Світлана Поваляєва: Я такого не переживала давно. Усі мої заблоковані спогади, в тому числі й з Майдану у форматі дежавю накладалися кожен день.
І тому в переддень, чи за кілька днів до того, оті відчуття, які з’являлися перед побиттям під стелою, перед убивством Нігояна і Жизневського, перед розстрілом Небесної сотні — ця порожнеча всередині, яку неможливо описати словами і якась ясність всередині. Ти бачиш світ, як він є, і розумієш, що щось зараз буде. То такі самі відчуття мене накривали. І так було зрозуміло, що буде війна.
Якраз у переддень ПЕН український зробив нам тренінги з такмеду, а потім ми ще з чоловіком сходили на фільм Сенцова «Носоріг». І це все було як у вакуумі, ніби під водою.
24 лютого я прокинулася від того, що мій син повністю вбраний вже, зайшов в кімнату і сказав, вибачте, я процитую без купюр: «Мать, вставай, по Борисполю *уярять балістичними ракетами». Мало того, він ще й воду поперекривав. А я кажу: «А що ж я можу зробити?» Він каже: «Ну хоча б, щоб тебе це уві сні не застало». Це, власне, був початок. (пізніше з’ясувалось, що перші удари рф завдала по Василькову, — ред.)
Читайте також: Щось таке стається з нами з віком, що ми дуже приростаємо корінням до землі, на якій ми живемо — психотерапевтка Наталя Підлісна
А старший син — взагалі вони виявилися відрізаними, бо вони на Десні, і там одразу підірвали міст наші. і вони добу оце все спостерігали, все це через голову у них літало. І вони думали, що Києва вже не існує. Він мені дзвонив і казав: «Мамо, ви ще живі? давайте приїжджайте до нас».
Тетяна Трощинська: Як змінюється оце відчуття, коли ти розумієш, що обидва сини в Збройних силах, і вони роблять дуже важливі речі, але обидва дуже ризикують?
Світлана Поваляєва: Я сама весь час над цим думаю. В мене діти — то зі мною, то вже без мене весь час ходили на акції протесту, коли це було насправді небезпечно. При цьому вбити там могла і наша тодішня «доблесна» міліція.
Чесно: коли мій старший син пішов на війну, у мене було дивне і цинічне відчуття, що він там при зброї з побратимами, і, принаймні, люди знають, що робити. Не так, як люди в центрі міста, яких просто беруть і розстрілюють, беззбройних.
І в якомусь сенсі мені за нього було спокійніше, ніж на усіх цих акціях протесту.
Тому це все поступово відбувалося, не виглядає так, що, ось, росла мамина квіточка, у тут раз — і пішла на війну.
І я думаю, що мені в цьому ще допомагають якісь буддистські практики, тому що це не просто ідеї, які тобі подобаються, це докорінне бачення світу. Ти просто приймаєш те, що може статися з будь-яким людським життям, навіть у мирний час, будь-якої миті. Це красива ідея, і я розумію, що якщо ти її не пережив, то це виглядає як мемчики у фейсбуці. Але у мене подібний досвід проживання, тому ти розумієш, що це найгірший спосіб прожити життя.
Тетяна Трощинська: Повернемося до теми Києва. По-перше, що ви робили весь цей час, по-друге, про саме місто — як середовище.
Світлана Поваляєва: Я живу у досить специфічному районі. У нас є громада. І майже вся ця громада брала участь у Майдані. І тому у нас у будинку одразу всі, за ініціативою мого сина, Романа Ратушного, організувалися, що робити, що кому треба, хто виїжджав, хто не виїжджав, і так далі.
Але чути і бачити вибухи, бачити черги… Ми не звикли до черг, ми не совєцький союз.
У нас із балкона відкривається величезна панорама на увесь схід — на ВДНХ, на Теремки, на Жуляни, Жуляни тут поруч, літають ракети. Ми на другий день вже зрозуміли, де ППО, де не ППО.
Як у китайському цирку — у тебе постійно ці літаючі дракони. Особливо вночі це «красиво». Я коли дізналася, що генерал Кривонос керує обороною Жулян, я одразу заспокоїлася і зрозуміла, що все буде добре.
Одразу наша хлопці, там і мої друзі з ТРО, вони біля Ірпеня стояли, їм потрібні були якісь елементарні речі. І звісно наслідки боїв на Берестейській, згорілу техніку, всі ці мальовничі блокпости, все що далі прилітало на Лук’янівку чи Куренівку, ми все це бачили.
При тому, що Київ порожній, вулиці порожні, машини не їздять, це зараз уже пробочки з’явилися. Мене це увесь час нагадувало фільм «Я — легенда», такий абсолютний сюр. І ти стоїш у центрі космосу, це небо, цей порожній Київ і тільки: бух, бух, бух! І ти ніяк не може це сприйняти як безпосередню небезпеку.
Найдивніше, що увесь цей час працювали квіткові кіоски. Навіть аптеки не працювали, а квіткові кіоски працювали. Навіть було таке, що вони повиносили квіти під Софію, виклали таке величезне панно, і потім усі хто хотів, брали квіти собі, або роздаровували дівчатам з ТРО, сюрреалістичні картини.
Тетяна Трощинська: Не було думки їхати? Чи люди може казали: їдь!
Читайте також: Мама в окупації садить картоплю і чекає на ЗСУ, — каже собі, що вони продовжують жити — Олена Кулигіна
Світлана Поваляєва: Не просто люди. Нам наш син молодший, Роман, не просто говорив, він вимагав, щоб їхали. Він нам розписував те, що сталося в Бучі й Ірпені. Він казав, що з нами так буде, що русня буде в Київ заходити і виходити, і якщо ми не воюємо і без зброї, то з нами буде таке от, і що ми ідіоти і нічого не розуміємо, і щоб ми негайно виїжджали з Києва.
Раціонально мені взагалі складно пояснити мою внутрішню впевненість, що , по-перше, цього в Києві не станеться, і по-друге, я не зможу поза Києвом якось адекватно функціонувати і просто здурію. І моє місце тут, і виявилось, що я права.
Тетяна Трощинська: Трохи насамкінець про перемогу. Як ви її собі уявляєте?
Світлана Поваляєва: Я можу сказати, як я хочу її уявляти. Як абсолютно таку утопічну: ми всі виходимо на вулиці, плачемо за нашими загиблими, обіймаємось і кажемо: все, ми перемогли. І цієї хтоні рашистської просто нема. На жаль, я розумію, що так не буде.
Але дуже хочеться якоїсь більш менш окресленої картини, щоб це був якийсь документ, який би фіксував, що ця основна війна, цей напад завершені, щоб всесвітня позитивна пропаганда повідомила про перемогу добра над злом.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS