Анастасія Багаліка: Сьогодні ми будемо говорити на тему, яка дуже прямо зачіпає питання безпеки в нашому повсякденному житті. Ми поговоримо про роль цивільного захисту під час війни через призму порядку денного стратегії «1325 — Жінки, мир, безпека». Із нами у студії Любов Кірнос, начальниця відділу психологічного забезпечення управління персоналу головного управління ДСНС України в місті Києві.
Пані Любове, я вас вітаю. Мабуть, я попрошу найперше пояснити, що взагалі означає, і як ви відчуваєте гендерно чутливе реагування під час надзвичайних ситуацій, зараз, у час війни, що це таке для вас?
Любов Кірнос: Це дуже важливий момент, оскільки ми працюємо під час «прильотів» і бачимо, що є люди з інвалідністю, є люди маломобільні, є матері з дітьми. Які потребують правильного звертання до себе і правильного розуміння їхніх потреб. І ці моменти дуже важливо про них говорити.
Анастасія Багаліка: Я правильно розумію, що ви їздите безпосередньо на місця наслідків атак?
Любов Кірнос: Так.
Ліза Кузьменко: Як виглядає для вас ваша робота? Що найперше? Ви приїжджаєте, який є покроковий механізм, алгоритм?
Любов Кірнос: Скоординуватися зі штабом, — це старші керівники, які знають, де перебувають, скільки людей під завалами може бути, де є родичі загиблих, де є, як я вже сказала, люди з інвалідністю, люди маломобільні, люди старшого віку та інші категорії, діти тощо, де буде розгортатися штаб. Я повинна мати всю цю інформацію для того, щоб перенаправляти людей. Це дуже важливий фактор.
Тобто кожен спеціаліст не робить вузько тільки свою роботу. Тобто я психолог, все, я надаю першу психологічну допомогу, — ні. Нам важливо багато моментів, нам важливо упорядкувати хаос навколо, і це стосується також перенаправлення.
Тобто якщо я бачу людину, яка не є в гострому негативному емоційному стані, але їй потрібна інформація, я обов’язково її перенаправлю. Тому перше, що я роблю, це координуюся зі штабом і отримую інформацію. І запорука гарного емоційного стану чи стабільного емоційного стану людини якраз — мати інформацію.
Не маємо інформації — відчуваємо тривожність.
Тому це перший момент.
Потім я іду, дивлюсь, де цей штаб, я дивлюсь, що там є, вода, що потрібно і так далі. І також дізнаюся, де карети швидкої допомоги, дізнаюся, де будуть люди плівку отримати, щоб закрити вікна. Тобто в нас повинна бути ця вся інформація для того, щоб перенаправляти людей. Тому що перші, до кого звертаються цивільні люди з будь-якими питаннями, це до психологів.
Тому що рятувальники, вони розбирають завали, вони заняті іншою діяльністю, вони шукають людей під завалами, пошуковими операціями заняті. А наша ціль — спілкуватися з цивільним населенням і робити все, що від нас залежно, перенаправити і надавати відповіді. Тобто ми повинні знати все.
Те, що відбувається, де є укриття, бо інколи люди, які живуть на території будинку, кажуть, що в нас немає укриття. І ми кажемо, ні, у вас є укриття, пішли, я проведу.
Анастасія Багаліка: Тобто ви фактично зв’язкова ланка між постраждалами людьми і рештою світу, який, власне, теж вступає в реагування на надзвичайну ситуацію, але все це відбувається поступово.
Любов Кірнос: Так, по факту це не є основна моя діяльність, але ми цим займаємося. Ми повинні надавати першу психологічну допомогу, але, як я вже сказала, від того, що в людини буде повна інформація про те, де вона, що з нею, куди їй можна звернутися, вона буде стабільна.
А тоді вже мова йде про психоемоційну підтримку людини.
Анастасія Багаліка: Ви сказали, що потрібно розібратися на місці в такому хаосі. Я чула дуже різні історії про те, як люди реагують, і хтось саморганізовується. Як часто таке буває, від чого це залежить?
Любов Кірнос: Це залежить від досвіду людини, нервової системи, темпераменту, характеру. У нас, як я вже завжди пояснюю, мозок складається з двох півкуль — права і ліва. Права відповідає за емоцію, ліва — за логічне, конструктивне мислення.
Інколи в стресових ситуаціях зазвичай ми емоційні. Тобто ці півкулі не працюють збалансовано. Ми або на емоціях, або мислимо конструктивно. Повноцінно збалансувати емоції і конструктивне мислення не вдасться. Як би ми не хотіли здатися, що ми зараз на конструктиві, але якщо нас переповнюють емоції, то нам важко мислити логічно. Тому в тому і річ, що в екстремальних умовах важливо навчити нас, взагалі навчити людей справлятися і без психологів.
