Відповідальність журналістів під час війни
Ліза Кузьменко: Як змінилась твоя робота після лютого 2022 року, і що взагалі для тебе означає бути журналісткою під час війни?
Євгенія Моторевська: Це, знаєш, нести дуже велику відповідальність, тому що коли ми говоримо про журналістику до повномасштабного вторгнення, я займалася антикорупцією, переважно розслідувала якісь правопорушення у судовій сфері, правоохоронній, і журналістська помилка в умовно мирний час, — ми не говоримо, що це був тотально мирний час, але умовно мирний час, — може коштувати репутацію журналіста, вона може коштувати посади твоєму джерелу, якщо ти там не дотримувався якихось вимог і так далі.
Але коли ми говоримо про помилки в умовах повномасштабного вторгнення, це питання життя і безпеки людей. І це стосується, насправді, що новинного висвітлення, коректного, що журналістських розслідувань, пов’язаних із воєнними злочинами, за це дуже велика відповідальність.
Євгенія Моторевська: І це, мабуть, також відповідальність перед державою, бо йдеться також і про безпеку національну. Абсолютно, і про національну безпеку, і фактично кожен день ми стоїмо під цим складним вибором.
І, з одного боку, ми розуміємо, що незалежна журналістика важлива навіть в умовах повномасштабного вторгнення і широкомасштабної війни. Але з іншого боку, ти кожен день маєш думати, а як не нашкодити.
Я не вважаю, що в умовах війни всі медіа мають цензуруватися. Ні, незалежна журналістика надзвичайно важлива, тому що вона якраз висвітлює ті проблеми, які дозволяють нам зберігати демокрацію навіть у такому складному форматі, і в такий складний період.
Ліза Кузьменко: Але ти говориш про ті проблеми, які зараз існують у суспільстві і які не мають замовчуватися журналістами. Можеш назвати кілька тем, які особливо важливі для «Київ Індепендент», над якими ви працювали або працюєте зараз?
Євгенія Моторевська: Окрім того, що ми багато висвітлюємо хід бойових дій, ми висвітлюємо воєнні злочини, ми багато пишемо, за що нас періодично критикують, про внутрішні проблеми.
Ми вважаємо це надзвичайно важливим. Ми пишемо про якісь прояви корупції, пишемо про спроби Офісу президента і Володимира Зеленського все-таки тримати повний контроль влади. І ми бачимо ці історії, які були, наприклад, останнє з Геннадієм Трухановим і спроби впливати на місцеве самоврядування.
Я теж була авторкою розслідувань про Геннадія Труханова, і я розумію, що він проросійський політик, що він має корупційний шлейф, що він має зв’язки з мафією і кримінальним світом. Але попри це все, те, що зараз відбувається, це спроба Офісу президента ламати місцеве самоврядування. А місцеве самоврядування — це завжди баланс місцевої влади і центральної влади.
І те, про що, до речі, вже не одна людина писала, що, окей, добре, а чому тоді створювати адміністрацію в Одесі? Адже є законна процедура, навіть там, якщо Геннадій Труханов буде знятий з посади міського голови, є процедура, як далі місцеве самоврядування має діяти і хто має бути замість нього. Навіщо створювати адміністрацію?
І про такі небезпеки внутрішнього характеру, де ми бачимо прояви, які не мають нічого спільного з демократією, для нас дуже важливо говорити навіть в умовах повномасштабного вторгнення на західну аудиторію.
Ліза Кузьменко: От я хотіла сказати, що це важливо пояснити нашим слухачам і слухачкам, про те, що «Київ Індепендент» пише і говорить англійською мовою для іноземної аудиторії.
Анастасія Багаліка: І це така дуже важлива ніша на українському медійному ринку, яку до початку повномасштабного вторгнення ми, можливо, і недооцінювали трохи.
Євгенія Моторевська: І саме от нам часто ставлять питання, навіщо говорити про внутрішні проблеми на західну аудиторію. Ми пояснюємо, що, дивіться, якщо ми про них не говоримо відкрито, журналісти не говорять, не говорять опозиційні політики, це не означає, що про це не знають. Тому що працюють аналітичні центри, працюють, врешті-решт… Російська пропаганда також працює. Російська пропаганда багато працює.
І ми дуже багато їздимо, тому що ми презентуємо наші документальні фільми, які ми робимо за кордоном, про воєнні злочини, але дискусії дуже рідко обмежуються лише воєнними злочинами. Звичайно, нас питають про корупцію в Україні, нас питають про свободу слова.
І одна з найважливіших тем для дипломатів, для іноземних політиків — це збереження свободи слова в Україні. І допоки у нас є незалежні медіа, для них це ключовий фактор, що в Україні збережена демократія, навіть в обмеженому вигляді в зв’язку з повномасштабним вторгненням.
І, мабуть, найбільше питань і найбільше такого якогось стурбування я бачила, коли було переслідування команди «Бігус.Інфо», тоді, коли це одна з найвідоміших українських команд журналістів-розслідувачів, і коли їм встановили камери під час їхнього святкування Нового року для того, щоб збирати компромат.
Потім з’ясувалося, що це СБУ, і от тоді зустрічі будь-які, на які ми приходили, і замість того, щоб говорити про воєнні злочини, нам говорили, добре, спочатку давайте розкажіть, що у вас там зі свободою слова, а потім ми вже будемо говорити про російську агресію.
І те, що в Україні є медіа, які пишуть і для внутрішньої аудиторії, і для західної, закордонної, це дуже хороший знак для наших партнерських західних країн, що свобода слова все-таки збережена.
Анастасія Багаліка: Цей подкаст називається 1325, і він тематично висвітлює дуже різні аспекти реалізації резолюції 1325 «Жінки, мир, безпека», і ми думали на початку, звичайно, розказати, як на нашу думку жінки, журналістки пов’язані з реалізацією резолюції, але я думаю, що ми досить вичерпно вже насправді відповіли на це питання, тому що те, що робите ви в редакції «Київ Індепендент», і також те, що роблять дуже багато наших колег під час війни, це дуже важлива складова безпеки для громадян всередині країни.
Я хочу вас попросити трошки більше розказати про власне розслідування воєнних злочинів, яким ви займаєтесь, і є дуже різні аспекти, тому що ми говоримо і про злочині, пов’язані з дітьми, і про СНПК, і ми говоримо про позасудові страти російськими військовими, про злочини, які вони власне роблять в окупації, і окупація сприяє їм у тому, що вони можуть безкарно робити все, що хочуть.
Це дуже копіткий і великий процес розслідування. Він відрізняється від того, наприклад, як було до 22-го року, коли розслідували або звичайні кримінальні правопорушення, або корупцію.
От як би ви пояснили людям, які нас слухають, у чому різниця?
Євгенія Моторевська: Мабуть, різниця у підходах, і в тому, як ми збираємо інформацію. Тобто, антикорупційні розслідування, не знаю, мені видається, що така широка аудиторія, це уявляє, що це такі «пригоди», це так цікаво, там десь прослушка, стеження журналістів.
Але насправді це 80% — робота з реєстрами, базами, з документами. Ти сидиш, і там з дня у день працюєш. Не було дня, мабуть, щоб я не відкривала судовий реєстр, бо це величезне джерело інформації.
Якщо ми говоримо про розслідування воєнних злочинів, то це трошки інша специфіка. Мені видається, що основа всіх розслідувань про воєнні злочини це, в першу чергу, свідчення людей. І це складніше з багатьох причин.
Перше, це складно, тому що ти, фактично, живеш кожен день ось цими історіями про вбивство, катування, депортації, мілітаризація дітей.
І з іншого боку, коли ти знайшов якийсь факт у реєстрі, ти розумієш, це офіційні дані, офіційне рішення. Коли ми говоримо про свідчення людей, ми мусимо дуже багато перевіряти саме якихось фактів, тому що проходить час. Не тому, що хочуть вцілілі або свідки сказати неправду. Ні. Проходить час.
