Як Росія перетворила 9 травня на «зброю», а українців викреслила зі сторінок перемоги

«9 травня» — «якір», за який тримаються росіяни

Альона Нестеренко: Насамперед, із такого приємного, нині країна-агресор не влаштовуватиме «9 травня».
Чи такі помпезні дійства скасовуються у більшості міст Росії? Чи їхні пропагандисти якось це комунікують? Адже важко за відсутністю оцього традиційного «побєдобєсія» через страх перед українськими дронами розповідати про «ура-непереможність» та про «Київ за три дні». Чи вони це роблять, якось приховують? Чи, можливо, варто говорити про те, що вони навпаки готують ґрунт для посилення призову?

Олена Чуранова: Варто сказати, що так, дійсно, такі от прям паради і заходи, як раніше в Росії відбувалися, цього року їх буде набагато менше. І в Москві як такий парад буде, тобто там пройдуть якісь курсанти, але там не буде військової техніки.

Тим не менш, певні заходи, звісно, вони планують. І ми бачимо навіть по соцмережах, що тим не менш, попри те, що там такі масові заходи скасовують, це все «побєдобєсіє» триває активно. І проводяться заходи у різних освітніх закладах, ми бачимо цих дітей у військовій формі, ми бачимо дівчат у дитячих садочках, які грають ролі «вдів».

Тобто весь повний жах і різні заяви від звичайних росіян про те, що «нас ніхто ніколи не переможе». Тобто все насправді і далі триває, тому що ми розуміємо, що так звана «Веліка отєчєствєна война» для Росії грає велику роль. І мобілізаційну в тому числі, мобілізаційну для російського населення.

Це як такий якір, за який вони тримаються, начебто «непереможна нація», хоча ми розуміємо, що в Другій світовій війні і в армії Радянського Союзу абсолютно не тільки росіяни були, але вони за ці роки повністю змінили історію, змінили історію Другої світової, подають її абсолютно перекручено своєму населенню і тим країнам, які так чи інакше залишаються партнерами з Росією.

Росія використовує акції начебто до «Дня перемоги», щоб просувати свої мілітаристські наративи за кордоном

І також хочеться сказати, що дуже активно вони використовують цю дату для того, щоб проводити різні заходи за кордоном. І ми бачимо різні такі акції.

І навіть у Вашингтоні вони зібрали людей із червоними прапорами і скандували. І знову ж таки, начебто збираючись під приводом Дня перемоги, тим не менше вони це все використовували для того, щоб проштовхувати ті самі наративи про цю війну, яку вони ведуть зараз проти України. Люди скандували там, що «Україна – це нацистська країна», що «її треба зупинити» і так далі.

І такі само різні акції із цими «георгіївськими стрічками», прапорами, вони проводилися у різних європейських країнах. І ми знаємо, що деякі країни вже щось з цим роблять. Тому що ми бачимо на відповідь з цих акцій, як агресивно поводяться ці люди.

І ці акції абсолютно не є мирними. І у Берліні, наскільки я знаю, вже, здається, заборонено 8-9 травня з російськими прапорами, з червоними прапорами, з георгіївськими стрічками перебувати.
Тобто вже намагаються якось на це вплинути, обмежити, бо розуміють, що це не про пам’ять, не про вшанування пам’яті абсолютно, це просто про ще одна можливість для них показати себе і просунути всі ці наративи, всю цю пропаганду про російсько-українську війну.

Альона Нестеренко: Скажи, а це фігуранти оцього «безсмертного полка», чи не обов’язково, і там вистачає оцих «патріотів» із різних організацій? Тому що тривалий час у нас же навіть в Україні був саме оцей «безсмертний полк», тобто засилали сюди так само людей, поки не заборонили і символіку оцю і саме оце дійство.

Олена Чуранова: Ну, власне, «безсмертний полк» — це не якась там організація, в яку входять люди, це просто акція, це їхній інструмент, який вони почали використовувати вже досить давно.

Це повністю переросло в таку пропагандистську акцію, до якої вони долучаються. Ту саму активну діаспору, яка є повсюди.

