Виїзний етер Громадського радіо на "Фестивалі думок"/На фото: Юлія Крат та Руслана Брянська
Евакуація — не лише фізичний переїзд у безпечніше місце, а й величезний психологічний стрес. Якої психологічної підтримки людина найбільше потребує безпосередньо під час евакуації? І що можуть зробити ті, хто поруч?
Люди, які щодня працюють із постраждалими від війни, самі постійно стикаються з чужим болем і травматичними історіями. Як це впливає на команди і як зрозуміти, що допомога вже потрібна самому помічнику?
Як говорити з дітьми про війну, смерть, втрати й небезпеку так, щоб не залякувати їх, але й не створювати ілюзію, що нічого страшного не відбувається?
Яких помилок дорослі найчастіше припускаються у таких розмовах із дітьми? Наприклад, чи фрази «не бійся», «все буде добре» або намагання приховати власні емоції можуть більше заважати, ніж допомагати?
Під час виїзного етеру на «Фестивалі думок» виконавча директорка Громадського радіо Руслана Брянська поспілкувалася на ці складні і важливі теми з Юлією Крат, координаторкою психологічного напряму БФ «Схід SOS».
Руслана Брянська: Хочу найперше поговорити про евакуацію. На жаль, зараз багато українців стикаються із цим. І це не лише ось такий фізичний переїзд у якесь безпечніше місце, це і загалом величезний психологічний стрес. Якої психологічної підтримки людина потребує найперше під час евакуації? І що можуть зробити ті люди, які, можливо, перебувають поруч, зустрічають її? Як фактично допомогти пережити евакуацію?
Юлія Крат: Мені здається, наш фонд кожного місяця, кожного тижня працює над тим, щоб робити це максимально ефективно, щоб допомогти людям це пережити. Багато фахівців нашого фонду також на своєму досвіді переживали евакуацію. І ми обмінюємося цим досвідом і намагаємося зрозуміти, як це робити.
Можу поділитися тим, що працює станом на зараз, але не в 100% в випадках, бо кожна людина і її психіка є великою індивідуальністю. І ми ніколи не знаємо, як наша психіка зреагує на якісь екстремальні події. Ми ніколи не знаємо, як психіка іншої людини зреагує.
Бо я працювала багато, кілька років на транзитному пункті для евакуйованих. І від людини до людини, це зовсім різна реакція. Хтось впадає в ступор і до когось важко просто достукатись, пояснити, що треба робити.
Людина не чує, вона в такому вакуумі знаходиться. Хтось плаче, хтось агресує багато. І це теж така емоційно-стресова реакція.
Бо людина приїжджає, вона не знає, що їй робити. Стан розгубленості, звісно, вона може агресувати. Хтось швидко збирається і починає ще іншим допомагати.
І при чому, коли ти з цією людиною говориш, як вам це вдається, вона каже, що не знає. «Я ще вчора ввечері збирала сумку і плакала, а сьогодні я приїхала сюди і швидко зорієнтувалася. І тут в автобусі вже познайомилася з тим-то ітим-то, чи сусідку побачила, і ми вже разом».
Тобто найголовніше, це індивідуальний підхід. Для кожної людини немає універсального. Ми, звісно, використовуємо алгоритми першої психологічної допомоги, кризової допомоги. Це база, ґрунт, допомогти людині забезпечити базові потреби. Це безпека, звісно, вода, їжа, де вона зможе переночувати, де залишити речі. Психолог у цьому теж допомагає, супроводжує.
Але підходити до кожної людини індивідуально і не сприймати реакцію евакуйованих як щось на свій рахунок. Бо часто таке буває. Люди починають думати, ой, вона агресує, напевно, я щось не так роблю. Або, що людина там «невдячна» чи ще щось. Але це ж не про це, це про те, що людина в якийсь свій спосіб намагається впоратися із тим, що з нею відбувається.
Тобто найголовніше, це той індивідуальний підхід, і бачити за людиною — людину, а не «евакуйованого», просто якийсь шаблон.
Руслана Брянська: Із ким говорити найскладніше з тих, хто евакуюється? Чи це діти, з якими, — я думаю, дуже складно їм пояснити про війну і про те, що відбувається навколо? Чи це люди старшого віку, які прожили на тій чи іншій території багато років і на старості літ їм треба евакуюватися? Із ким тут складніше буде знайти спільну мову?
Юлія Крат: Мені здається, що від спеціаліста залежить, із ким має більший досвід роботи, але якщо говорити загально, то складніше з людьми старшого віку, ніж із дітьми. Діти, так, їм складно пояснити, але це не є задача психолога пояснювати, що є така війна тут і зараз, якщо ми говоримо про евакуацію. Дітей простіше можна відволікти, це є перша психологічна допомога для дітей, відволікти їх, є гра, якісь певні форми проживання емоцій для дітей, які є простішими, ніж для дорослих, які більше усвідомлюють. У яких вже є такий певний багаж, скажімо так, свого травматичного досвіду, з яким вони приходять у цю точку життя, на жаль.
Із людьми старшого віку більше, на мою думку, треба такого спеціфічного підходу, тому що, окрім психологічних певних особливостей, такі люди мають фізичні особливості, ми говоримо про певну маломобільність, наприклад, або ж людина може погано чути, вона може взагалі не чути. І це теж такі складні випадки, коли людина уже старшого віку не розуміє, що відбувається, вона не чує.
Це такий важливий канал інформаційний, який є у нас, — наші вуха, наш слух. І тоді доводиться писати їй на папірці, щоб вона це зрозуміла.
Із мого досвіду, люди старшого віку потребують більше уваги, розуміння, вони можуть і дратувати, бо вони багато разів ставлять одне і те ж питання, «а куди ми їдемо», «коли ми приїдемо», але варто розуміти, що в них такий рівень тривожності, що це лише вершина того айсбергу, що вони переживають всередині в цей момент. Коли люди із небезпеки потрапляють в безпеку, їм часто, здається, не стає легше, і вони не можуть зрозуміти той свій стан.
Комусь дійсно стає легше, але вони починають усвідомлювати контраст, який є. Тобто це коли люди знаходяться у небезпеці, постійні обстріли, немає світла, немає води, якихось комунікацій. Я пам’ятаю момент, коли їхала евакуаційним автобусом із транзитного пункту в Дніпро, і люди сиділи в автобусі, дивилися у вікно, і дивувалися тому, що на вулиці світять ліхтарі. Тобто для них це настільки вже щось незвичне…
Слухайте цю розмову повністю у доданому аудіофайлі, а також читайте та слухайте інтерв’ю з виїзної студії на «Фестивалі думок» із Вікторією Василенко, директоркою програм, планування, моніторингу та комунікації GIZ в Україні.