В Україні жінкам не можуть пробачити двох речей: те, що вони молоді, й те, що вони старі — Зоя Казанжи

— Я вітаю вас із тим, що ви стали членкинею українського ПЕН-у. Думаю, це важливо й знаково, а ПЕН зараз починає ініціювати дуже важливі суспільні дискусії. Що для вас це означає та які теми у нас недостатньо проговорені?

— Дякую за привітання, тому що для мене це дуже важливо. Я в себе в родині розповідала, що вкінці 80-х, коли в нас була перебудова, для мене ПЕН-клуб – це було щось таке неосяжне, мрія. Мені здавалося, що там точно якісь небожителі, бо це були дуже гучні імена. Коли Тетяна Терен, координаторка  українського ПЕН-клубу, написала з таким запрошенням, я почала збирати документи й написала в себе на Facebook, що я, мабуть, менше переживала, коли заміж виходила. Може, це й смішно, але для мене це дуже важливо.

Світоглядно для мене було дуже важливо стати членкинею ПЕН-клубу. Справді, ми розширюємо свою дію, тематику.

Проблеми, які підіймаються ПЕН-клубом, набагато ширші, ніж просто гурток письменників, які про щось говорять

Найближчі літературні читання будуть 28 березня о 19.00 в Кримському домі. Збираємося, щоб почитати з приводу узбецького журналіста Нарзулло Охунжонова. Це опозиційний узбецький журналіст, який після довгих поневірянь отримав притулок в Україні, втратив зір. Ми хочемо влаштувати читання, зібрати кошти на допомогу сім’ї Нарзулло,тому що в нього дружина, п’ятеро дітей, втрата зору.

Це дуже важливо, тому що це не лише обговорення складних тем, а і певні дії. А складні теми… В нас купа всього непроговореного. В нас немає традиції  розмовляти…

— У нас більше заговореного, здається.

— Так, можливо, іноді інформаційний шум стосується якихось хайпових тем, але є теми, які підіймаються не лише раз на чотири роки. Теми, які стосуються життя, смерті, якості життя, здоров’я, психічного здоров’я, наших почуттів, емоцій, стосунків. Тут куди не покажи пальцем – це все непроговорене, десь загнане всередину.

Це речі, про які я зараз намагаюся писати. Це про те, що треба не боятися проговорювати. Я іноді пишу якісь колонки й думаю: «Боже, це повністю душевний стриптиз». Ти оголюєшся, виходиш і розказуєш усе, що в тебе всередині. Але коли мені пишуть: «Боже, я тобі дякую, що ти це озвучила, бо мені це боліло», я розумію, що це треба робити.

Ці страждання з покоління в покоління, коли є певні стандарти, придумані незрозуміло ким, що  «хлопчики не плачуть», «не треба все розказувати подружкам», «мама завжди права», «жінка має підкорюватися чоловікові» чи «жінка дурніша за чоловіка», – так це транслюється поколіннями. А ми лише зараз починаємо вибиратися з цього, робимо це дуже інтенсивно, що не може не радувати.

— Вже виросло покоління батьків, нехай не всі, а якась частина, яке дозволяє дітям бути щасливими, бути такими, які вони є. Ми ж прекрасно пам’ятаємо ті часи, коли ми й помилятися не могли, щоб не підвести батьків, свій рід.

— У мене є колишня однокласниця. Ми дуже близькі – нас три такі подруги-однокласниці. Ми спілкуємося і є одна в одної, хоча школу закінчили 33 роки тому. Так от, ця подруга відмінниця, золота медалістка. Вона отримала направлення на навчання, закінчила механіко-математичний факультет із червоним дипломом. Уже навіть розпався Радянський Союз, але вона повернулася в те саме село, звідки отримала направлення. Сказала: «Я не можу, батьківщина витрачала на мене гроші». Ми казали їй: «У тебе червоний диплом, ти можеш їхати куди завгодно – навіщо тобі це село, де три вулиці й малокомплектна школа?» Вона й досі там живе. Вона дуже правильна й все робить ідеально. Якось давно вона сказала таку фразу, яку я їй кілька днів тому нагадувала: «Ти пам’ятаєш, ти мені казала, що тобі батьки не давали права на помилку?» Вона мала приносити додому або п’ятірки або двійку. Двійка –  це три просто не вивчила, а п’ятірка – придумані незрозуміло ким ось ці завищені стандарти.