Люди по-іншому сприймають.Вони знаходилися у дуже великому стресі, шокові під час окупації, наприклад, якщо ми говоримо про злочини, які були вчинені в 2022 році. І тому люди можуть плутати позивні.
Вони можуть називати якісь схожі імена, але які будуть відрізнятися. І це все потребує дуже ретельної перевірки і пошук якихось альтернативних джерел. Тобто, так, у нас є свідчення, ми зібрали, якесь знайшли прізвище, якийсь позивний ймовірного воєнного злочинця.
Далі ми йдемо в соціальні мережі, ми працюємо багато з «ВКонтакте», «Однокласники». Ось це все, що, слава Богу, в Україні давно вже забуто. Для нас це теж щоденна робота.
І іноді доводиться дзвонити росіянам просто під виглядом російських журналістів. У мене був досвід, коли я розслідувала пограбування Херсонських музеїв, бо воно було дуже масштабне, і там вивезені величезні колекції. Мені довелося дзвонити під виглядом російської слідчої.
Ліза Кузьменко: Я би ще хотіла запитати про складну тему СНПК, те, що ми називаємо сексуальні злочини під час війни. У вас також були розслідування з цієї теми. Наскільки складно було працювати зважаючи на етичний бік і зважаючи на постраждалих, на вцілілих?
Євгенія Моторевська: Так, працювала моя колега Олеся Біда. Ми випустили велике розслідування і нам вдалося ідентифікувати і двох імовірних воєнних злочинців, які зґвалтували двох українських жінок.
Одна з яких була неповнолітня на момент окупації Херсонщини. Це складно, тому що ми завжди багато працюємо над тим, щоб зменшити ретравматизацію, щоб екологічно працювати зі вцілілими, але коли ми говоримо про сексуальні злочини, то це потребує вдвічі більш делікатного підходу і звичайно Олеся радилася із експертами, як правильно проводити це інтерв’ю і ми пропонували вцілілим працювати з психологом під час інтерв’ю, щоб він був присутній. Вони обидві відмовилися, але у них така була можливість.
Я знаю, що вони обидві були в терапії і це був той випадок, коли ми попросили обох героїнь нашого розслідування подивитися матеріал перед публікацією. Це дуже непроста історія насправді для журналістів, тому що якби мені там хтось до 2022 року сказав, що я покажу матеріал перед виходом, я б сказала, що я ніколи цього не зроблю. От я впевнена, що я би так відповіла, тому що це якісь стандарти мирного часу.
Тому що журналіст тільки сам приймає рішення, що публікувати, що не публікувати, будь-яке втручання, це порушення стандартів і звичайно, коли ми говоримо про журналістику в мирний час, це неможливо уявити, щоб хтось прийшов, віддивився, але тут людська доля і ми розуміли, що нам дуже важливо, щоб їм було комфортно.
Там був нюанс ще в тому, що одна з Олесіних героїнь тривалий час не розповідала батькам про той досвід, який із нею стався в окупації і їй важливо було проговорити це, поговорити з рідними до виходу матеріалу і так само ми чекали і потім вона мала можливість подивитися, чи все коректно подано, що ми хочемо показати, чи все для неї допустимо і також ми просили, щоб обидві героїні подивилися на межі анонімності. У нас не було цілі повністю зробити їх історії анонімними, але вони не хотіли прямо розкриття облич.
Ліза Кузьменко: Я ще буквально хотіла запитати про те, чи передаються ці свідчення правоохоронним органам? Все, що ви розслідуєте, ви контактуєте з правоохоронцями?
Євгенія Моторевська: Так, у нас здебільшого, можливо, навіть по всім, принаймні, 90% наших розслідувань, вони всі передавалися, знахідки з цих розслідувань, передавалися в Офіс Генерального прокурора. Ми тут, скоріше, працюємо за запитом з їхнього боку.
Тобто, є запит, ми передаємо всі матеріали. Також, доволі багато ми працюємо з міжнародними правозахисними організаціями. Ми дуже часто отримуємо звернення від різних гілок ООН. Тому що, попри все наше скептичне ставлення, все одно вони є хоч якимось інструментом, і вони багато документують.