Ми знаємо, як Росія дуже активно і фінансово вкладається у створення різноманітних центрів по всьому світу. Це ж не тільки посольства, які активно діють, це і різні центри вивчення російської мови, вивчення російської культури, центри навіть при університетах, які начебто мають займатися вивченням чомусь тільки російської історії, — літератури в Східній Європі, а не інших країн.

Але по суті, люди, які там працюють, так само є представниками різних структур, типу ФСБ, і виконують певні завдання, вишуковуючи собі різних так званих корисних ідіотів, які будуть передавати якусь потрібну інформацію, або організовувати ось такі акції протесту.

Коментар Артура Бабенка, історика національного проєкту з медіарамотності «Фільтр»

«Жодна країна не може претендувати на якусь таку виключену роль «переможця над нацизмом»

«Жодна країна не може претендувати на якусь таку виключену роль «переможця над нацизмом», оскільки перемога – це, в першу чергу, результат сукупних, об’єднаних зусиль усіх народів, держав антигітлерівської коаліції.

Ну і звісно, що українці брали у перемозі досить визначну роль. Загалом за роки війни, якщо ми беремо війну на Східному фронті, тобто німецько-радянську війну 1941-1945 роки, то до лав Червоної армії було мобілізовано 7 мільйонів українців.

Це за офіційними даними. Офіційний, мається на увазі, — радянський. А радянські дані, як правило, заменшували кількість. Заменшували, бо взагалі приховували за неофіційними даними, тобто за підрахунками сучасних істориків, загалом 10-11 мільйонів українців могли воювати в роки Другої світової війни в лавах Червоної армії.

Тобто це величезна кількість. Якщо взяти пропорційно кількість загалом українського населення і кількість мобілізованих українців до лав Червоної армії, то вийде просто величезна кількість тих людей, які воювали на полях, в першу чергу, Східного фронту, тобто на полях німецько-радянської війни. А також, окрім українців у лавах Червоної армії, було багато українців, які воювали в арміях різних країн. Багато представників української діаспори воювали в лавах армії США, Франції, багато хто воював за Норвегію, багато українців воювали у лаві війська, яке не мала власна держава, це власне Українська повстанська армія.

Це була одна з найбільших армій без держави. На піку боротьби, це 1944 рік, УПА встановили, знову ж таки, це не точні розрахунки, бо точних розрахунків ми не знаємо, але за даними різних істориків, до 100 тисяч бійців воювали у лавах УПА. Армія, не маючи власної держави, або люди, не маючи власної держави, створили таку армію, — це також величезна заслуга.

І якщо говорити про конкретні здобутки, то тут можемо також згадати якісні показники, тобто мається на увазі, яких власне нагород були удостоєні українці. Наприклад, знову ж таки, якщо повертаємось до Не червоної армії, то 2,5 мільйона українських військових отримали нагороди різноманітної ваги. І приблизно понад 2 тисячі з цих нагород, це були нагороди Героя Радянського Союзу. Тобто, одна з найвищих нагород в СРСР. А плюс були ті, хто були удостоєні декілька разів цієї нагороди.

Наприклад, тричі Героєм СРСР був льотчик Іван Кожедуб, який збив понад 60 німецьких літаків.

А в той час збивати німецькі літаки на «советських» літаках, це був прямо дуже великий подвиг, оскільки, умовно, німецький літак і радянський, це як порівняти «Мерседес» і «Запорожець». Тому Кожедуб, літаючи на радянських літаках, які значно поступалися за своїми характеристикам німецьким, зміг досягнути такого результату, це також вражає. Ну і загалом, у багатьох таких персональних історіях ми можемо побачити, наскільки дійсно українці брали участь у таких визначних подіях Другої світової.

Із тих, які були найбільш вагомими, це, наприклад, те, що українець Олексій Берест, він якраз був серед тих військових, які першими піднімали прапор над Рейхстагом. Це був, звісно, радянський прапор. Та й Рейхстаг, насправді, на той момент не відігравав роль парламенту Німеччини.

Але все одно, Рейхстаг асоціювався з німецькою владою. Тобто, двоє українських військових, якими керував якраз українець Олексій Берест, підняли першими цей прапор. Також, загальновідомо, що Сталін наказав ім’я Береста взагалі прибрати зі згадок тих людей, які піднімали прапор.

