку, коли ти розумієш, що йдеш не просто кульку отримати, а за ідею. Їх треба і влаштовувати, і підтримувати тільки для того, щоб потім, з часом, усвідомлено прийняти українську жагу до свободи. І коли ти розповідатимеш про це, згадуватимеш чи пояснюватимеш причини, ти будеш чітко розуміти, що це був за період, і для чого він був.
Оксана Неживенко, учасниця Помаранчевої революції у Києві, була спостерігачкою на переголосуванні виборів у Дніпрі
У вересні 2004 року 18-річна я почала вчитися на 1-му курсі Могилянки в Києві. Перші місяці навчання були страшенно насиченими і складними: вища математика, англійська, українська мова, історія… І попри це ми в університеті обговорювали політичну ситуацію.
31 жовтня я вперше проголосувала на виборах президента України, і відчуття гострої несправедливості нас, могилянців, ятрило і стимулювало щось робити. 21 листопада я віддала свій голос у другому турі, а 22 листопада, в мій День народження, університет оголосив страйк, і ми прийшли на Майдан.
Я була шокована і горда від тисяч людей навколо: їхньої кількості, енергії, відчуття єдності і захищеності. Те, що ми, українки і українці, почали створювати цей простір у перший рік мого «свідомого» життя, і ще й у День мого народження, для мене є особливо символічним і емоційним. Пізніше, в грудні, я також була спостерігачкою від штабу Ющенка у переголосуванні в Дніпрі, де чула і погрози, і підтримку.
Майдан-2004 був самоорганізованим безпечним простором, куди ми їхали з дому, йшли з Могилянки, де шукали прапори з назвами рідних міст і радо обіймали земляків, об’єднаних Майданом. Я прокидалася і вмикала «5 канал», слухала Андрія Шевченка, і в темні холодні ранки їхала на Майдан, щоб там волонтерити або просто бути до пізнього вечора, і повертатися останніми автобусами додому. Десь ми знаходили помаранчеву символіку, і я без страху носила її у Києві, хоч я не впевнена зараз, чи тоді це було повністю безпечно.
Для мене Помаранчева революція — це вияв нашої свободи як національної ідеї. Ми просто не могли інакше. І я пишаюся українцями і українками, які тоді не мали страху вірити, що ми беремо участь у політичних змінах, і переписали історію України.
Богдан Адаменко, учасник Помаранчевої революції у Харкові
У 2004 році я був студентом першого курсу одного навчального закладу у Харкові. Не можу сказати, що надто стежив за політичними подіями. Але коли нас почали виводити табунами на збіговиська за Януковича, це було дивно. Нас не просто туди зганяли — ми мали відмітитися, коли прийшли і коли пішли. Якщо когось не було, це вважалося прогулом, і треба було писати пояснювальну записку. Коли це повторилося певну кількість разів, я відчув обурення. Це все дуже дратувало. Крім того, нам сказали, що якщо побачать на комусь помаранчеву стрічку, значок чи кофту, то будуть «гайки». Якось один викладач помітив у мене на руці помаранчеву стрічку, що вилізла з-під кофти. Він запитав щось на зразок: «Це у вас браслет чи позиція?». Я відповів, що позиція. Він промовчав і кивнув головою.
Долучитися до протестів було емоційним рішенням. Якось увечері я побачив по телевізору в гуртожитку Майдан у Києві. Там відчувалося життя. Десь близько півночі показали, як Тарас Петриненко співає пісню «Україна». Я дослухав її, одягнувся у теплі речі і сказав хлопцям, що йду на харківський Майдан. Це була ніч, транспорт вже не ходив, пішки шлях займав близько години.
У Харкові люди з помаранчевою символікою спершу займали не дуже велику частину площі — десь як стадіончик між дворами. Я прийшов, кажу: «Хочу бути тут, із вами». І залишився до кінця революції. Ми ночували в палатках та біля буржуйок.
Там була дуже піднесена атмосфера. Я навіть зараз не можу її пояснити. Це було суцільне тепло. Весь той простір, де було розташоване наметове містечко, давав відчуття свободи, там був якийсь неймовірний дух. Я розумів, що пацани, які залишилися в гуртожитку, завтра підуть на пари, і їм знову розказуватимуть те ж саме. А там відчувалося, що ти дихаєш чимось іншим.
Наш простір був огороджений помаранчевими стрічками. Пригадую, як приходили якісь жіночки, бабусі, і через ці стрічки передавали нам їжу: якесь варення, пиріжки… Казали: «Хлопчики, ми за вас хвилюємося, візьміть…». А ти кажеш: «Я віднесу це в палатку, і ми всі це розділимо…». Такі моменти наповнювали, давали розуміння, що ти не просто так вийшов мерзнути, що хтось тебе підтримує, що ти стоїш за щось дуже важливе, серйозне і глибоке.
