facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«5 днів я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»: історія жінки, яка евакуювала дітей та маму в Німеччину

Наталка Кликова-Волянюк залишила одне з містечок під Києвом з початком бойових дій. За 5 днів їй з двома дочками, мамою і собакою вдалося дістатися у Німеччину. 

Вона розповіла Громадському радіо свою історію. 

«5 днів я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»: історія жінки, яка евакуювала дітей та маму в Німеччину
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Наталка Кликова-Волянюк: У Німеччині ми вже 5 днів, але все одно реагуємо на кожен літак у небі над Німеччиною, озираємось, шукаємо сховище очима. Я думаю, усі ми зараз маємо такий стан. 

Коли ми сиділи у сховищі, я зрозуміла, що мій мозок, мозок здорової жінки, мами двох дітей, працював лише на три речі: треба добігти додому помити малу, бо їй рік всього, зварити якогось супу і між сиренами погуляти. І все. Тільки вижити.

Я довго не хотіла покидати своє місто. Але зрозуміла, що якщо мене будуть виковирювати зі сховища, я буду хіба тягарем.

Читайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ

«Шлях вовчиці»

Наш тато залишився в Києві. Коли ми прощалися, він сказав: «Сонечко, твоя задача — захищати дітей, моя — захищати рідне місто. Ви маєте кудись повернутися». Тому я взяла цю відповідальність.

Одній дитині рочок, дорослій доньці 18 років, мамі — 67 років. Вона теж витримала цей шлях. Наш песик Мані, якого ми колись знайшли на вулиці, теж як «синочок».

Чому я називаю це «шлях Вовчиці»? Бо я це у собі відчула. Як тільки я стала на вокзалі, щоб дістатися безпечного місця, я зрозуміла, як у мені прокидаються якісь прадавні сили. І мозок працював як комп’ютер.

Я поставила собі першу задачу: треба сісти в цей потяг. Друга задача: треба дістатися одного місця. Третя задача: дістатися в інше місце.

Ми їхали в нікуди, у нас не було до кого їхати, ми просто їхали  в безпеку. 


Читайте також: Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини


«Люди, які взагалі нас не знали, просто відкрили двері й сказали: ви з нами, будьте в безпеці»

Люди на кожному кроці нам допомагали. Головне, відкритися, просити й приймати цю допомогу. 

Ми приїхали до Варшави. Там купа людей. Ми нікого не знали. Але ми шукали волонтерів у яскравих жилетах. До нас одразу підбігла дівчинка. Вона запитала, чи треба нам психологічна допомога, чи треба водичка, чи треба їжа. На жилетах написано, якою мовою вони говорять. Для нас — це англійська, українська. Розуміємо російську, але не хочемо її розуміти. 

До нас підбігла Соломія, ми познайомились. І вона почала нами опікуватися, розказала, куди поїхати у табір для переселенців. Мою донку молодшу якраз звуть Соломія. Ми на все погоджувалися, бо нам просто хотілося спокою, байдуже де.

Раптом підійшов чоловік з класним авто, каже: «О, молода мамочка, поїхали в класний готель!». Я відчула небезпеку нутром. Наша Соломія одразу йому відповіла: «Ні!». Тобто, люди страхують навіть такі моменти. Допомагають не потрапити в чужій країні в небезпеку.

Моя подруга, яка давно в Чехії, запропонувала приїхати, взяти паузу, аби подумати, що далі. Коли ти розгублена, то це дуже допомагає. Вона постійно писала: «Дедлайн до 12, якщо ти нічого не знайшла, ти сідаєш в потяг — їдеш до мене». Такі прості речі справді рятують життя.

Далі відгукнулась одна з вчительок моєї старшої доньки. Вона в Німеччині. Ми просто просили контакти волонтерів. Так натрапили на чарівне коло: Наталя, вчителька моєї доньки, на своїх курсах німецької мови поговорила з іспанкою. Буквально за 10 хвилин родина, з якою живе іспанка, відписала, що готова і нас прийняти.

Люди, які взагалі нічого не знають про нас! Вони просто відкрили двері й сказали: ви тут, ви з нами, будьте в безпеці. 


Читайте також: Це злочини проти людства, я вже перестав називати це війною, я називаю це геноцид — активіст із селища на Київщині


Як просити про допомогу?

Вам треба прийняти рішення: або ви їдете, або ні. Коли приймаєш рішення самостійно, розумієш, що все інше теж залежить від тебе. Далі: обов’язково просити допомогу і бути відкритою до неї. Шукати офіційну допомогу, на кожному вокзалі є волонтери, вони скеровують далі.

Нікому не давайте свої документи — ні копіювати, ні зберігати. Ваші документи мають бути тільки у вас.

Будьте людьми. Якщо вас просять поступитися місцем — поступайтеся місцем. Якщо вас просять робити, як заведено у цій країні, зрозумійте: саме з вас складають уявлення про українців та українок. 

Варто писати всім знайомим, просити контакти, бути ініціативним. Я розумію, що дуже страшно, але треба зрозуміти: відповідальність врятувати себе — це ваша відповідальність. І тоді небо розкривається, допомога йде звідусіль. 

Всі переміщення потягами в Європі безкоштовні, просто показуєте свій український паспорт. Український паспорт — це наш квиток.


Слухайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати


«П’ять днів я була я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»

У стресових ситуаціях у кожної є своя роль. Ми на цьому шляху це побачили. П’ять днів я була я була ніби вовчиця, що веде свою зграю, дівчата слухались просто без слів. Мама моя відразу відчула, що всіх треба годувати вчасно. Навіть у таборі для біженців, перед дорогою, коли я вибудувала маршрут, бачу: а в сумці вже 4 бутерброди й водичка. 

Софія, моя старша донька, допомагала мені всім, про що я просила: знайти точку на мапі, знайти потяг. 5 днів у дорозі я була головною. А коли ми приїхали в Німеччину, де багато людей знає англійську, яку моя Софія знає досконало, ролі в момент перемикнулися: вона почала перекладати, все організовувати. Ми з мамою наче стали її доньками. І ми на це погодились, бо у тій ситуації саме вона знала, що робити. 

Але мама знайшла себе знову: вона готує їжу, навіть господарям цього будинку, де ми зараз. Найменшенька, якій рік, дуже добре відчуває мене. П’ять днів я забороняла собі плакати, вона відчувала цей настрій. Вона була настільки зосередженою! Хоч довкола й була купа людей. А вона за свій рік стільки людей ніколи не бачила. 

Дуже важливо, коли ви всі одна одну відчуваєте. Якщо зараз одній погано, дві інші підхоплюють і ведуть далі. Я побачила, як ми можемо одна одну підтримувати. Це наше «як ти?» — це ж більше, ніж «привіт». Це означає «я тебе дуже люблю, я дуже хвилююсь за тебе». Я відчуваю це. І дуже хочу, щоб ми це зберегли. 

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Чому США ввели санкції проти нафтових компаній РФ лише зараз

Чому США ввели санкції проти нафтових компаній РФ лише зараз

Не треба покладати надій на МКС — експерт про Нетаньягу і Путіна

Не треба покладати надій на МКС — експерт про Нетаньягу і Путіна

Зустріч Трампа з Путіним є легітимізацією останнього — експерт

Зустріч Трампа з Путіним є легітимізацією останнього — експерт

Проблема джипінгу у заповідних зонах існує практично скрізь по Україні — еколог

Проблема джипінгу у заповідних зонах існує практично скрізь по Україні — еколог