Тобто наше завдання не бути рятівною паличкою, і бути поруч, і завжди рятувати. Ні. Наше завдання – показати людям, що ти можеш і маєш у собі стержень, щоб впоратися із такими складними станами в будь-якій ситуації.
Інколи люди самоорганізовуються. Як раз у деяких людей включається оце конструктивне логічне мислення.
От у нас був недавно випадок, коли жінка під завалами подзвонила, викликала рятувальників, вона розкидала каміння навколо себе, оцінила обстановку. Тобто вона була повністю на конструктиві.
Я кажу, як так вийшло, що ти в цій ситуації не включила емоції, бо не знаю, як би я поводилась. Можливо, я панікувала би, я не опинялась в такій ситуації, мені важко аналізувати, як би це було. Я кажу, ти просто велика молодець.
Вона каже, я в звичайних дрібних ситуаціях зазвичай дуже емоційно хвилююся. Але в цій ситуації я зібралася. Тобто якраз ліва півкуля у неї ввімкнулася.
Тобто, щоб вижити, людина сама стабілізувала свій емоційний стан. Я не знаю, як у неї це вийшло, але по факту це свіжа історія з моєї професійної діяльності. Тому інколи так буває.
Анастасія Багаліка: Ми почали з того, що гендерно чутливе реагування враховує різні потреби. А от які це потреби? Чим вони відрізняються? Людей старшого віку чи, наприклад, для людей із інвалідністю. Чому їм може бути, наприклад, складніше в тому числі і психоемоційно реагувати?
Любов Кірнос: Як мінімум, такі приклади, які мені приходять в голову, в нас також є така вражлива категорія, як люди старшого віку.
І часто вони кажуть: «я не маю інформації», «я не є в тих ваших чатах, будинку і так далі, я не в курсі».
«Мені треба, щоб мені пояснили». Їм потрібно інколи провести їх за руку, пояснити, де що відбувається, де роздають ту саму плівку, хто з волонтерів конкретно, хто може прийти в їхню квартиру і допомогти їм це зробити.
Теж свіжий випадок, коли просто за руку старшу жінку підводила до кожного пункту. Спочатку пояснила, треба документи подати на відшкодування. Потім потрібно піти, подивитися, чи цілі у вас вікна. Так, нема вікон, пішли — отримаємо плівку. Потім, що далі з плівкою робити? Беру плівку, іду з плівкою, з бабусею далі до волонтерів. Пояснюю, що от в такій-то квартирі віддаю плівку, «віддаю» бабусю, а волонтери йдуть і закривають вікна.
Тобто якось виходить, що їм потрібно більше уваги. Однозначно більше уваги. І не завжди в людей старшого віку є родичі, які можуть бути поруч. Бо коли сім’я така, щось стається, «приліт», наприклад, у квартиру, і зруйнована квартира, всі живі, але приїжджають всі родичі, підтримують, і буквально за п’ять хвилин все вирішується, і все окей.
Але коли людина самотня, або родичі десь за кордоном, що часто зараз буває, з того, що я чую, спілкуючись з людьми на місцях «прильотів», то дійсно їм потрібно більше уваги, і, в принципі, більше увага їм надається. Тому що молоді самі організовуються, вони більш активні.
Ліза Кузьменко: А що говорити теж про інші групи? Ви сказали, ну, зрозуміло, є люди з інвалідністю, а є люди, які відносяться до маломобільних груп. Це які групи? Бо в нашому уявленні, що, по-перше, людина з інвалідністю — це обов’язково. Але не обов’язково. Це ж може бути… Це мама з дітьми. Яка їм може бути більше допомога потрібна?
Любов Кірнос: Абсолютно. Якщо це стосується мами з дітьми, то це може бути одяг. Вони більше турбуються, щоб швидше зрозуміти, де вони будуть ночувати. Бо не у всіх є можливість до родичів поїхати заночувати. Часто ставлять питання, куди я поїду. Конкретно мені потрібна ця інформація. Тобто, це якби вже батьки більше відповідальні за своїх дітей. І я вважаю, що така категорія осіб теж потребує більше ретельної уваги. Ми завжди їм приділяємо.
У нас завжди в кишенях бойовому одязі знаходяться іграшки, такі маленькі, які ми діткам роздаємо. Вони завжди всміхаються. Тобто, це теж допомагає якось налагоджувати контакт.
Ми завжди питаємо, що потрібно людині. Ми не нав’язуємося, не кажемо, я тебе зараз буду тут рятувати, розказувати, що тобі робити, як тобі краще, куди тобі поїхати взагалі.
Я тут все знаю. Ні. Наше завдання — дати людині розуміння, що вона не безпорадна, навіть втративши чи то квартиру, чи то навіть близьких, вона може далі жити, і в неї вистачить сили далі жити.
Ми кажемо, «я вірю, що в тебе все вийде, але тобі буде складно». «Я поруч, тебе перенаправлю куди потрібно».
Анастасія Багаліка: Це про суб’єктність постраждалих, такий неочевидний для багатьох момент. Що це не просто людина, яка жертва, яка потерпіла. Це все ж таки залишається суб’єктністю людини.
Ліза Кузьменко: Ви згадали про іграшку. Що ще є в кишенях у ДСНС? Ну, умовно. Я можу собі представити пластир або там, не знаю, ручка. Хоча я собі уявляю, що куріння — це шкідливо. Ми проти куріння, але не знаю. Запальничка. Що ще може бути?
Любов Кірнос: Ручка, блокнот має бути завжди, тому що інколи люди, які не можуть з нами спілкуватися, не чують нас, слабочуючи, ми можемо комунікувати з ними текстом, пишучи текст.
Тобто ми завжди до цього готові. Турнікет, рукавички. Обов’язково декілька пар. Ножиці, які розрізають одяг. Бинти, якісь перев’язки. Обов’язково термоковдри. Тобто завжди штани наповнені цими всіма речами. Є спеціальні кишені, тому все дуже зручно.
Анастасія Багаліка: Ми згадали категорію малобомбільних людей. Є серед них особлива категорія. Це люди, які лежать вдома, які не можуть взагалі спуститися, рухатися, підійти, наприклад, до крісла колісного чи ще щось.
І я багато чула історій, що дуже часто родини з такими людьми не спускаються в укриття. І це насправді дуже сумно і велика загроза для людей. Навіть якщо укриття знаходиться у дворі, це дуже виснажливий і тривалий процес.
Дійти до нього і забезпечити пересування туди-назад, якщо тривоги по кілька разів за ніч, то це взагалі, мабуть, чисто операційно не дуже реально. Чи часто ви стикаєтеся з таким, і як в цілому люди реагують на тему укриття-не укриття, ходити-не ходити? По-різному реагують. Немає такого, що люди кажуть, або я ходжу, або я не ходжу, бо що буде, то буде.
Любов Кірнос: По-різному кажуть. І це таке суб’єктне індивідуальне мислення. Ми завжди рекомендуємо, звісно, спускатися в укриття. Те, що стосується людей, які не можуть встати і піти в укриття через якісь певні фізіологічні стани. Після того, як щось стається, просто ми вже працюємо, коли стається біда. І рятувальники обходять всі квартири, дивляться, чи може там залишитися хтось, чи є там хтось.
І негайно евакуюють, якщо хтось залишився із самотніх або не самотніх, але маломобільних. Тобто людина, яка не може сама вийти. Тобто це в принципі сто відсотків завжди забезпечується, коли іде ліквідація наслідків.
Тому немає в мене такої відповіді, як люди ставляться. Але однозначно всім рекомендуємо йти. І будинки же різні.
Тобто немає скрізь вантажних ліфтів. Я живу в будинку неновому, де немає вантажного ліфта. Маленький ліфт.
Тобто всі розуміємо, що ми не живемо в ідеальних умовах.
Анастасія Багаліка: Я хотіла запитати, що коли йдеться про ліквідацію наслідків, то йдеться про що? Які ситуації? Розбір завалів? Іноді це ліквідація вибуху небезпечних предметів, які залишилися після удару?
Любов Кірнос: Дивіться, буде правильно, якщо не я буду це коментувати, тому що все ж таки в нас є мої колеги, які відповідають за профіль реагування та запобігання, то я можу неправильно терміни якісь використати. Але це може бути, як ви кажете, так.
Це внаслідок «прильотів» роботи рятувальні.
Ліза Кузьменко: А от є щось, що для вас, наприклад, у вашій роботі найскладніше з цього? Чи все, в принципі, це «робота»? Ну, очевидно, що все це «робота». Але, ну от, як для психолога, щось більш складно, щось менш складно, щось «звичніше» вже стало?
Любов Кірнос: Моя точка зору, що це індивідуально, у контексті. Для мене найважче працювати, коли є загиблі дітки. Коли ми бачимо тіла, коли потрібно з батьками працювати, коли ти розумієш, яка несправедливість, тому що дорослих теж шкода, але діти це взагалі, якийсь сюрреалізм в нас, що діти так мають гинути…
І це важко для мене особисто. У мене є дитина, мені це може резонувати. І коли я розумію, що перед зі мною працює колега, і вона може більш активно включитися у цю роботу, я так само спокійно можу перенаправити цю сім’ю до неї або до нього, і вони вже працюють.
Так буде ефективніше. Але я не можу сказати, що це якось заважає мені працювати. Та, це створює якийсь такий потім момент довготривалішого відновлення. Тобто більше потрібно буде затратити ресурсів власних, щоб відновити свій емоційний стан. Але я б не сказала, що це заважає.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!
Спільний проект за підтримки Представництва Фонду ім.Фрідріха Еберта в Україні (ФЕС). Думки, висловлені в цьому подкасті, не обов’язково відображають позицію ФЕС