Більшості українок важко приймати допомогу, бо виїхали успішні в мирному житті жінки — Закорко

Як Суми переживали російське вторгнення? Як прийняти рішення про евакуацію? Та що робити з провиною вцілілих?

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Вікторія Закорко

Більшості українок важко приймати допомогу, бо виїхали успішні в мирному житті жінки — Закорко
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/04/hr-4020_2021-04-29_zakorko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/04/hr-4020_2021-04-29_zakorko.mp3
Більшості українок важко приймати допомогу, бо виїхали успішні в мирному житті жінки — Закорко
0:00
/
0:00

Говоримо з Вікторією Закорко — сумчанкою, освітянкою. Вона розповідає про перші тижні війни у Сумах і свою евакуацію в Литву. 

«Було безсилля, розуміння, що ми заручники»: про початок вторгнення

Вікторія Закорко: Подзвонив син, сказав: «Мамо, почалася війна». Я була дуже розгублена, хоч ми з ним про це говорили. До цього можна бути готовим людям, дотичним до війни. Цивільним — не знаю, наскільки. Дуже добре пам’ятаю, що я у сина запитала: «Що робити?».

У нас високий будинок, ми живемо на 13 поверсі, вікна виходять на одну з головних магістралей міста. Удень я вже бачила колону ворожої техніки. Біля нашої обласної адміністрації вони ледь не сюжет телевізійний зробили, аби відмітитися зі словами, що пішли на Київ. І з того часу місто зачинилося.  

Я з мамою живу, у мене завжди є запаси продуктів і води. Тому я не можу пригадати, скільки часу я взагалі не виходила на вулицю. Десь кілька днів. Я розуміла, що це надовго. У мене ілюзій не було. Єдине питання було, наскільки жорстокими будуть дії. Було безсилля, розуміння, що ми заручники. А ще розпач, страх. 

Грудень у Сумах

Слухайте також: Коли мій старший син пішов на війну, у мене було відчуття, що він там при зброї із побратимами й вони знають, що робити — Світлана Поваляєва


У мене з 2017 року періодично бували панічні атаки при сильному стресі. А от з 24 лютого вони були майже кожного дня. Зв’язок з сином мене якось тримав. Причому я потім вже дізналась, що він в той же день поїхав записуватися в тероборону. Тобто, він готувався, розумів, що це все одно буде. 

Потім я дізналася, що у нас створюється тероборона. Дізналася, що Суми в облозі, йдуть бої на околицях міста. Слідкували за новинами, де, що, з якого боку.

Я загубилася в часі. Спиш дві-три години, повітряні тривоги, робиш, що встигаєш. Ми вирішили під час повітряної тривоги залишатися в коридорі за правилом двох стін. Тому що навіть виходити в загальний коридор мамі було важко. 

Увечері 7 березня було найбільше бомбардування. Відчуття таке, ніби цей літак пролетів прямо над нами. Потім писали, що він йшов на низькій висоті. Відчуття в оці кілька хвилин, коли ти почуваєшся мішенню й у тебе немає ніяких шансів себе захистити,  будуть зі мною назавжди. 

На наступний день я мамі проговорила, що якщо буде можливість, то я поїду. А про маму піклуватиметься брат.


Слухайте також: Щось таке стається з нами з віком, що ми дуже приростаємо корінням до землі, на якій ми живемо — психотерапевтка Наталя Підлісна


«Я вивезла керамічний дзвоник у вигляді ангелика, подарунок сина»

Вікторія Закорко: У мене вже був зібраний один наплічник, змінна білизна, футболка. Пам’ятаю, потім наші дівчата українські обговорювали, яку безглузду для виживання річ ви взяли з собою? От я вивезла керамічний дзвоник у вигляді ангелика, подарунок сина. Це символічна річ, яку я у 2014 році поклала у свій тривожний рюкзак.

Я прочитала, що  у нас погодили зелений коридор. На свій страх і ризик вирішила йти пішки. А перед тим троє близьких людей для мене принесли продукти й ліки. Це був дуже-дуже суттєвий запас для моєї мами. 

Дві години я йшла пішки, на той момент там були тисячі людей, з дітьми, всі чекали на автобуси. 

І це був ще один щасливий випадок для мене: буквально біля мене наші бійці тероборони зупинили стареньку «газельку», бо побачили, що там є два вільних місця. Попросили взяти ще двох людей. Так ми виїхали на Полтаву.

Про кінцеву точку у мене не було особливих планів. Чим далі, тим для мене, напевне, було безпечніше. Темна неосвітлена дорога. Мозок фіксує: «Невже це відбувається зі мною?».


Слухайте також: «5 днів я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»: історія жінки, яка евакуювала дітей та маму в Німеччину


«Більшості українок важко приймати допомогу, бо виїхали успішні жінки»

Вікторія Закорко: Я одразу написала Катерині в Литву. Мовляв, я така і така, оце я знаю, в цьому могла б бути корисною. Одразу запитала, чи є якась можливість у Литві долучитися до волонтерської чи громадської роботи. І Катя мені відписала: «Приїздіть, все влаштується по вашому приїзду».

Ми їхали майже 18 годин. В Конотопі підсіли дуже багато людей. Це був сидячий вагон. Він був вщент забитий, мамочки з дітками сиділи й лежали в проходах на речах. Казали намагатися пити менше води, щоб не ходити в туалет, не турбувати тих, хто у проході.

Вікторія працює з керамікою у Литві

Ми приїхали у Львів. Я себе дуже погано почувала, відчувала це прямо фізично. У потязі казали, що треба шукати намети Червоного хреста. Волонтери підказали, де. Коли мені поміряли тиск, то здивувались, як я взагалі змогла дійти. Тиск був 220 на 110. 

9 березня я поїхала з Сум, а 19 березня ми вже їхали на польський кордон. По Польщі їхали годин 14.

Коли приїхали в мою родину, теж не обійшлося без сліз. Такий стан, наче ти маленька дитина, дуже надзвичайний стан для дорослої людини. 

З’явилося почуття провини. Думаєш, чи ти варта того, як про тебе піклуються, як тебе зустрічають. Треба працювати з цією провиною тих, хто вижили. Бо вона вибиває з ефективності життя. Треба навчитися приймати допомогу, більшості наших жінок це важко. Тому що виїхали самостійні, самодостатні жінки, в більшості — жінки успішні в мирному житті. 

Вікторія проводить майстер-клас з малювання кавою у Литві

Слухайте також: Моїй дитині вже 25, тому ми разом зібралися і пішли у військкомат — журналістка, яка вступила до тероборони


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS