Коли дитина стає самостійною, тобі одразу дзвонить у двері старість — Ірма Вітовська

Довідка

• Ірма Вітовська-Ванца — лауреатка національних премій з кіномистецтва «Золота дзиґа». Два роки поспіль визнана найкращою акторкою національної премії від кінокритиків «Кіноколо» (найкраща акторка 2018 та 2019 року за фільми «Брама» та «Мої думки тихі»). Двічі володарка національної премії «Телетріумф». Володарка театральної премії «Київська пектораль» та «Золотого Дюку» на Одеському міжнародному кінофестивалі 2019 року за найкращу акторську роботу у фільмі «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча. Ірма Вітовська стала першою лауреаткою премії Women in art від HeForShe в категорії «Театр та кіно», створеною ООН та Українським інститутом
• Є активною громадською діячкою, відстоює реформи у сфері культури.
• Володарка національних премій, учасниця міжнародних театральних та кінофестивалів. Декілька років поспіль входить у список відомих митців та громадських діячів за версіями видань «Новое время» та «Фокус».

Про ролі і персонажі

Я би віднесла роль у стрічці «Мої думки тихі» до однієї із найкращих знакових ролей у моїй творчій біографії, яка ще тільки починає розвиватися. Я думаю, що такі ролі в акторів трапляються нечасто — які входять в їх біографію. Але і справді — і баба Пріся з «Брами», і Галина зі стрічки «Мої думки тихі» — це дуже великі планки самої драматургічної складової персонажу. Актору треба бути готовим до таких ролей. Я дуже дякую своєму майстру ремесла Богдану Козаку, що я вмію розібрати персонаж і дуже добре знаю, що таке психологія, дієвий розбір, що таке соціальний рівень — тобто вивчити свого героя і адвокатувати його. Якщо він негативний, ти повинен його полюбити, знайти в ньому позитив, тому що немає білого і чорного. Я дуже не вірю в героїв героєвичів і злодіїв злодієвичів. Дуже люблю об’ємний персонаж: наче злодій, але в нього є якісь сентименти. У глядача завжди має бути надія, що злодій от-от виправиться, а герой от-от спіткнеться.

«Мої думки тихі»

Мені подобається грати героїнь, які не схожі на мене справжню. Це – ремесло, це — експеримент. Мені самій цікаво. Це, мабуть, з дитинства. Коли я грала в театральній студії в дитинстві, я була дуже гарненька, худенька, і мені запропонували зіграти Еллі в «Смарагдовому місті». А я казала, що я не хочу грати Еллі, а хочу грати Страшилу. Завжди мене цікавили персонажі, які від мене кардинально далекі, яких треба долати. Щось треба долати, щоб їх створити.

Тут з Галиною в мене так само. У мене ж у житті все окей: є сім’я, є чоловік, є син, який ще не їде в Канаду (у фільмі син Галини хоче поїхати жити до Канади — ред.). І я люблю свою професію, і ніби все складається. А у цієї людини все інакше. Єдине в нас спільне – це те, що ми обидві з 90-х. Я пам’ятаю цей час, я обожнювала цю пісню Spice Girls — Viva Forever, я так вболівала, щоб була ця пісня.

Ця жінка не поїхала свій час у трудову міграцію, вона зараз там підпрацьовує, їздить, але в основному — це таксі. Це та людина, яка не наважується кардинально щось міняти. Тримає її оцей Вадик, а чим він її тримає? Він ніби не вміщується ні у що. Він ніби самостійний, але ще не готовий, і за її переконанням теж.

Подивіться, воно ж навіть не може собі дати раду — ні в купе, ні в машину влізти. Він такий ніби виріс, ніби – ні. І це для неї такий біль, він для неї абсолютно безпомічний. Але вона — жінка, ще відчуває сексуальну потрібність, в неї ще там гуляє і хочеться. Якщо розбирати, то вона в абсолютному неприйнятті того, що — все. І поки в тебе дитина, ти ще молода, а коли дитина тебе «відрізає», мені здається, тобі одразу дзвонить у двері старість. Навіть якщо це стається у 35, 38, 40.

Коли дитина каже, що все — я тепер самостійна, вам дзвонить додому старість

Кульмінаційна сцена для мами була в машині, і мені її було легше проживати до і після. Його одного з усього Києва вибрали в Канаду. Це таке відчуття, коли ви отримали удар емоційний, і вам не можна показати. Ви посміхаєтеся, але готові розсипатися. І в душі йде така трембола, що всі вас залишать і ви розреветеся. Вона проревіла потім. Після сцени на кухні в ліжку вона проревіла. І якщо ви знаєте, що буває між монтажами, між сценами, які з’являються, ви правильно існуєте на наступній сцені. Ви живете те, що поза сценами.

Театр і кіно

Мені взагалі здається, що нам потрібен майстер по існуванню в театрі і майстер по існуванню в кіно. В нас є тільки деякі викладачі, які якісно вчать, як існувати в кіно. Але в нас же ж диплом — актор театру і кіно, і в прецесійних державних ВНЗ я б про цю річ подумала. Тому що я, наприклад, самоучка в кіно, техніку в театрі ти ніяк не перекладеш на кіно. Я б навіть казала, що театр – це перевтілення, а кіно – це повне розчинення. І це абсолютно інше існування.

Я бачу одразу, що герой існує у тексті/підтексті, оцінюю те, що відбувається у кадрі. Але мені бракує мільйона думок, які є не потрібними навіть у ньому зараз. Ми з вами говоримо, але людина ніколи не думає однією думкою, — ще однією і поза цим. Є мільйони [думок], які взагалі не потрібні, але вони влітають. І це є важливо. А особливо щодо вашого персонажу — ви повинні народжувати його думки, навіть його мовою, його рівнем освіти, його цінностями.

От Галина, ясно, що з родини не закарпатської, ясно, що її родичі, це, скорше за все, якась родина – чи то її мама звідси, чи це родина її колишнього чоловіка. Але вона – продукт абсолютно не закарпатського етносу. Це люди, які вже з міста, які пострадянські, можливо, батько був військовим і вони переїхали, і там з’явилася Галина. І вона розчинилася, як і багато родин, які заселялися на західні Україні. От ті персонажі, які проходять, дуже прив’язані до своїх регіональних забарвлень: митники, продавці, люди на водах. А вони от з Вадимом трохи вибиваються. Але в цьому мені і класно, тому що ця стрічка виходить поза Ужгородом тоді. Ця історія могла трапитися у будь-якому місті нашої країни, вони могли їхати записувати і в Херсонську область, і в Чернігівську, і в Черкаську. Я думаю, мами і в Польщі, і в Чехії впізнають себе, і французи реагують сильно. Мама, здається, всюди мама.

Чи щаслива Галина у Ґенку? Тут відкритий фінал. Я б сказала, що вона в Ґенку працює на заводах і робить шоколадне фондю. І Енсо поїде так само і зрозуміє, що просто на роботу запросили. І все це вона вигадує, бо вона не може визнати, що не щаслива, що їй не щастить з чоловіками. Попри її гординю і гідність, вона вважає, що вона цікава. Але все-таки, вона дуже оберігає свого хлопчика і йому бреше. В цій картині кожен отримує те, що він захоче. Хтось захоче вірити, що їй добре, і я буду щаслива, що моїй Галі добре.

Я дуже люблю такі речі, коли не все однопланово, коли є що домислити, розгадати, піти другий раз іще. Давайте ми справді повіримо, що вона все-таки поїхала в Ґенк, живе з Енсо і нарешті благополучно себе почуває.

Є глядачі, які не сприйняли. Є такі, які люблять жорстку комедію з брутальностями. А є дуже цнотливі глядачі, і їм потрібні герої, які існували на початку ХХ сторіччя — прилизані, гарні, благородні, штучні. Всім не вгодиш. Але, вибачте, це дебют. Ми багато назвемо хороших картин у багатьох майстрів от таких, як зняв хлопчик свій перший фільм? Це – перший фільм. Він абсолютно готовий, там немає питань. Це зрозуміла історія з абсолютно абсурдним переламаним поглядом на світ. І там не готують на ваш «ха-ха». Можливо, треба було бути чесним і сказати, що це трагікомедія, можливо, це лірична комедія. Але комедій багато, і це теж комедія, і в Чехова — теж комедії, і «Три сестри» — комедія, це дуже смішно. Я не знаю, чому більшість постановок ставлять про страждання.

Не буває смішно і сумно, воно так поруч — на таких гірках. Це – чесне кіно

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.