Анастасія Багаліка: Хочу поговорити більше про гендерний вимір воєнних злочинів. От звучить це так доволі складно, та от гендерний вимір воєнних злочинів, що це таке? Насправді це можна пояснити дуже простими словами, і я попрошу зробити це.
Євгенія Моторевська: Ну, дивись, для мене це важливо, що коли ми говоримо про вцілілих, коли ми говоримо про людей, які пережили воєнні злочини, це дуже часто жінки. По-перше, тут на це є кілька причин. Жінки скоріше розкриваються, ніж чоловіки, особливо коли ми говоримо про СНПК, так якось складається.
Але для мене в цьому контексті дуже важливо показувати їх не лише людьми, які пережили воєнні злочини, а й показувати силу цих людей дуже часто. Тому що мені би не хотілося, щоб жінок, які пережили зґвалтування, молодих жінок, які, наприклад, були депортовані і потім повернулися додому в Україну, коли їм вже виповнилося 18 років, жінок, які були в полоні, мені би дуже не хотілося, щоб ми їх сприймали виключно з позиції потерпіла і все. Ні, це дуже часто люди, які пройшли складний шлях.
Анастасія Багаліка: Що б ви хотіли, щоб відбувалось після ваших публікацій?
Євгенія Моторевська: Звичайно, мені хочеться, щоби за результатами наших розслідувань працювали правоохоронні органи і щоби були підозри, вироки, і щоби колись ці люди все-таки опинилися на лаві підсудних. Але глобальна мета, вона, мабуть, трошки ширша, тому що ми в своїх розслідуваннях не просто говоримо про конкретні злочини, нам дуже важливо говорити про природу російської агресії, про природу російсько-української війни.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі
Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» ухвалена Радою Безпеки ООН 31 жовтня 2000 року, та резолюції Ради Безпеки ООН 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2242, 2467, 2493, які разом формують порядок денний «Жінки, мир, безпека».
Резолюція 1325 є однією із найбільш важливих резолюцій РБ ООН у сфері політики безпеки. Цей документ наголошує на важливій ролі жінок у запобіганні і врегулюванні конфліктів та в розбудові миру, а також закликає держави-члени забезпечити більш активну участь жінок на всіх рівнях прийняття рішень в національних, регіональних і міжнародних інститутах, у механізмах запобігання, управління та вирішення конфліктів. Резолюція стала інституційною рамкою для інтеграції жінок до безпекового сектору.
Основні положення резолюції визначають особливу важливість врахування потреб жінок та дівчат у конфліктних ситуаціях та особливу вразливість жінок перед негативними наслідками конфліктів.
Рада Безпеки закликає держави-члени ООН активно залучати жінок до прийняття рішень на всіх рівнях в рамках національних, регіональних та міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання та вирішення конфліктів.
Держави-члени ООН закликають включати гендерний компонент в польові операції, зокрема активніше залучати жінок у складі військових та поліцейських сил.
Перший Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 „Жінки, мир, безпека” на період до 2020 року затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 № 113-р (у редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.09.2018 № 637-р). Україна стала першою країною в світі, де документ було прийнято в умовах збройного конфлікту.
28 жовтня 2020 року Уряд України прийняв рішення про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції на період до 2025 року, розроблений Мінсоцполітики у співпраці з центральними та місцевими органами виконавчої влади, міжнародними партнерами та 18 громадськими організаціями.
Цей План набув нової якості, орієнтованої на результат, консолідував зусилля 56-ти органів державної влади на національному та місцевому рівнях, органів місцевого самоврядування, міжнародних та громадських організацій, сфокусувавши увагу на 17-ти основних цільових групах жінок і чоловіків.
Документ включає конкретні кроки, покликані створити умови для забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у подоланні конфліктів, встановленні миру, процесах відновлення, протидії безпековим викликам, системній протидії насильству за ознакою статі та насильству, пов’язаному з конфліктом.
Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки підтримці Уряду Королівства Нідерландів у межах проєкту «Жінки. Мир. Безпека: місцеві потреби – місцеві рішення», який реалізує Український Жіночий Фонд.
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: