Вікторія Єрмолаєва: Зараз жінки відіграють ключову роль у громадах, зокрема в енергетиці, управлінні, стають лідерками. І це забезпечує відповідальність і розвиток цих громад. Мабуть, що, як ніколи ця роль підсилена, підсвічена. Тому що на жінок дійсно впало дуже багато. І ви, як жінка, яка очолює військову адміністрацію, що відчуваєте на собі ці роки? Після початку повномасштабного вторгнення та окупації частини територій. Як змінилось навантаження на вас?
Наталя Петренко: На моє розуміння, воно змінилося трошки в більший бік відповідальності. За вчинки, дії, за прийняті рішення. І, знаєте, оця відповідальність, вона така трансформативна, напевно, тому що, коли ти керівниця території, це одна історія, а коли ти керівниця окупованої території… Тим паче, коли в мене дівчача адміністрація. І це було принципово для мене з самого початку. Тому що ми з окупованої території, і моє бачення, що чоловіки, тим паче з окупованої території, — повинні виконувати свій обов’язок.
Мається на увазі, що коли ми приїхали сюди, релокувалися, ми відновили свою діяльність, яка стосується виключно наших мешканців. Допомога нашим людям, бо 2014 рік, вибачаюся, напевно нічого не навчив. Це архіви, це допомога, це відновлення документів, будь-чого. І я вважаю, що те, що робили жінки як адміністраторки ЦНАПів, як керівниці якихось відділів, вони можуть це робити тут безпосередньо. І без якихось зайвих ризиків.
Але коли говорити про те, як керувати територією без територій, тут вже питання про відповідальність. Можливо, зараз трошки каламбур десь від мене пішов. Іноді ловиш себе на думці, щоб не говорити зайвого. Ми виїхали з тієї території, і всі чоловіки, фактично, от в мене невелика адміністрація, це сільська територія, це дівчата переважно різного віку, і в більшої половини… Навіть вже є загинувший хлопець нашої працівниці… Вони всі причетні до війська, тим чи іншим чином. І я пишаюся цим, так як і в моїй родині і син, і чоловік, також на фронті з першого дня добровільно, тому що це був наш вибір.
Чотири роки — для них нічого не змінилося, вони у війську. А для мене це страшний виклик бути цілісною, напевно, і підтримувати їх, підтримувати тих чоловіків, які є мешканцями з моєї громади. 2022-2023 рік — це була одна історія. Ми всі намагалися швиденько зробити шалену купу матрезерву. Ми робили плани деокупації: п’ятиденний, десятиденний, тижневий, піврічний, річний. Тобто, ми все вже напрацьовували, дуже багато було завдань, дуже багато документів. А створення цих же матрезервів, а зараз вже 2026 рік, і деокупація, вона, очевидно, не дуже скоро… І вже потрібно переосмислювати, напевно, сенс наших військових адміністрацій.
Мається на увазі окупованих територій, підхід до них. Тому що суспільство вимагає комунікації і пояснень. А коли ти як тимчасовий орган і розуміння чітких рамок, що ти повинен робити, їх фактично немає і зараз, то коли нас створювали, ми розуміли, для чого нас створюють. А зараз до нас виникає питання навіть у центральних органів влади. Тобто для чого ви? Доведіть, потрібні ви чи не потрібні.
І зараз, я думаю, з цього меседжа випливе наша подальша розмова, про що ми і які ми. Про партнерство, про людей, про громади. Ну, скоріше всього, зараз для мене цінність — це люди. Тому що бути причетним до певних спільнот — спільнота Шульгинської громади, спільнота Луганщини, спільнота родин військових, — це причетність. Причетність до чого? А будь-яка спільнота — це люди. Це розуміння, комунікація, пояснення.
Вікторія Єрмолаєва: Тобто основна ваша задача зараз полягає у роботі з людьми, які мали досвід переселення?
Наталя Петренко: Абсолютно. І знову наголошую, що невелика громада, — відсоток, порівняно з більшими громадами міськими, звісно, менший, який виїхав.