Наші діти – ровесники. Коли їм було років по десять, вона мені сказала основне: «Ти знаєш, я своєму синові дозволяю робити помилки. Це те право, якого в мене не було, й через це в мене купа страждань, тому має бути все ідеально». Оце ідеально, правильно –  встановлені кимось рамки. Вона мені каже: «Ти розумієш, я проживаю не своє життя». Каже, що збирає гроші, щоб просто поїхати звідти й змінити життя.

Я вважаю, моє покоління – це покоління інших батьків, які мріяли бути космонавтами, але взяли смугасті торби й поїхали на «Сьомий кілометр» торгувати, бо треба було вижити (для Одеси це актуально).

Але ми досить швидко пройшли цей період трансформації. Хтось зламався, хтось спився, когось вже немає. Але ті, що вижили, – це ті, які народили по одній дитині. А якщо спромоглися й на другу, то зробили це десь у 40 років, коли перестали боятися.

Мені здається, ми більш притомні батьки. Можливо, мені здається. Бо іноді моя донька каже: «Як так сталося, що ти з такої кльової та сучасної мами раптом перетворилася на банальну бабусю?» От бабуся я банальна. Мені головне, щоб вони були нагодовані.

Зараз я трясусь над своїми онуками. Мені чоловік каже: «Дивися, діти мають падати». Але іноді я кажу, що, можливо, це я боюся за себе – ми ж егоїсти, – бо якщо впаде дитина, я маю нести за це відповідальність. Я намагаюся про це чесно писати й говорити: дуже часто, коли ми зупиняємо своїх дітей, це означає, що ми боїмося за себе. Якщо він чи вона почне експериментувати, раптом якась не та професія, то я собі думаю, що це мені потім доведеться вирішувати якісь питання, у тому числі матеріальні, десь підтримувати, гроші позичати чи віддавати. Іноді це страх за себе. І це нормально. Добре, що ми можемо це проговорювати, якось, можливо, жити з цим або знаходити спільні виходи з ситуації.

Мені дуже важливо розуміти, що зі мною буде через 20 років. І для мне мірило таке – це мої онуки. Я хочу бути для них не зовсім відсталою, я хочу з ними розмовляти однією мовою. Тому я кажу: якщо будуть зашивати чіпи під шкіру, я перша!

Мені якось як докір закинули, що «ти ж пишеш жіночі тексти». Я кажу: «Ну звісно, я не можу писати чоловічі тексти». І це не дорівнює, що жіноча література, вона низького ґатунку чи вона якась інша. Так, вона про почуття. І я про це говорю на зустрічах, тому що люди приходять, запитують, люди раптом виявилися готові говорити про почуття. І, звичайно, більший відгук в коментарях ці тексти мають у жінок. Але більше чоловіків приходять у приватні повідомлення, де розповідають свої історії. Чоловіки не готові говорити про це вголос, але вони точно так переживають, точно так  страждають.

І був дуже цікавий батл, цікавіший, ніж текст. Текст був про стосунки старої матері і сина, й ці стосунки найбільш дражливі. І от один із чоловіків написав, що це історія практично про нього, коли він перестав спілкуватися зі своєю мамою, це було 20 років тому, почав жити своїм життям, бо його життя  було практично знищене. І він відповідав на всі закиди.

Немає нічого цікавішого, ніж людське життя. У мене є така мрія – літературне кафе, де можна було б пити чай/каву й розмовляти. Я аудіалка абсолютна, для мене важливо розмовляти. Мені подобається ідея школи якісної журналістики, аналітичної журналістики. Я носилася з ідеєю відкрити курси математики для журналістів, бо ми не вміємо рахувати. Або ще така ідея на стику документалки:  було б дуже круто взяти бабць наших і повезти їх у Францію, Польщу, Фінляндію, і зняти ці реакції, як вони відкривають для себе світ.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.