Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини
Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини
0:00
/
0:00

Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини

Населені пункти під Києвом залишаються місцем протистояння російських окупантів та української армії. Якісь міста та села частково або повністю захоплюють російські військові, у якихось — тривають бої. Українська влада намагається евакуювати цивільних зеленими коридорами. Але це не так просто, адже окупанти продовжують обстріли, розстрілюють евакуаційні колони.

В ефірі Громадського радіо ми зібрали кілька історій людей, яким все ж вдалося у різний спосіб вирватися.

Тікали городами: історія евакуації Олени

Олена — з села на Київщині, неподалік Бучі. Назву не називає з міркувань безпеки.

«Було дуже важко. Майже в перший день зникла електроенергія. Не було тепла, газу. Спочатку ми думали, що все швидко відновиться. Але потім побачили російські танки на вулицях нашого села. Росіяни просто їздили на БТР, стріляли. Стріляли й з мінометів просто по порожньому селу. Мабуть, боялися, що в них летітимуть «коктейлі Молотова», — згадує Олена.

Село мобілізувалося. На вулицю вийти не могли, але зробили ходи через двори. У когось був колодязь — всі ділилися водою. В одного селянина не зник газ — усі там готували.

Відсутність інформації була одним з найбільших випробувань. На все село був один генератор. Хто дізнавалися новини — ділилися з усіма.

«Шляхом згуртованості ми й змогли вижити ці тижні. На нашій вулиці у хлопця вибігла кішка. Він побіг за нею, у нього потрапила міна, його розірвало. Після того було справді важко. Це не війна у розумінні війни, коли військові воюють з військовими. Вони реально стріляють в цивільних», — розповідає Олена.

Гуманітарного коридору до села Олени не було. Довелося проїхати 7 км до найближчого «зеленого коридору».

«Я не кажу, що треба панікувати. Але не треба й чекати до останнього. Виїжджайте, як тільки бачите, що щось іде не так. Не треба чіплятися за хату до останнього. Ми все відбудуємо. Все налагодимо після нашої перемоги. Головне, щоб всі були живі», — додає вона.

Київщина, Макарів, зруйнований Будинок культури

Читайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ


Сльози, побачивши ЗСУ: історія евакуації Руслана

Активіст з Немішаєвого Руслан евакуювався до Києва. Каже: розуміє, що Київ теж готується до протистояння російським окупантам.

«Коли їхав, попрощався з деревами, які там залишилися, бо знаю, що як повернусь — там уже нічого не буде. У Києві я краще зможу допомагати своїй громаді. Тут є інформація, інтернет. Вже не кажучи про елементарне тепло», — розповідає він.

Евакуюватися вдалося з другої спроби. У перший день нікого не впустили в автобус.

«Другого дня евакуація мала бути зранку, її перенесли на 14:30. Було близько 700 людей. Але, на жаль, не всі змогли пройти. Бо насправді по Немішаєвому дуже небезпечно пересуватися. Дорогою я нарахував щонайменше 4 точки, на яких стоять окупанти», — розповідає Руслан.

Руслан вивіз свого дідуся. Мама з татом залишилися у Немішаєвому. Доглядатимуть за тваринами, що зосталися у селищі. У мами немає щитоподібної залози, тому їй потрібно регулярно вживати гормони. Запас гормонів нині має на місяць. Дуже потрібна гуманітарна допомога: хоча б ліки та їжа.


Немішаєве — селище в Бучанському районі Київської області, за 38 кілометрів на північний захід від Києва. Від початку повномасштабного вторгнення росії Київщина страждає від постійних обстрілів російських окупантів. 2 березня російська армія зайшла у Немішаєве. Загарбники гатять про цивільних будинках та грабують магазини.


«Люди, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, я вас дуже прошу, не їдьте самовільно. Тому що людей, які поїхали перед Червоним Хрестом, бо втратили надію на евакуацію, їх усіх повернули», — наголошує Руслан.

Активіст рекомендує видаляти з телефону усі фото, що можуть спровокувати окупантів. Хоча у них телефони не перевіряли, але таке можливо.

«Коли ми в’їхали на територію, підконтрольну українським Збройним силам, в усіх потекли сльози», — розказує він.

За словами Руслана, у Немішаєвому залишилися щонайменше тисяча людей.

«У Немішаєвому у мене було все. А потім потихеньку війна крала по цеглинці мого будинку, мого життя. Спочатку забрала у мене спокій та сон. Потім тепло, газ, їжу, воду. А зараз забрала мене від моїх рідних і тварин. Учора я заснув в автобусі, мені снилася моя собака. Ми з нею 15 років прожили разом.

Але я бачив наших військових: вони молодці. І російський корабель, і літак, і солдати підуть туди, куди їх послали», — переконаний Руслан.

російські військові на Київщині

Читайте також: Це злочини проти людства, я вже перестав називати це війною, я називаю це геноцид — активіст із селища на Київщині


Про гуманітарний коридор не знали: історія Ярослави

Ярослава пробула у Ворзелі на Київщині 13 днів.

«У перший день, почувши вибухи, ми тікали з Києва. Вирішили їхати до Ворзеля, бо у чоловіка там батьки. З другої доби війни кожного дня ставало гірше. Спочатку вимкнули світло, опалення. Не було зв’язку: зовсім, ніякого. Наостанок — вимкнули газ. Готували їжу на вулиці, на вогні», — розказує вона.

Вулицями їздили танки. Тиша тривала по 2-3 год.

«За 500 м від нашого дому, біля траси весь час лунали вибухи. Неймовірна кількість пошкоджених будинків, постраждалих людей», — розповідає вона.

Перші днів 5, поки можна було пересуватися містом, Ярослава намагалася допомагати дитячому та пологовому будинкам. Але згодом вулиці заповнили російські військові. Пересуватися вільно стало неможливо. Про «зелений коридор» Ярослава не знала, бо не було зв’язку, аби побачити повідомлення.

«Ми виїхали до сільради, сподіваючись на можливий самостійний виїзд. Обвішали автівки білими ганчірками, хтось писав «Діти» на них. Позаду почали рухатися російські танки. 15 автівкам вдалося виїхати на свій страх і ризик. На російських постах відкривали багажники. Місцеві, які знали де є шанс проїхати, змогли проскочити», — розказує Ярослава.

Каже: найбільше додає сил в таких обставинах підтримка людей. Людям, які виїжджають, рекомендує добре поспати.

«Потім дуже важко відновлювати харчування. Бо ти 13 днів ділиш харчі, п’єш талий сніг. Але треба потроху починати їсти. Після відновлення — важливо допомагати іншим. Якщо відчуваєш, що ти в силах, то тобі може допомогти те, що ти допомагатимеш іншим», — розповідає Ярослава.

Ірпінь на Київщині

Нагадаємо, в Ірпені російські окупанти розстріляли кореспондента New York Times.

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини