«У кожного своя війна»: Міла Реутова про те, як долати онкологію і жити з діагнозом «рак»

• Коли я захворіла у 2015 р., перше, що мені було потрібно, крім того, щоб поставити правильний діагноз і призначити лікування, — це приклади людей, які  вже пройшли складне лікування, які вже живуть з цим. Мені хотілось з ними поговорити. І дізнатись, наскільки все це страшно і наскільки все реально. І чи варто це все починати. Оце головне питання: чи варто це починати і чи можна з цим жити.
• Бувають різні види раку, різні стадії, різне лікування. Якщо хвороба виявлена раніше, лікування може бути не таким агресивним, травматичним, тривалим, хвороба прогресує не так швидко. І тіло людини справляється, і людина може виглядати досить звичайно.  Звичайно, на більш просунутих стадіях – операції, хіміотерапія. Багато хіміотерапій мають таку побічну дію як алопеція (випадає волосся). Але з’являються нові препарати, і вчені працюють не лише над тим, щоб вони долали рак, а й мали менше побічних, токсичних впливів на людину. Наприклад, я капала ще рік хіміотерапію, а волосся почало рости, і була нормальна коротка стрижка, от як у вас.

• Якщо я не збиралась захворіти  на рак, я купувала яскраві речі, носила високі підбори, у мене купа косметики, я звикла за собою доглядати. І ось я запитую: мені що, все це скласти в мішечок, винести на смітник? Мені хочеться продовжувати жити звичним життям. І мені не хочеться ловити на собі співчутливі погляди, коли людина на тебе дивиться, а у неї спочатку шок, потім паніка, сльози в очах, потім вона відводить цей погляд, а ти розумієш: тебе вже поховали.
• Я свій діагноз дізналась з Гугла. Бо мені дали папірець, нічого не пояснили і сказали, що треба дообстежитись. Я сіла в коридорі, забила в пошук ті слова, що були написані, і звідти дізналась, що в мене рак. Дуже важливо, щоб інформацію про діагноз «рак» доносив не «доктор Гугл», а лікар, який працює з цим. Саме в силах лікаря сказати пацієнтові діагноз так, щоб той лікувався і робив все, що треба.
• Після всього мені дуже пощастило, я знайшла свою лікарку, з якою я могла говорити відверто, чесно. Я у неї запитала, які у мене шанси, чи варто мені взагалі  починати лікування, може, вже пізно, не мучити себе, не мучити сім’ю. І вона мені сказала, що оцінює мої шанси 50/50: ви в надійних руках, але все залежить і від вас, від того, як організм відреагує на лікування, і вашого настрою. І тут вже я почала спілкуватись зі своїм організмом, просити його добре відреагувати на лікування. Жартую, звичайно.
• Я коли була лиса, ходила без шапки на вулиці влітку, і хтось мене прийняв за ветеранку АТО. «Ви з війни?». Я кажу: «Так! Я з війни, але з іншої». Боротьба з раком – це теж трохи війна. І життя ділиться на «до» і «після», як би ми не хотіли.  Навіть якщо лікування успішне, я в ремісії, інші в ремісії, життя не буде таким, як раніше. По-перше, психологічно ми змінилися. Дехто намагається забути про те, що був рак. Це неможливо. Два роки тому я вночі прокидалась з думкою: «Боже, у мене рак. Я що – помру?» Це інтуїтивно відбувається. Це треба прийняти як частину свого життя і будувати своє нове життя з урахуванням цих обставин: я не можу собі дозволити бути надто активною, треба дозовано використовувати свою енергію.
• Так, життя змінилось, всі плани, які були раніше, треба або перенести на невизначений термін, або поставити хрест на них. Але треба шукати мрію. От запитують у багатьох онкохворих дівчат: «Що ти хочеш?» – «Я хочу бути здоровою». Для мене це ні про що. Жодна людина не є абсолютно здоровою. Я собі поставила за мрію: хочу побувати на морі і хочу побувати в Парижі. Ці дві мрії могли здійснитись лише за умови, що я закінчила лікування, воно успішне, я в ремісії, і у мене достатньо сил, щоб у Парижі походити пішки, подивитись на всю ту красу.

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.