Російські війська масовано обстріляли Херсонщину: атакували Новоолександрівку, а також — дроном — Одрадокам’янку. Загинули двоє людей, є поранена.
Про це повідомив керівник обласної військової адміністрації Олександр Прокудін.
Росіяни обстріляли Одрадокамʼянку з безпілотника вранці 28 червня. Внаслідок влучання дрона-камікадзе загинув 50-річний чоловік.
Згодом російська артилерія випустила по селу Новоолександрівка 25 снарядів.
У власному домі загинула 58-річна жінка. Також постраждала 70-річна місцева жителька. Її госпіталізували, медики проводять обстеження та надають допомогу.
Пошкоджені житлові будинки, господарчі споруди, а також автівка рятувальників.
Російські окупанти 28 червня скинули авіабомби на Нью-Йорк Донецької області. Повідомлялося, що внаслідок атаки четверо людей загинули, ще троє дістали поранення, зокрема 8-річна дівчинка. Яка ситуація у місті і що відомо станом на зараз?
Про це в ефірі Громадського радіо розповів очільник Торецької міської військової адміністрації Василь Чинчик.
«Ситуація досить важка. На території Торецької громади постійно відбуваються авіаудари. На жаль, дитина, яка раніше виїхала у 2023 році, була батьками завезена назад окольними шляхами в об’їзд офіційних блокпостів. Дитина дуже важка, у неї поранення черевної порожнини, будемо сподіватися, що з божою поміччю її врятують, але все ж таки хотілося б наголосити, що потрібно евакуйовуватись із території громади, тому що внаслідок авіаударів о 9:30 ранку загинула одна жінка і троє чоловіків і троє людей, як попередньо було озвучено, дістали поранення. Із них одне поранення амбулаторно лікується, і двоє перебувають у тяжкому стані в лікарні.
І хотілося сказати, на жаль, ворог не дає можливості повністю обстежити територію, тому що при наявності слідчо-оперативної групи, наявності рятувальників, з повітря спостерігають (окупанти — ред.) і в разі виявлення нас на місці події починає працювати артилерія і додаткова є можливість втрат і поранень серед рятувальників. І через те, що не можемо обстежити, не виключаємо, що ще хтось міг бути».
Василь Чинчик зазначив, що «категорично стверджувати, що це всі постраждалі внаслідок удару, немає можливості».
Також він повідомив деталі щодо ситуації із пораненою дівчинкою:
«Річ у тому, що при виїзді з Торецької громади розташований офіційний блокпост, через який проїжджають діти-сім’ї, і де проводиться облік, і ми відповідно вносимо корективи в інформацію, яка є наявна. Але після того, як вони вивозять дітей, вони намагаються проникнути іншими шляхами, скажімо так, нелегально, на територію громади — це не стосується лише одного Нью-Йорка — це стосується і Торецька, і Північного, і Південного, Щербинівки. Тобто батьки нехтують безпековою складовою: то в них мотивація — літо прийшло, зиму перезимували, потрібно на городи повертатися, то «здається, тихо стало», і в зв’язку з цим повертаються з дітьми назад, а коли вже повернулися назад, вони дітей приховують, діти, на жаль, залишаються заручниками своїх батьків, вони змушені переховуватися у підвалах, у приміщеннях, не виходити на вулицю, для того, щоб не попасти в поле зору соціальних працівників, військової адміністрації або інших небайдужих громадян, які з нами співпрацюють, і повідомляють, що десь виявили дітей.
Ми додатково змушені вживати заходів, і вивозити дітей з території громади.
На сьогоднішній день, я вам скажу, в мене є цифри, які свідчать про те, що деякі сім’ї ми вивозили навіть 6 разів».
Україна і Словенія 28 червня підписали меморандум, що сприятиме захисту прав українських дітей.