І ще зіграв фактор окупації. У нас була «тиха окупація». Тобто нас дуже швидко захопили і зробили кільце, і весь фронт був спереду нас. Як виїздити? Ми не мали жодного, фактично, напрямку легального в Україну. Це було потрібно їхати або через Росію, або через Білорусь, і далі Європа і повернення в Україну. Я виїздила ще між Лозовою, Харківщиною і нашою Сватівщиною.
Ще був проїзд, і через п’ять днів, фактично, він був обстріляний і вже не було легального шляху. Далі дуже багато людей із моєї громади, з сусідньої громади Старобільської, виїхали в Європу. Переїхавши Росію, і зупинилися в Європі, були певні різні фактори. Люди побачили вперше Європу. Залишилося розуміння того, що буде мобілізація їхніх чоловіків чи дітей… Тобто я зараз не можу робити різких висновків щодо тих людей, які там залишилися.
Але ті, які в’їхали в Україну і реформа децентралізації породила дуже величезну довіру до оцих лідерів, які були на останніх виборах. Це сформовані команди, це якраз про виток розвитку. Ми вже нові керівники, які розуміли, що ми будемо щось робити нове. Якщо ти не будеш сидіти в кабінеті, а вишукувати для громади якісь можливості, то буде перевага і перспектива. І цим самим ми затягували дуже класні проєкти. Дякуючи Українському жіночому фонду, це перші такі потужні проєкти, які зайшли на мою територію. Я вступила в цей рух. Спочатку мене, напевно, не дуже розуміли чоловіки моєї громади, що я почала активувати активних жінок
Ми створювали, може я забігаю десь на якісь інші питання, але ми створювали групи самодопомоги жіночі саме. Ми виявляли якісь потреби, проблеми і закривали їх, вирішуючи певними проєктами. Пішов розвиток.
Люди побачили, що я не сиджу в кабінеті. Я не якийсь клерк, який виконує прості задачі. Я шукаю можливості. І зі мною виїхав колектив, вчителі, медики. І ті люди виїхали з довір’ю в те, що я нікого не змушувала, тому що це вибір кожного.
Ніхто, напевно, у війні не жив і не мав такого досвіду… Я ж залишалася певний час на своїй території у надії на те, що це швидко скінчиться. І я думала, що 2-3 тижні, а ми витримаємо, у нас вистачить запасу, духу, енергії, і тому подібного. Напевно, ми все зможемо. А потім, коли все-таки пішов перевал цієї гидодної сили, яка почала змушувати, які почали на допити тягати…
І тоді ми зрозуміли, що їх стає там більше. І у них зброя, а у нас нема нічого. У нас тільки ми зі своїми думками. А коли тобі з переклацуванням автомата говорять, що «инакомыслящие здесь жить не будут». То розумієш, що певний час ти тут жити не будеш. Тобі потрібно зберегти ресурс, здоров’я. І ми тоді прийняли рішення виїздити.
Я зібрала колектив, сказала, що виїжджаю, і наголошую, що буде нелегко, і попереджаю, давайте щось робити. І ми, фактично, за тиждень всі виїхали. І такий колапс стався, це в багатьох громадах. А зараз це питання існування нас тут, як релоковані інституції. Існування знову повертається до причетності до спільноти. Чи потрібна Луганщина, чи як? Тобто ми один одного підтримуємо, створюємо якісь форуми, про щось говоримо. Саме головне — підтримувати військо…
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!
На Громадське радіо повернувся подкаст про те, чому перемога неможлива без рівності і участі жінок. І як вони змінюють правила гри: на фронті, в громадах та за столом переговорів. «1325» — це спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Кожен із випусків розповідає, як принципи Резолюції «1325: Жінки, мир, безпека» втілюються в Україні.
Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки комунікаційній кампанії «1325: Жінки.Мир.Безпека», що реалізується Українським Жіночим Фондом за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади.