«5 днів я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»: історія жінки, яка евакуювала дітей та маму в Німеччину
Наталка Кликова-Волянюк залишила одне з містечок під Києвом з початком бойових дій. За 5 днів їй з двома дочками, мамою і собакою вдалося дістатися у Німеччину.
Вона розповіла Громадському радіо свою історію.
Гості1
Наталка Кликова-Волянюк: У Німеччині ми вже 5 днів, але все одно реагуємо на кожен літак у небі над Німеччиною, озираємось, шукаємо сховище очима. Я думаю, усі ми зараз маємо такий стан.
Коли ми сиділи у сховищі, я зрозуміла, що мій мозок, мозок здорової жінки, мами двох дітей, працював лише на три речі: треба добігти додому помити малу, бо їй рік всього, зварити якогось супу і між сиренами погуляти. І все. Тільки вижити.
Я довго не хотіла покидати своє місто. Але зрозуміла, що якщо мене будуть виковирювати зі сховища, я буду хіба тягарем.
Читайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ
«Шлях вовчиці»
Наш тато залишився в Києві. Коли ми прощалися, він сказав: «Сонечко, твоя задача — захищати дітей, моя — захищати рідне місто. Ви маєте кудись повернутися». Тому я взяла цю відповідальність.
Одній дитині рочок, дорослій доньці 18 років, мамі — 67 років. Вона теж витримала цей шлях. Наш песик Мані, якого ми колись знайшли на вулиці, теж як «синочок».
Чому я називаю це «шлях Вовчиці»? Бо я це у собі відчула. Як тільки я стала на вокзалі, щоб дістатися безпечного місця, я зрозуміла, як у мені прокидаються якісь прадавні сили. І мозок працював як комп’ютер.
Я поставила собі першу задачу: треба сісти в цей потяг. Друга задача: треба дістатися одного місця. Третя задача: дістатися в інше місце.
Ми їхали в нікуди, у нас не було до кого їхати, ми просто їхали в безпеку.
Читайте також: Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини
«Люди, які взагалі нас не знали, просто відкрили двері й сказали: ви з нами, будьте в безпеці»
Люди на кожному кроці нам допомагали. Головне, відкритися, просити й приймати цю допомогу.
Ми приїхали до Варшави. Там купа людей. Ми нікого не знали. Але ми шукали волонтерів у яскравих жилетах. До нас одразу підбігла дівчинка. Вона запитала, чи треба нам психологічна допомога, чи треба водичка, чи треба їжа. На жилетах написано, якою мовою вони говорять. Для нас — це англійська, українська. Розуміємо російську, але не хочемо її розуміти.
До нас підбігла Соломія, ми познайомились. І вона почала нами опікуватися, розказала, куди поїхати у табір для переселенців. Мою донку молодшу якраз звуть Соломія. Ми на все погоджувалися, бо нам просто хотілося спокою, байдуже де.
Раптом підійшов чоловік з класним авто, каже: «О, молода мамочка, поїхали в класний готель!». Я відчула небезпеку нутром. Наша Соломія одразу йому відповіла: «Ні!». Тобто, люди страхують навіть такі моменти. Допомагають не потрапити в чужій країні в небезпеку.
Моя подруга, яка давно в Чехії, запропонувала приїхати, взяти паузу, аби подумати, що далі. Коли ти розгублена, то це дуже допомагає. Вона постійно писала: «Дедлайн до 12, якщо ти нічого не знайшла, ти сідаєш в потяг — їдеш до мене». Такі прості речі справді рятують життя.
Далі відгукнулась одна з вчительок моєї старшої доньки. Вона в Німеччині. Ми просто просили контакти волонтерів. Так натрапили на чарівне коло: Наталя, вчителька моєї доньки, на своїх курсах німецької мови поговорила з іспанкою. Буквально за 10 хвилин родина, з якою живе іспанка, відписала, що готова і нас прийняти.
Люди, які взагалі нічого не знають про нас! Вони просто відкрили двері й сказали: ви тут, ви з нами, будьте в безпеці.
Читайте також: Це злочини проти людства, я вже перестав називати це війною, я називаю це геноцид — активіст із селища на Київщині
Як просити про допомогу?
Вам треба прийняти рішення: або ви їдете, або ні. Коли приймаєш рішення самостійно, розумієш, що все інше теж залежить від тебе. Далі: обов’язково просити допомогу і бути відкритою до неї. Шукати офіційну допомогу, на кожному вокзалі є волонтери, вони скеровують далі.
Нікому не давайте свої документи — ні копіювати, ні зберігати. Ваші документи мають бути тільки у вас.
Будьте людьми. Якщо вас просять поступитися місцем — поступайтеся місцем. Якщо вас просять робити, як заведено у цій країні, зрозумійте: саме з вас складають уявлення про українців та українок.
Варто писати всім знайомим, просити контакти, бути ініціативним. Я розумію, що дуже страшно, але треба зрозуміти: відповідальність врятувати себе — це ваша відповідальність. І тоді небо розкривається, допомога йде звідусіль.
Всі переміщення потягами в Європі безкоштовні, просто показуєте свій український паспорт. Український паспорт — це наш квиток.
Слухайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати
«П’ять днів я була я була ніби вовчиця, що веде свою зграю»
У стресових ситуаціях у кожної є своя роль. Ми на цьому шляху це побачили. П’ять днів я була я була ніби вовчиця, що веде свою зграю, дівчата слухались просто без слів. Мама моя відразу відчула, що всіх треба годувати вчасно. Навіть у таборі для біженців, перед дорогою, коли я вибудувала маршрут, бачу: а в сумці вже 4 бутерброди й водичка.
Софія, моя старша донька, допомагала мені всім, про що я просила: знайти точку на мапі, знайти потяг. 5 днів у дорозі я була головною. А коли ми приїхали в Німеччину, де багато людей знає англійську, яку моя Софія знає досконало, ролі в момент перемикнулися: вона почала перекладати, все організовувати. Ми з мамою наче стали її доньками. І ми на це погодились, бо у тій ситуації саме вона знала, що робити.
Але мама знайшла себе знову: вона готує їжу, навіть господарям цього будинку, де ми зараз. Найменшенька, якій рік, дуже добре відчуває мене. П’ять днів я забороняла собі плакати, вона відчувала цей настрій. Вона була настільки зосередженою! Хоч довкола й була купа людей. А вона за свій рік стільки людей ніколи не бачила.
Дуже важливо, коли ви всі одна одну відчуваєте. Якщо зараз одній погано, дві інші підхоплюють і ведуть далі. Я побачила, як ми можемо одна одну підтримувати. Це наше «як ти?» — це ж більше, ніж «привіт». Це означає «я тебе дуже люблю, я дуже хвилююсь за тебе». Я відчуваю це. І дуже хочу, щоб ми це зберегли.
Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо
Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