Про це повідомив прем’єр-міністр України Денис Шмигаль:
«Словенія всебічно підтримуватиме громадян України, зокрема дітей, які були вимушені тимчасово переміститися до їхньої країни. Відповідний меморандум було підписано сьогодні між нашими урядами. Реалізація меморандуму сприятиме захисту прав українських дітей, що перебувають у Словенії, та безпечному поверненню сімей з дітьми в Україну в майбутньому».
Під час зустрічі прем’єр-міністр подякував президентці Словенії Наташі Пірц Мусар за підтримку в усіх сферах, включно з військовою допомогою.
«Цінуємо рішення про додаткове виділення 5 мільйонів євро на гуманітарні ініціативи та проєкти з відбудови України під час Конференції з відновлення у Берліні», — додав прем’єр-міністр.
Сторони також обговорили необхідність посилення санкційного тиску на агресора та продовження європейської інтеграції України.
Стали публічними 11 пунктів з вимогами, які МЗС Угорщини передало Україні у січні цього року. Вони містять побажання щодо змін в українському законодавстві, які могли б зміцнити права угорської нацменшини. Дискусія щодо цих пунктів триває між українською та угорською сторонами вже майже півроку. На думку директора Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитра Тужанського, багато з пунктів мають недостатньо чіткі формулювання та залишають Угорщині простір для висування нових вимог у процесі перемовин, про що він розповів у етері Громадського радіо:
«Ці 11 пунктів є прогнозованими, дещо маніпулятивними. У них закладений політичний елемент. Угорська сторона може використати їх як привід зірвати перемовини, шантажувати, бо деякі з цих пунктів розпливчасті, і їх можна інтерпретувати дуже по-різному. Останній медійний скандал в Україні, що Угорщина вимагає оголосити Закарпаття «традиційно угорським», є наслідком тлумачення деяких із цих пунктів».
За словами Тужанського, в одному з пунктів угорська сторона просить «забезпечити політичне представництво угорців на всіх рівнях» в Україні, проте детальні пояснення щодо цього відсутні.
«В Україні за Конституцією кожен може балотуватися на різні посади. Як ми можемо гарантувати політичне представництво угорців, наприклад, у Верховній Раді, коли у нас діє пропорційна виборча система? Якщо умовний угорець піде кандидатом від партії, яка взагалі не пройде, то це буде його проблема, а не української держави.
Угорщина посилається на свою модель, у них є окреме самоврядування для нацменшин. Але ми не можемо копіювати угорську модель на вимогу Угорщини. Якщо Україна захоче, вона може адаптувати якусь модель, але не тому що цього вимагає Угорщина», — говорить директор інституту.
На його думку, це можуть бути різні форми представництва, що відповідали б законодавству України. Проте невідомо, чи влаштують вони угорську сторону.
«Умовно, Голова Верховної Ради утворює якийсь дорадчий орган, скажімо «Раду лідерів нацменшин». Туди у вигляді радників Голови Верховної Ради входять представники різних нацменшин, і вони долучені до експертної оцінки всіх законодавчих актів в Україні з точки зору забезпечення прав нацменшин.
Але якщо угорська сторона в ході перемовин почне вимагати окремий округ, квоту, то це означає, що вони просто не хочуть домовлятися, тому що це антиконституційно».
Тому, на думку Тужанського, важливо визначити конкретний зміст кожного з пунктів та можливість їх втілення в Україні. Крім того, необхідно розібратися, які з них відповідають реальним потребам угорської нацменшини в Україні.
«Представники угорської громади явно потребують можливості звернень та комунікації з місцевою владою рідною мовою. А чи потребують вони якогось окремого округу, який неможливо створити, в українському парламенті — у мене великі питання».
За словами директора Інституту центральноєвропейської стратегії, діалог між українською та угорською сторонами має тривати й надалі. До нього також можна залучити посередників з Європи. Обговорення навколо пропозиції визнати Закарпаття «традиційно угорським» показало, що тема є чутливою й може легко спричинити появу різних інтерпретацій.
«Ці дебати активно відбуваються з січня. Просто зараз один з елементів цих обговорень став публічним, і тому це спровокувало певний медійний скандал. Ця ситуація має стати уроком для обох сторін і змусити замислитись, хто що пропонує. Більше того, я мав доступ до одного з документів, його офіційної угорської та української версії. І я бачу, що певні люди просто користуються Google-перекладачем. Мене насторожує, що до настільки чутливих питань підходять таким чином, так переговори будуть довгими», — каже Тужанский.
Політика підкорення населення шляхом залякування та терору в місті триває досі. В інтерв’ю виданню «Новини Приазов’я» представниця Служби з пошуку та звільнення цивільних полонених «Викрадені мелітопольці» розповіла, що цією організацією вже задокументований 341 факт викрадення жителів Мелітополя і Мелітопольського району. Про долю 59-х, на жаль, нічого невідомо.
Як росіяни захопили місто і яким було життя Ірини Безуглової в окупації, жінка розповіла в інтерв’ю.
До війни Ірина працювала головною бухгалтеркою на місцевому підприємстві. У вільний час влаштовувала велопробіги з друзями. У березні 2022 року планувала подорож на Кіпр разом із синами.
Та попри мрії і плани, жінка активно стежила за новинами, і припускала, що Росія може розпочати вторгнення. Тому Ірина придбала автомобіль «Таврія», аби із сім’єю залишити місто, якщо розпочнеться повномасштабна війна. Але 16 лютого автівку викрали. На початку російської окупації жінка із сім’єю залишилися у місті. У Мелітополі вона перебувала до кінця серпня 2022 року.
Ірина пригадує, як все розпочиналося:
«26 лютого 2022 року окупанти вже були в Мелітополі. Одного разу я вийшла за кормом для котів, проходила повз СБУ і бачила, як на будівлю вішають російський прапор. До міста заїхали військові з прапорами Чечні, Осетії та Дагестану. Вони навіть не дуже добре розмовляли російською».
Через місто в сторону Запоріжжя рухалися великі колони російської військової техніки. Ірина з іншими мелітопольцями почали стихійно їх зупиняти.
«Виходили на дорогу, хотіли їх затримати голими руками, аби українські військові змогли відступити. Вони нам сигналили, але не чіпали», — розповідає Ірина.
Стихійні зібрання людей перетворилися на великий мітинг проти окупації. Люди збиралися в центрі міста з українською символікою, закликали російських окупантів повертатися до Росії.
«Вони (російські окупанти — ред.) просто не очікували, що їм будуть тут не раді. Спочатку вони були розгублені. Один говорив мені, що хоче додому. Дехто казав, що тут через гроші. Вони вірили у пропаганду про НАТО, про те, що «їм загрожує Америка». А я їм кажу: «Яка Америка? Подивіться на карту, Америка з іншого боку».
Ірина разом із сином малювали великі плакати проти окупації, і щодня приходили на центральну площу міста біля ДЕКА.
«Нас ставало більше. Але люди, з якими я виходила в перші дні зупиняти російські БТРи, танки, майже не з’являлися. Якось я випадково побачила в місті чоловіка, з яким ми виходили в перші дні. Він був у синцях. Сказав, що прийшли росіяни, сильно побили і показали на нього папочку з інформацією про те, де працює, з ким спілкується, куди ходить. Із першого тижня окупації почалась практика «чорних воронків», коли о першій годині ночі до будинку під’їжджає машина, виштовхують когось з мішком на голові, ведуть кудись під крики і плач родини», — каже Ірина.
12 березня 2022 року росіяни викрали мера Мелітополя Івана Федорова. До будівлі Мелітопольської районної адміністрації прийшли люди з вимогою його відпустити. За словами Ірини, тоді сталися перші сутички з мітингувальниками за участю російських військових.
«На будівлях ставили автоматчиків, і по місту майже через кожних 10-20 метрів стояли їхні патрулі із закритими обличчями та зброєю. Вони час від часу стріляли в повітря, намагалися нас залякати. На державних будівлях замість української символіки — російські триколори та радянські прапори. Морально було дуже важко».
Росіяни їздили по місту з гучномовцем: «Тут Росія, а не Україна. Мітинги заборонені».
14 березня Іра знову прийшла на мітинг. На площі було більше російських військових. А ще жінка нарахувала п’ять автозаків — між собою мелітопольці їх називали «бойніцами».
О 12 годині як зазвичай розпочинався мітинг. Тоді ж окупанти почали витягували людей з натовпу, били гумовими палицями та пакували в автозаки. На її очах вони затримали 17-річного хлопця. Причиною стало те, що він вигукував гасло «Слава Україні» і був загорнутий у синьо-жовтий прапор. Ірина побігла до автозаку, куди росіяни заштовхали підлітка.
«Я підходжу, а там стоїть такий великий, носатий орк. Я кажу: «Носатий, забирай мене». Він повертається до мене в шоці: «Хочеш, иди». Я залажу в цю «бойніцу». І бачу картину: в хлопця перев’язані руки спереду якимось кухонним рушником. Стара порізана шапка закривала очі. І я згадую, що так перев’язували руки людям в Бучі. Я розв’язала його, зняла шапку. А той великий орк відкриває «бойніцу» і до мене: «Ты что делаешь? Чего ты его развязала? А я говорю: «А ты что делаешь? Вы вообще, что-ли?» И он такой говорит: «Что ты хочешь?» Я говорю: «Отпустите его».
Хлопця відпустили. Ірину закрили в автозаці. Через декілька метрів жінку відпустили з погрозами «не попадатись на глаза», бо буде гірше.
Ірина вже тоді зрозуміла, що російські окупанти більше не дозволять їм збиратися в центрі міста. Вона бачила, як в Енергодарі, Бердянську, Херсоні та інших містах, де люди також виходили на протести, росіяни влаштовували зачистки та забирали в катівні організаторів.
15 березня 2022 року росіяни остаточно розігнали мітинг. У хід пішли не лише гумові палиці, а й сльозогінний газ, масові побиття мітингувальників та масові затримання.
«Ми тоді зібралися в іншому місці, ближче до парку, але нас оточили знову. Я побачила, як затримують одну жінку в жовтій куртці. І пішла за нею, щоб звільнити. Росіяни заштовхали мене в автозак. Я опиралася, але мене били прикладом по спині. Один уже тягав по землі, одягнув мені наручники. Я почала кричати, що вже сліди на руках від наручників, і він зняв. В автозаці були ще чоловіки — побиті, хто зі зламаним носом, обличчя у крові. Один взагалі лежав напівпритомний», — пригадує Ірина.
Затриманих повезли за місто. Ірину зі знайомою відпустили в полі біля Якимівки, за 27 кілометрів від Мелітополя. Близько п’яти годин жінки йшли пішки до міста, оминаючи російські блокпости. Ірина була загорнута в український стяг. Вони співали українські пісні.
«Тоді ми не думали про свою безпеку. І вже було все одно, що буде. Я не могла змиритися, що тут Росія. Ми виходили на мітинги і сповідалися, що ця окупація ненадовго. Але мирні люди проти військових зі зброєю… Як ми могли їм протистояти? У нас не було нічого».
Після розгону мітингу люди збиралися удвох чи втрьох — то у кав’ярнях, то в парку, щоб не привертати увагу росіян. Таким чином мелітопольці тримали зв’язок, обмінювалися інформацією та підтримували одне одного.
«Місто ставало «російським». На кожному кроці борди «Здесь — Россия», а на 9 травня в центрі — концерт до Дня перемоги. Георгіївські стрічки, російська, радянська символіка, пропагандистські гасла, завезені до міста росіяни — на це все неможливо було дивитися», — згадує Ірина.
Фото надане героїнею з особистого архіву
Ірина вирішила не виїжджати. Вона годувала тварин друзів, наглядала за помешканнями людей, які виїхали.
І продовжувала чинити опір. Шукала знайомих, яких затримували окупанти і кидали у відділки поліції чи інші місця утримання, їздила по місту на велосипеді з синьо-жовтою стрічкою. Тож одного разу їй зателефонували з російської комендатури і сказали з’явитися наступного дня. Іра не збиралася йти. Тоді до неї прийшов знайомий, який, як з’ясувалося, вже співпрацював із російською окупаційною владою.
«Ира, что ты делаешь? Успокойся, все уже. Надо жить дальше. Ничего не изменишь. Не делай ничего, не пиши ничего, не говори лишнего».
У місті залишалися сім’ї українських військових, активні учасники мітингів, і всі вони були під загрозою бути затриманими росіянами. Ірина вирішила стати перевізницею і займалася евакуацією:
«Я шукала авто, щоб евакуювати людей, бо свою Таврію побачили в орків на блокпосту, розібрану. Мій друг сказав, що я можу взяти авто його батька і їздити, скільки треба. Чотири дівчини-підлітки, діти українських військових, сім’я з трьома дітьми до 5-ти років… такі були поїздки», — згадує Ірина.
У серпні жінка залишила місто. За її словами, в Мелітополі зараз повна ізоляція від України. Панує російський терор. Російські військові почуваються безкарними. Людей ламали і ламають психологічно. Навіть ті, хто активно виступав проти окупації на початку, пішли на співпрацю, бо потрібно було працювати, за щось жити.
За два роки окупації міста більшість її знайомих виїхали.
«Двоє друзів пропали. Більше 20 знайомих, і навіть цілі родини теж просто пропали з домівок. Далеко не всі вижили. Мені пощастило… Це треба пам’ятати. І важливо перемогти це зло».
Уже рік Ірина — військовослужбовиця, молодша сержантка в ЗСУ. Наразі перебуває у запасі за сімейними обставинами і активно проходить навчання з тактичної медицини.
«Ми всі на війні. Неможливо втекти від неї, навіть якщо комусь здається, що вони десь в Україні в безпеці. Тому зайвих навичок не буває. Неможливо зараз передбачити коли і куди росіяни запустять ракету, тому всім цивільним слід мати навички, вміти зупиняти критичні кровотечі. Ми маємо вижити і перемогти».
Ірина мріє повернутися до Мелітополя. І найперше, що хоче зробити — це піти на могилу до батька.
Цей матеріал було підготовлено за підтримки «Української Феміністичної Мережі за Свободу й Демократію» в межах програми співпраці з Urgent Action Fund For Feminist Activism (UAF). Зміст матеріалів не обов’язково відображає думку UAF.
Президент України Володимир Зеленський заявив, що план закінчення війни буде готовий до кінця року.
Про це він сказав на спільній пресконференції для ЗМІ із президенткою Словенії Наташею Пірц Мусар у Києві, відповідаючи на запитання, що має статися, аби Україна вирішила почати мирні переговори.
«Авжеж Україна буде вирішувати. Але якщо б все залежало тільки від України, ніякої війни не було б. На жаль, окупант Росія і Путін захотів війни. І поки що він не хоче її закінчувати. Дипломатичний шлях, обраний Україною, це наша ініціатива, тому що ми жертва у цій війні», – сказав Зеленський.
Зеленський нагадав про нещодавній Саміт миру у Швейцарії, і сказав, що зараз триває робота над трьома детальними планами щодо енергетики, продовольчої безпеки і обмінів:
«І ці питання, я впевнений, ми вирішимо. Принаймні ми підготуємо детальний план. Це буде найближчим часом. Всі інші пункти Формули миру ми також розробимо і підготуємо совокупний план, який буде на столі перед нашими партнерами. Для нас дуже важливо показати план закінчення війни, який буде підтриманий більшістю світу. Це дипломатичний шлях, над яким ми працюємо. Окрім цього, як я сказав, не все залежить від нас».
Зеленський заявив, що в Україні збільшується виробництво дронів, РЕБів, артилерії, «тому що ми повинні бути сильними на полі бою»:
«І це не через те, що хтось хоче воювати. Ми й не хотіли з самого початку. І зараз ніхто не хоче. Ми хочемо якраз миру. Але ми повинні бути сильними і тому розвиваємо наше виробництво, щоб бути сильними. Тому що Росія окрім сили нічого не розуміє, а окрім сильних нікого не поважає. Тобто це дві паралельні речі — бути сильними на полі бою і розробити план, зрозумілий план, детальний план. І він буде готовий в цьому році. Ось такий план».
Російські війська вже 12 разів атакували Бурштинську теплоелектростанцію на Івано-Франківщині. Вона не підлягає відновленню.
Про це повідомила голова обласної військової адміністрації Світлана Онищук в етері радіо «Західний полюс».
Вона розповіла, що звернулася до уряду для забезпечення Бурштинської територіальної громади шістьома котельнями, якими забезпечать потреби соціальних об’єктів і населення. У міжнародних донорів також проситимуть генератори.
Раніше голова Бурштинської громади Василь Андрієшин розповідав, що у 2023 році росіяни двічі влучили в дах будівлі Бурштинської ТЕС. Цьогоріч таких влучань було понад десять. За його словами, зараз даху електростанції «фактично немає».
«Я маю великі сумніви, що [Бурштинська] ТЕС взимку запрацює, бо дах і стіни не вдасться відновити. Якщо будуть морози, то все замерзне», — казав голова громади на позачергових зборах голів громад Прикарпаття, які цитує місцеве івано-франківське видання Galka.
Рада оборони Харківської області розширила зону примусової евакуації дітей із родинами з небезпечних для проживання населених пунктів Ізюмського, Богодухівського, Куп’янського та Чугуївського районів.
Про це повідомив керівник обласної військової адміністрації Олег Синєгубов.
Рішення про застосування примусової евакуації ухвалили через посилення російських обстрілів.
12 дітей із 7 родин з сіл Загризове, Маліївка, Шийківка, Богуславка, Нова Кругляківка Ізюмського району;
13 дітей з родинами з сіл Олександрівка та Скорики у Богодухівському районі;
20 дітей з сім’ями з сіл Моначинівка, Дорошівка Кіндрашівської громади Куп‘янського району;
112 дітей з батьками із 5 старостинських округів: Білоколодязького, Юрченківського, Новоолександрівського, Іванівського, Бугаївського Вовчанської громади Чугуївського району. Загалом 24 населені пункти.
За словами Синєгубова, маршрути евакуації вже визначені, а місця тимчасового проживання людей заброньовані.
Нагадаємо, на Харківщині працює цілодобова «гаряча лінія» з питань евакуації. Охочі виїхати з територій, наближених до лінії фронту, можуть безоплатно телефонувати за номером 0-800-33-92-91.
Кабінет міністрів України 28 червня призначив нового очільника ДСНС. Ним став Андрій Даник.
В уряді також повідомили, що заступником голови Державної служби з надзвичайних ситуацій став Віталій Миронюк. Сам Даник теж раніше був на посаді заступника голови ДСНС, а потім виконував обов’язки голови. Тепер його офіційно призначили очільником служби.
Ексголову відомства Сергія Крука звільнили наприкінці серпня 2023 року за результатами внутрішньої перевірки в ДСНС.
Це сталося на тлі заяви глави МВС Ігоря Клименка, який анонсував кадрові рішення за результатами внутрішніх перевірок після авіакатастрофи з керівництвом МВС на гелікоптері ДСНС.
Андрій Даник народився у 1978 році в Кропивницькому. У 2002 році закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МВС України за спеціальністю «пожежна безпека». Здобув кваліфікацію інженера пожежної безпеки.
Із серпня 2015 року був заступником начальника Головного управління ДСНС у Донецькій області. А із січня 2020 року по вересень 2023-го очолював управління на Черкащині. У вересні 2023-го його призначили заступником голови ДСНС України.