Юлія Вротна, учасниця Помаранчевої революції у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині
У листопаді 2004 року я була ученицею 11 класу СЗШ N 7 м. Кам’янця-Подільського. Пам’ятаю, у перші дні протестів, коли пік емоцій зашкалював, ми з однокласниками прикрасили клас помаранчевою символікою та покинули уроки заради виходу на мітинг перед міськрадою. Наш директор і всі вчителі також були за Ющенка, тому нас ніхто не покарав, а навіть похвалили наступного дня. Всього я виходила на площу двічі — ще раз у вихідний день, подивитися. Але людей там більше не було. Це не мало сенсу, адже все наше місто було помаранчевим, тож протестувати не було проти кого.
Пам’ятаю, що на перший протест вийшло пів нашого класу. Це було досить сильно в плані єднання як громадян. Тоді ще неповнолітніх, але громадян. Ніхто з однокласників не поїхав на Майдан у Київ, але якби ми тоді були вже студентами, а не учнями, то, гадаю, ситуація б відрізнялася.
Щовечора протягом всієї революції я робила уроки під прямі трансляції 5-го каналу, співпереживала революціонерам, вслуховувалася в кожен репортаж.
Жалкувати про Помаранчеву революцію не має права ніхто, адже вона розбудила національну єдність, не проливши жодної краплі крові. Жалкувати можемо лише за тим, як швидко та єдність кудись зникла. Особливо, серед провладних осіб.
Оксана Боровець, учасниця Помаранчевої революції у Києві
Помаранчеву революцію я зустріла у Києві. Мені було 19 років, я навчалася в Національному університеті харчових технологій на маркетолога і паралельно працювала у Науково-технічній бібліотеці НУХТ, у читацькій залі.
У мене була сумочка з багатьма металевими отворами, я знайшла помаранчеву нитку — і в кожному отворі зав’язала вузлик. Тобто це була така «сумка-лапша» помаранчевого кольору. Ще у мене були дуже максималістські прагнення: я написала вірш про Майдан, роздрукувала його дрібним шрифтом, вирізала — і роздавала папірці з віршем людям, які були на Помаранчевій революції. Мені це було дуже важливо — таким чином транслювати свою причетність.
У мене було відчуття, що я відстоюю щось дуже важливе. Тоді я знімала житло у бабусі, яка підтримувала Януковича. І я не мала сміливості сказати про свої переконання прямо, але внутрішньо відчувала потужне протистояння.
Таня-Марія Литвинюк, учасниця Помаранчевої революції у Києві, авторка матеріалу
Кінець листопада 2004 року. Мені 17. Я — студентка першого курсу Ніжинського університету ім.Миколи Гоголя. Ще не маю права голосувати на виборах президента України, але страшенно вболіваю за Віктора Ющенка.
Одногрупниця «підбиває» поїхати у Київ на Майдан, там розпочалася Помаранчева революція. Я довго вагаюся — чомусь боязко, але врешті їду. Атмосфера заворожує з перших хвилин.
Ось два хлопці проходять повз у напрямку Українського дому. Один із них, з темним кучерявим волоссям, на ходу каже: «Сейчас я буду базарить на украинском». Повз нас із одногрупницею проїжджає автівка. Лисий водій гальмує і виглядає у вікно: «Дівчата, ви з нами?». Ми сприймаємо це за залицяння і намагаємося відповісти, що нам в інший бік. Водій сміється: «Ви не зрозуміли. У нас є свої дівчата. Ми питаємо, чи ви з нами. Ви за Ющенка?». Тепер сміємося ми.
Ось Святослав Вакарчук кричить щось у гучномовець біля урядового кварталу. Пісні «Океану Ельзи» слухаємо відтепер на повторі. Зізнаюся: деякі з них досі асоціюються в мене з 2004-м.
Присутні на Майдані підтримують один одного. Вперше бачу таку довіру і рідність між незнайомими людьми. Вперше відчуваю таке піднесення. В океані присутніх — жодної штовханини, всім вистачає місця. Якась жінка, що прийшла на Майдан із сином, пропонує нам переночувати в їхній квартирі. Вона бачить нас вперше. Ми — її. Погоджуємось. Після цього наші приїзди на Майдан у Київ стали регулярними.
Мені подобалось вигадувати нові гасла і «закидати» їх у натовп. Так ми з одногрупницею вигадали кричалку «Не закриють нам роти, бо ми сестри і брати!», стали під сценою і почали її скандувати — люди підхопили. Відчуття від цього були дуже особливими.
Протести не припинялися і в Ніжині. У нашому гуртожитку майже всі кімнати були обвішані помаранчевими стрічками і плакатами «Ющенко ТАК!». Студентів, які були залучені до організації протестів у місті, керівництво університету викликало «на килим». Проводили виховні бесіди і погрожували відрахуваннями. Але ніхто не відступив. Зрештою, перемога революції спричинить зміни і у навчальному закладі — тодішнього ректора, який свого часу зганяв студентів на зустріч із Януковичем, звільнять з посади.
Помаранчева революція стала початком мого дорослішання і самоусвідомлення, великою пригодою і пристрастю. Вона залишилась у моїй пам’яті світлим відбитком віри в людей, у силу мого народу, у гордість бути його частиною.