Я мрію вести великі естрадні концерти – Андрій Куликов

Про свідомий вибір української мови у юнацькому віці, чому досі з інтересом ходить з диктофоном і робить репортажі, чому пішов з ICTV на рік пізніше, ніж хотів, навіщо запрошувати в ефіри політиків-популістів, — про це та більше говоримо з Андрієм Куликовим, журналістом, головою правління Громадського радіо

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Андрій Куликов

Я мрію вести великі естрадні концерти – Андрій Куликов
https://static.hromadske.radio/2018/12/hr-4020-18-12-28_kulykov.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/12/hr-4020-18-12-28_kulykov.mp3
Я мрію вести великі естрадні концерти – Андрій Куликов
0:00
/
0:00
Андрей Куликов // «Громадське радио»
Андрей Куликов «Громадське радио»

Ходити з диктофоном – то цікаво, так по-інакшому відчуваєш світ довкола

Ходити вулицями з диктофоном – це цікаво, ти зустрічаєшся з новими людьми, по-інакшому відчуваєш світ довкола. Я шкодую, що мені не часто виходить це робити. Інша справа, що я не люблю на вулицях робити бліц-опитування. Я розумію, що це необхідний жанр. Але підходиш до людини і питаєш: «А що ви думаєте з приводу…?», а людина в цей момент про це взагалі не думає.

Українська мова – мій свідомий вибір ще зі школи

Це був свідомий вибір, коли я переходив після восьмого класу російської школи до дев’ятого класу української школи. А потім остаточний вибір був 1979 року по закінченню університету. Мені довелося п’ять років навчатися російською мовою, а от з 1979-го року вся моя публічна діяльність пов’язана насамперед з українською мовою.

Я на телебаченні провів на рік більше, ніж треба було.

Не так пішов з ICTV, як прийшов на радіо. Відколи 2013-го року ми створили Громадське радіо, у мене головним прагненням було знову перейти на радіо на постійну роботу. І кращого радіо, ніж Громадське радіо, я тут не бачив. Можливо, я б і довше залишався на ICTV, якби не існування цієї ініціативи, яка походила знизу. Насправді, я на ICTV ще і затримався. Я був готовий йти (і вперше я це сказав керівництву каналу) ще влітку 2014-го року, але ми те літо працювали без перерви, і, звісно, йти посеред сезону не можна було, тому це затяглося до 2015-го. А потім почалися маневри з обох сторін: то вони не попередили Пінчука, і той мене попросив залишитися, то те, то се. Тому, я думаю, що я на телебаченні провів на рік більше, ніж треба було.

Мені дали зрозуміти, що Пінчук не бажає, щоб майор Мельниченко був запрошеним на «Свободу слова»

Не втручання, а присутність Пінчука відчувалася. Наприклад, абсолютно не ставилося питання запрошення до ефіру майора Мельниченка (фігурант справи Георгія Гонгадзе – ред.).  Хоча були епізоди під час моєї роботи, коли він вартував того, щоб з’явитися у нас е ефірі, як би ми до нього не ставилися. Але знаючи ставлення Пінчука до майора Мельниченка, до тієї ролі, яку він зіграв у звинуваченні колишнього президента Кучми у справі Гонгадзе і не тільки, ми утримувалися від цього. Коли я висловив думку, що варто б було Миколу Мельниченка запросити, мені пояснили, що, на жаль, це навряд чи можливо. Я зрозумів, що це неможливо взагалі, і хто його знає, до чого це може призвести.

Що отримує глядач від запрошення до ефіру популістів?

Усвідомлення того, щоб вони не відповідають на запитання. І до цього можна привернути увагу аудиторії, і аудиторія робить свої висновки. Класичний приклад з практики BBC – інтерв’ю одного з кореспондентів з президентом Малаві – «Доктором» Бандою. Він не відповів на жодне з 11 запитань, і це інтерв’ю було передано в ефір саме в такому вигляді. Аудиторії було зрозуміло, що на ці запитання «Доктор» Банда не хоче відповідати, тому що будь-яка правдива відповідь буде йому невигідна.

Про що я нікому не говорив?

Не говорив про те, як одного разу сильно напився і почав приставати до жінки в потязі, отримав по пиці, і цей ляпас мене багато чому навчив. Не в тому сенсі, що було прикро, що з’їздили по пиці, а в тому сенсі, що не можна нав’язувати людині щось.

Я не п’ю, тому що одного разу я підійшов занадто близько до того порогу, за яким вже не було нічого. Так само я не сікаюся більше до жінок.

Діти, онуки, коти, собаки.

Дочка – Ніна, її чоловік – Вова (вже україномовний, а був російськомовний). Це його ставлення до мови змінила моя дочка Ніна, котру я виховував україномовною. До речі, мені досі прикро, які мені доводилося іноді вживати способи. Іноді мені доводилося говорити: «Поводься чемно, щоб люди знали, що дитина, яка розмовляє українською, поводиться чемно». Тоді були такі обставини, зараз би я такого б не говорив. У Ніни і Вови є четверо дітей –Євгеній, Олексій, Миколай і Неллі. Мені прикро, що зараз старший онук має навчатися в Польщі – він навчається на звукооператора. Виявляється, що в Україні в системі середньо-спеціальної освіти здобути фах звукооператора неможливо.

У них є пес – Стіч, йому вже багато років. Він перших двох онуків носив в себе на спині, дуже добрий пес. І є в них одна кішка.

А мені колись собака врятувала життя. Я втратив свідомість, була сильна внутрішня кровотеча. Лота мене тоді відлизала, я зміг доповзти до телефона і викликати швидку. Але перша швидка не приїхала. Я знову знепритомнів, Лота мене знову відлизала, і вже з другого разу приїхала карета швидкої, яка забрала мене одразу на операційний стіл.

Свого часу я навіть підтримував діяльність КДБ.

Дискурс «радянської людини» і мене не оминув. Проте він у мене лише в деяких аспектах. Щодо національної політики в Радянському Союзі я завжди бачив несправедливість і не тільки щодо українців, але й щодо інших національностей. Але до певного часу я цілком залишався прихильником однопартійної системи, планової економіки і навіть діяльності того самого КДБ, там, де стосувалося прошуків іноземних розвідок.  По-моєму, в андропівські часи ще до Горбачова я вступив до Комуністичної партії, що викликало обурення у мого батька. Він ніколи не вступав до Комуністичної партії, і наводив мені цікавий приклад, який пояснював, чому. Він воював на фронті німецько-радянської війни, і був у наземному обслуговуванні штурмової авіації. Він каже, що нас збирали на політінформації від радянського Інформбюро. На них ми чули, що на фронті від Білого до Чорного моря за день Червона авіація збила, умовно кажучи, 60 літаків ворога, а сама втратила п’ять. А в той день лише до їхнього полку не поверталося п’ять або більше екіпажів і літаків. І він каже, що вирішив, що з людьми, які так брешуть, він більше не матиме справи.

За що соромно?

Соромно за деякі особисті відносини, коли я завдавав людям шкоду там, де міг би її не завдавати. Соромно за один випадок у програмі «Свобода слова», коли ми запросили народного депутата Власенка, а серед експертів була його колишня дружина. Я про це не знав. А коли дізнався, не подбав про те, щоб Власенка про це попередили.