У січні 2024 року МЗС Угорщини передало Україні список з 11 побажань щодо змін у законодавстві, спрямованих на зміцнення прав угорської нацменшини в Україні. Нещодавно ці пропозиції стали публічними й викликали нову хвилю дискусій. Зокрема, в контексті обговорення окремих пунктів, Угорщина запропонувала визнати все Закарпаття «традиційно угорським». Що саме мається на увазі, та звідки походить таке прохання?
Про це в етері Громадського радіо розповів Дмитро Тужанський, директор Інституту центральноєвропейської стратегії.
За його словами, тривають дебати з Угорщиною про права угорської нацменшини в Україні. Також цей дискурс загалом стосується адаптації нашого законодавства до практик і стандартів ЄС.
«Зазвичай ці практики прив’язані до певної території, тобто місць компактного проживання нацменшини. У Євросоюзі є різні практики стосовно цього. Зазвичай у місцях компактного проживання, тобто там, де частка нацменшини серед населення становить 10-20%, нацменшина має додаткові права чи можливості використання рідної мови чи символів у офіційній комунікації.
Наприклад, писати заяву до органу влади чи місцевого самоврядування рідною мовою. Відповідно, у цьому органі самоврядування є уповноважена особа, зазвичай білінгвальна, яка вам і відповість вашою рідною мовою. Це є європейські практики, тому що тут ідеться про інклюзію, про людей, які можуть бути літніми, яким ніколи не доводилось вчити українську мову. Тому стоїть питання їхніх прав та потреб. Підхід в тому, що держава адаптується під громадян», — пояснює Тужанський.
В українських реаліях — з досвідом російського тиску, анексії, окупації та спекуляцій на мовному питанні — такий підхід може здаватися контраверсійним, говорить директор інституту. Але, за його словами, важливо розділити російський та європейський дискурс.
«Наприклад, у Словаччині на регіональному рівні не громадяни Словаччини, які постійно у ній проживають, можуть навіть брати участь у місцевих виборах. Скажімо, обирають мера міста, де вони мешкають. Це може здаватися дивовижним, але це справді людина, яка мешкає в цьому місці 5, 10, 15 років, і вона бере участь у його житті».
Наразі триває дискусія щодо того, на яких територіях чи у яких населених пунктах угорська громада повинна мати додаткові права. Також обговорюється, який об’єм додаткових прав матиме нацменшина у місцях компактного проживання.
Україна пропонує надавати пакет додаткових прав у місцях компактного проживання, що є історичними, тобто де угорська громада проживає 100 років чи більше, і де частка нацменшини серед населення становить від 10%.
«Угорська сторона починає тут «торгуватися». Тому що навіть за переписом 2001 року в багатьох містах, які ми можемо називати, зокрема, історично угорськими, немає 10% угорського населення. Його немає в Мукачеві, Ужгороді, Хусті. Угорщина починає говорити, що там теж живуть угорці, які теж хочуть додаткові права. Українська сторона пропонує процедуру, за якої рішення про надання додаткових прав у містах, де немає 10% нацменшини, може бути затверджене органами місцевого самоврядування.
Угорщина не хоче з цим погоджуватись і пропонує прибрати критерій 10%. І те, як вони пропонують це регламентувати — вершина абсурду. Угорська сторона запропонувала написати десь у законі, що все Закарпаття є «традиційно угорським». Це дефолт будь-якої аналітичної, політичної і переговорної роботи. Поки угорці це пропонують, а не вимагають», — говорить Тужанський.
Така заява викликала доволі бурхливі обговорення в Україні. Проте юридично таке рішення не може бути прийняте, вважає директор інституту.
«Зрозуміло, що угорці, євреї, німці мають право говорити про Закарпаття як про свої історичні землі. Але це не може визнаватися юридично. Я б подивився на мешканців умовного Великого Березного під словацьким кордоном, якби їм сказали, що їхнє селище — історично угорське».
