Суд розглядатиме в закритому режимі справу про ДТП, у якій загинула воєнкорка Анастасія Волкова

Словʼянський міський суд Донецької області вирішив розглядати в закритому режимі справу про ДТП, у якій загинула воєнна кореспондентка телеканалу «Дім» Анастасія Волкова.

Про це представниці Інституту масової інформації в Луганській області Валентині Троян повідомила подруга Анастасії, журналістка Марина Терещенко.

Зазначається, що таку ухвалу суд виніс 18 березня 2025 року. За словами Марини Терещенко, на необхідності проведення судового розгляду в закритому режимі наполягала прокурорка. Вона обґрунтувала це тим, що обвинувачений — військовослужбовець. Обвинувачений та його захисник підтримали прокурора щодо проведення судового розгляду в кримінальному провадженні саме в закритому режимі.

Водночас представниця потерпілих — адвокатка, правозахисниця Віра Ястребова — заперечувала проти проведення закритого судового розгляду. Вона звернула увагу на те, що в цьому провадженні немає підстав для проведення судового розгляду в закритому режимі. Захисниця нагадала, що Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що обмеження гласності мають бути виправдані конкретними обставинами.

Також Віра Ястребова наголосила, що має бути чітке пояснення від суду щодо підстав закриття процесу, інакше рішення про засекречування може бути оскаржене, а мотиви, якими керувався суд під час визначення такого порядку судового розгляду, повинні бути зазначені в процесуальному рішенні (ухвалі).

Що передувало?

Нагадаємо, Бабушкінський районний суд Дніпра відпустив на поруки підозрюваного в скоєнні ДТП, у якій загинула воєнна кореспондентка телеканалу «Дім» Анастасія Волкова. Про це повідомила подруга загиблої, журналістка-фрилансерка Марина Терещенко в коментарі Інституту масової інформації.

Більше про Анастасію Волкову

Координаторка регіонального відділу Валентина Троян згадує Анастасію:

«Настя для мене була людиною, яка ніколи не зупинялася. Якщо щось не виходить, вона буде шукати шляхи, щоб це вирішити, і якось зробити. І я звернула увагу, я і знала, що вона співпрацює не тільки з нами, а і з телеканалом «ДОМ», FREEDOM, що вона працює для «Новин Донбасу», і думаю, про багато ще я просто не знаю, тому що все це не можна осягнути, настільки в ній було енергії…

Вона хворіла, у неї була пневмонія, вона лежала під апаратом ШВЛ, його зняли, і  днями ми вже спілкувалися, говорила, що: «Я вже без цього апарату, я вже починаю дихати, ще важко, але я вже пишу». І вона починала робити матеріали для нас, ще вона нікуди не їздила, була у лікарні, але той матеріал, який вона зібрала до того, як вона захворіла, вона хотіла про це розповісти, і хотіла це обробити.

Ми часто спілкувалися не по роботі, а взагалі про наших колег, про Луганщину, і коли Сєвєродонецьк був уже напівокупований, вона переїхала із тієї небезпечної частини у безпечну, вона шукала шлях, щоби все-таки залишатися у місті, перевезла на іншу орендовану квартиру речі, і ця квартира, там зайнялася пожежа. Я пам’ятаю, як вона розповідала, що була у некерованому стані, і її хлопець відтягнув, і казав, що треба вже йти, а вона хотіла щось взяти, і рвалася туди. А вже не працювали пожежники, пожежу ніхто вже не міг загасити. У цьому була вся Настя — вона якщо хотіла, вона це робила. Можливо, місцями це було не дуже розумно, але людина, яка працює з 2018 року на війні, у неї, мабуть, свої кордони щодо безпеки і небезпеки».

Виконавча продюсерка і ведуча Громадського радіо Ана Море також згадує Анастасію:

«Мені пощастило з Настею провести разом тиждень влітку 2022 року. Я пам’ятаю, що тоді зібралися різні українські журналістки і журналісти, які в різних умовах працювали у гарячих точках, і Настя була однією із тих, хто у найекстримальніших умовах, і вона всерйоз сиділа на цих зустрічах із психологинями, і казала: «Та яка мені треба допомога, мені нічого не треба, зі мною все окей, я роблю свою роботу. Тоді як просто у якийсь момент я заходжу у приміщення, де вона сама собі грає на фортепіано, я дивлюся на цю сильну жінку, і думаю, — як можна прожити стільки, скільки ти проживаєш, і при цьому залишатися такою світлою і відкритою і здатною до впевненості, що перемога нас чекає, і Луганщина, і Луганськ будуть вільними».

Редакторка дня та ведуча Руслана Кравченко згадує:

«Пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення, і Настя тоді настільки абстрагувалася від всієї цієї ситуації вона просто робила свою роботу і навіть багато фотографувала тіл на вулицях, і Настя навіть трішки настрашила, чи все з нею добре. Але попри все, попри те, що її рідну область дедалі більше окупують росіяни, вона робила свою роботу, і от останні тижні ми спостерігали за нею в соцмережах, вона практично щодня писала дописи про те, що вона хвора ковідом, що почалася сильна пневмонія, про її сусідок. І навіть вчора, годин за 5 до загибелі, вона писала, що почала читати книжки, що їй стає набагато легше… І коли ми дізналися про її смерть, у мене була перша думка, що ж це може бути, і всі, хто дізнався переживали, чи не вбили її росіяни, це було вірогідно, бо Настя працювала у таких гарячих точках… Але коли Луганська ОВА підтвердила, що Настя загинула у Слов’янську вона ішла містом, зупинилася на перехресті, очікуючи можливості перейти дорогу, і в цей час зіткнулися дві автівки, і одну — відкинуло на Настю. Насті назавжди залишається 31 рік».

У публікації до роковин повномасштабного вторгнення на Громадському радіо вийшла низка матеріалів під назвою «Рік великої війни», і один із них — «Регіональні кореспондентки Громадського радіо розповіли про свій рік великої війни». Серед них була і Анастасія.

Вона писала:

«21 лютого росіяни почали бомбити моє рідне місто — Щастя. Я тоді намагалася вмовити маму поїхати із міста. Я їздила туди кожного дня, бачила обстріли і розуміла, що їй там залишатися небезпечно. 22 лютого я змогла її вивезти. Вже тоді у її будівлі був пошкоджений дах, кілька днів не було електрики, води, газу. У сусідні будинки були прильоти.

Коли 21 лютого я почула про визнання «ЛДНР», я подумала, що це якийсь черговий маразм Путіна. Ну, що там може бути? Але дід щось вигадав…

Разом із домом я втратила відчуття стабільності. Зараз я живу в усій Україні. Я не можу сказати, де мій дім. Коли мене зараз питають «Де ти зараз живеш?», то я навіть не знаю, де, бо я зараз постійно переїжджаю. Раніше я могла сказати, що — у Сєвєродонецьку. Зараз кажу, що я — усюди. Тобто, я їжджу по усьому Донбасу, я буваю у Дніпрі та інших містах України…».

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: vokyluk@ukr.net