«У кожного своя війна»: Міла Реутова про те, як долати онкологію і жити з діагнозом «рак»
Тетяна Трощинська
31.05.2019 18:39
Коли я захворіла у 2015 р., перше, що мені було потрібно, крім того, щоб поставити правильний діагноз і призначити лікування, — це приклади людей, які вже пройшли складне лікування, які вже живуть з цим. Мені хотілось з ними поговорити. І дізнатись, наскільки все це страшно і наскільки все реально. І чи варто це все починати. Оце головне питання: чи варто це починати і чи можна з цим жити.
Бувають різні види раку, різні стадії, різне лікування. Якщо хвороба виявлена раніше, лікування може бути не таким агресивним, травматичним, тривалим, хвороба прогресує не так швидко. І тіло людини справляється, і людина може виглядати досить звичайно. Звичайно, на більш просунутих стадіях – операції, хіміотерапія. Багато хіміотерапій мають таку побічну дію як алопеція (випадає волосся). Але з’являються нові препарати, і вчені працюють не лише над тим, щоб вони долали рак, а й мали менше побічних, токсичних впливів на людину. Наприклад, я капала ще рік хіміотерапію, а волосся почало рости, і була нормальна коротка стрижка, от як у вас.
Якщо я не збиралась захворіти на рак, я купувала яскраві речі, носила високі підбори, у мене купа косметики, я звикла за собою доглядати. І ось я запитую: мені що, все це скласти в мішечок, винести на смітник? Мені хочеться продовжувати жити звичним життям. І мені не хочеться ловити на собі співчутливі погляди, коли людина на тебе дивиться, а у неї спочатку шок, потім паніка, сльози в очах, потім вона відводить цей погляд, а ти розумієш: тебе вже поховали.
Я свій діагноз дізналась з Гугла. Бо мені дали папірець, нічого не пояснили і сказали, що треба дообстежитись. Я сіла в коридорі, забила в пошук ті слова, що були написані, і звідти дізналась, що в мене рак. Дуже важливо, щоб інформацію про діагноз «рак» доносив не «доктор Гугл», а лікар, який працює з цим. Саме в силах лікаря сказати пацієнтові діагноз так, щоб той лікувався і робив все, що треба.
Після всього мені дуже пощастило, я знайшла свою лікарку, з якою я могла говорити відверто, чесно. Я у неї запитала, які у мене шанси, чи варто мені взагалі починати лікування, може, вже пізно, не мучити себе, не мучити сім’ю. І вона мені сказала, що оцінює мої шанси 50/50: ви в надійних руках, але все залежить і від вас, від того, як організм відреагує на лікування, і вашого настрою. І тут вже я почала спілкуватись зі своїм організмом, просити його добре відреагувати на лікування. Жартую, звичайно.
Я коли була лиса, ходила без шапки на вулиці влітку, і хтось мене прийняв за ветеранку АТО. «Ви з війни?». Я кажу: «Так! Я з війни, але з іншої». Боротьба з раком – це теж трохи війна. І життя ділиться на «до» і «після», як би ми не хотіли. Навіть якщо лікування успішне, я в ремісії, інші в ремісії, життя не буде таким, як раніше. По-перше, психологічно ми змінилися. Дехто намагається забути про те, що був рак. Це неможливо. Два роки тому я вночі прокидалась з думкою: «Боже, у мене рак. Я що – помру?» Це інтуїтивно відбувається. Це треба прийняти як частину свого життя і будувати своє нове життя з урахуванням цих обставин: я не можу собі дозволити бути надто активною, треба дозовано використовувати свою енергію.
Так, життя змінилось, всі плани, які були раніше, треба або перенести на невизначений термін, або поставити хрест на них. Але треба шукати мрію. От запитують у багатьох онкохворих дівчат: «Що ти хочеш?» – «Я хочу бути здоровою». Для мене це ні про що. Жодна людина не є абсолютно здоровою. Я собі поставила за мрію: хочу побувати на морі і хочу побувати в Парижі. Ці дві мрії могли здійснитись лише за умови, що я закінчила лікування, воно успішне, я в ремісії, і у мене достатньо сил, щоб у Парижі походити пішки, подивитись на всю ту красу.
Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.