«Люди йшли з оптимізмом на майбутнє, але що сталося — те сталося»: азовець із позивним «Пако» про вихід у російський полон

16 травня 2022 року оборонці Маріуполя отримали наказ виходити із металургійного комбінату «Азовсталь». Про вихід у російський полон та життя після нього в ефірі Громадського радіо розповів офіцер 12-ої бригади спеціального призначення «Азов» НГУ із позивним «Пако».

«Я хочу сказати про те, що сам термін («почесний полон» — ред.) є хибним. І це, в першу чергу, наративи більше проросійської сторони. Типу щось насмішливе, що ось «почесний полон». Треба визначитися — це спланований вихід у полон за наказом. Це є основний термін, яким ми — військові оперуємо, говоримо про це. І зазвичай намагаємося лобіювати ним у різних засобах інформації. Навіть логічно потрібно думати над тим, що «почесного» тут зовсім мало. Це вихід у полон за наказом, який був спрямований на те, щоб зберегти життя особового складу Маріупольського гарнізону», — зауважує «Пако».

«Пако» пригадує: «Перше, що ти відчуваєш — у якійсь мірі навіть відчай. Ти розумієш, що з цього часу твоє життя від тебе не залежить. Що тепер твоїм життям будуть керувати зовсім інші люди. І, знаєте, ти розумієш, що у цих людей явно не добрі наміри».

Військовий розповів, що він виходив у полон 16 травня: «Один із перших. Нас була перша група — 57 чи 56 тяжкопоранених. Із важкими травмами. Це були ампутанти, люди з переломаними руками, ногами. Різні ступені тяжкості і травми були».

«На той момент у мене травма тільки зʼявилася. І, як тяжкопораненого, перша хвиля була саме із нас, таких. 

Саме уявлення того, що ти тяжкопоранений, що у тебе є каліцтво, яке у майбутньому може призвести до інвалідності — поверх цього якщо ще накласти усвідомлення того, що ти йдеш у полон — це зовсім не додавало ніякого оптимізму. Це якщо говорити культурно та мʼяко. Те, що я бачив навколо — одночасно сумні обличчя, але одночасно і люди, які з позитивом відносилися до усього.

Я вам скажу, що люди, які три місяці воювали в оточенні та не опустили рук, коли для них говорилося, що вони виходять у полон — то ти не міг часто зустріти людей, наприклад, дуже засмучених або тих, хто плакав. Я таких особисто не бачив. Люди йшли з оптимізмом на майбутнє, але те, що сталося — те сталося», — розповів «Пако».

Він додає: «Особисто я надіявся, що все воздасться. Я щиро вірив у те — якщо я дожив до цього часу, прожив три місяці в тяжкому оточенні, отримав 5 поранень — я не загину у полоні. Я на це дуже сподівався. І все-таки довіряв, у першу чергу, своєму командиру — полковнику Денису Прокопенку. Він нам сказав: «Я обіцяю, що ви будете жити». І я йому довіряв, і довіряю зараз».

«Якби це сумно не звучало, але це була повна ізоляція. Ти нічого не знаєш що відбувається. Єдине, що ти можеш почути — те, що тобі говорять самі росіяни. Коли ти знаходишся там, ти можеш тільки гадати, думати, щось слухати, але це ж не інформація зовсім. Тож, наші хлопці, які зараз знаходяться у полоні, не мають ніякої інформації. Вони не знають новин, не можуть спілкуватися зі своїми рідними. Вони просто живуть своє тяжке життя, яке більше схоже до життя тварини. Вони лише сподіваються на те, що будуть вдома. І так проходить кожен день», — розповів офіцер 12-ої бригади спеціального призначення «Азов» НГУ.

За словами «Пако», після виходу у російський полон, першу групу тяжкопоранених оборонців відправили до міста Донецьк: «І там уже, перебуваючи у госпіталі, лікарі почали надавати якусь допомогу. Саму первинну. Таку — щоб не стало погано. Але, одночасно з цією допомогою, з нами почали працювати співробітники ФСБ, а також із слідчого комітету РФ».

«На питання порушення прав цивільних. Питали про те, чи ми робили якісь злочини у місті Маріуполь. Ну, ви розумієте, тут перші тяжкопоранені. Хлопці, яким реально важко. І тут у них питають про те, що «а ви робили злочини», чи «а ви вбивали людей». Тож перше, що я побачив — це обличчя санітарів. А друге — обличчя співробітників ФСБ.

Щодо мого випадку, воно продовжувалося протягом півтора року. Півтора року життя я провів у госпіталі, де весь час відбувалися допити, де весь час були слідчі. І так без кінця», — пригадує «Пако».

Він також розповів, що далі його етапували у різні місця: «Спочатку у Кіровську колонію. Це місце «славнозвісне» своєю жорстокістю. Потім етапували в Донецьк. Саме в Донецьку мені зробили вирок та засудили на 25 років суворого режиму. Після цього мене вже етапували до міста Макіївка, там, де я відбував своє увʼязнення і вже там перебував до самого свого обміну».

Життя після російського полону

«Найскладніше — знайти своє місце у житті після полону. Знайти себе у цьому суспільстві. Коли ти повертаєшся — тобі здається, що тобі тут уже немає місця. Ти наче релікт, такий начебто субʼєкт, який вже вимирає і такого вже більше ніколи не буде.

Коли ти повертаєшся — тобі здається, що весь світ йшов уперед, а ти зупинився на місці. Знаєте, воно так і є», — розповів «Пако».

Він додав: «Коли я повернувся з полону  — було таке враження, що я ще досі у 2022 році. І що мені, наприклад, 2022 рік буде ближчим. Коли я вперше вийшов на вулицю — мене охопила паніка. Я дізнався що таке панічні атаки, що таке страх. І добре, що у цей час були мої рідні. Моя мама, яка мене підтримала. І я зрозумів, що є проблема».

«Половина роботи — приймати і признавати те, що проблема є. Не відкидати це. Не говорити «я самий сильний, мені нічого не потрібно, я з усім справлюся». Переважно людина потім не справляється. 

Так що, перше — психологічна реабілітація. У якій допомагають психолог, психіатр. Держава у цьому плані допомагає на усі 100%. Я, як людина, яка вийшла з полону, можу сказати точно — держава тут старається. Вона працює. І людина, яка виходить з полону, це відчуває», — зауважив «Пако».

Також він наголосив: «Найбільше, що не потрібно колишньому військовополоненому — жаль, який до нього відчуває інша людина. Не потрібно постійно говорити «пробачте». Часто я зустрічав людей, які говорили мені «пробачте», а я постійно задумувався «над чим пробачте». Відповіді я не чув. Також мені дякували. Це якось і приємно, але ти розумієш у якійсь мірі, що а за що дякувати. За те, що я сидів у полоні? Це вже якась двояка історія».

«Тому потрібно вести себе просто звичайно. Ви хочете його обняти? Підійдіть і спитайте чи можна. І я впевнений, що людина, яка стоїть напроти вас скаже, що можна. Всі ми люди. І в першу чергу людям, які виходять з полону, потрібен не жаль, а любов», — наголосив «Пако».

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]