І це також приклад того, як росіяни ще в той час активно… Ну, кремлівська влада, бо Сталін все ж таки не росіянин, але суть та, що влада в Кремлі все одно вже в той час викреслювала українців з оцих сторінок перемоги. Ну, власне, Береста викреслили на відомій фотографії. Це постановочне фото вже, бо коли Берест піднімав прапор, тоді фотографів не було, бо ще велися бойові дії.

Але суть у тому, що на постановочному фото також Береста немає. І загалом, серед переліку осіб, які це робили, був, власне, грузин і росіяни. Але, так чи інакше, вже в наш час Береста ми згадуємо.

Ну, власне, це та людина, яка дотична до такої досить символічно важливої події.

Ще один українець, це був Кузьма Дерев’янко. І це був той діяч, який приймав капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року. Це, власне, дата завершення Другої світової війни. І от від імені СРСР саме цього українського генерала поставили, щоб він підписав документ і прийняв цю капітуляцію у Японії. Це також показник того, наскільки вагомим був вплив українців у цю перемогу, бо, ну, не аби кого, запрошують на такі досить важливі події, які фактично символізують завершення Другої світової.

Також, як я сказав, українці воювали на різних фронтах. І от тут цікава історія, наприклад, Василя Порика. Василь Порик, він також був радянським військовим, але в роки Другої світової він потрапив у полон.
Німецький полон. І коли його перекидали з однієї тюрми до іншої, зрештою, він потрапив аж до Франції. І там, у Франції, він зміг втекти з тюрми і організувати один із елементів французького руху опору.

Тобто він був у складі підрозділу, який у Франції воював проти нацистів. Причому доля Василя Порика заслуговує на окрему екранізацію, оскільки наодноразово ловили, його саджали знову у в’язницю, його хотіли розстріляти, але він тікав з в’язниці, з якої раніше особливо ніхто не міг втекти і продовжував боротьбу. Ще при Ющенкові, Порику було присвоєно звання власне вже Героя України.

І Порик — це уродженець Запоріжжя, і в місті також йому там присвячені окремі локації у місті.

Ну і, знову ж таки, якщо говорити про представників української діаспори, то багатьом з цих діячів було призначено нагороди різних країн.

От, наприклад, мене особливо вразив Василь Циквас. Це був українець, народжений на Львівщині, а тоді, коли він народився, це була територія Польщі, бо це був міжвоєнний час, тобто між Першою та Другою світовими війнами. От коли Польщу розчленували німці та СРСР, Циквас емігрував до Франції, і вже там він записався у такий експедиційний корпус, який воював у Норвегії, якраз проти нацистів.

І Циквас зміг здійснити, дійсно, такий подвиг, бо його підрозділ оточили німці, він зміг закидати ворожі позиції гранатами, отримав дуже сильне ушкодження, але продовжував боротьбу, і зрештою він з побратимами зміг вийти з оточення. І от за цей вчинок у Британії, у Букингемському палаці, у присутності найвищих королівських представників як Норвегії, так і Великої Британії, його нагородили, власне, найвищою нагородою Норвегії.

Ну, і ще один приклад, це українець, також представник діаспори в США, Микола Міньо, він також був мобілізований до Збройних сил США, воював на території Африки, і він також здійснив подвиг, коли підрозділ отримав наказ атакувати, то багато солдат просто не ризикнули йти в атаку, оскільки там була відкрита територія, і вийти з укриття означало вірну смерть. І Микола Міньо всупереч страху виліз з окопа і першим пішов в атаку. Власне, його прикладу послідували інші, ну, і зрештою вдалося штурмувати ворожі позиції і їх зайняти.

І за це Микола Міньо отримав найвищу військову нагороду США. І ось таких прикладів дуже багато, і ці приклади дуже демонструють, як українці на різних фронтах, фактично на різних континентах брали участь у цій спільній перемозі.

І, звісно, списувати українців з того, яку вони відіграли важливу роль у перемозі, абсолютно не можна, бо участь українців у різних оцих локаціях, точках, арміях країн світу, вона дуже демонструє, як українці надихали своїми діями і вчинками солдатів різних країн. Отримували нагороди і отримували міжнародні визнання…».

Слухайте випуск подкасту повністю у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше!