Ірина Славінська: Минуло 75 років від дня розстрілів у Бабиному Яру. В рамках пригадування цих подій у тебе відбудеться концерт. Що це буде за музика?
Мар’яна Садовська: Буде відкриття конференції про Бабин Яр. Я приїхала з проектом дуету з Крістіаном Томе (перкусіоніст і електронщик з Кельну). Це буде проект, який я називаю «Весна». Одна з прем’єр була якраз тоді, коли в Україні починався Майдан. Сьогодні ми вертаємося з цим проектом. Він вже трошечки виріс, зміцнів, змінився. Міняється життя і музика разом з ним. І я страшенно щаслива, що я тут.
Ірина Славінська: Чи важко співати і робити музику, коли йдеться про такі важкі події та нелегку память?
Мар’яна Садовська: Для мене музика – спосіб того, як взагалі переходити через час, через який ми всі переходимо. Я не співаю розважальної музики і не співаю музики в стилі поп. Тому для мене це в тому сенсі, як це існує в класичній музиці чи літературі. Наприклад, через переосмислення, перепускання тих важких тем через себе, намагання поставити собі і глядачам запитання, на які не завжди можна легко знайти відповіді. Для мене це спосіб, як не здуріти. Я живу далеко від України, дуже часто є відчуття безсилля.
Ірина Славінська: І ця дистанція посилює тривогу?
Мар’яна Садовська: Так. І тому через музику я намагаюся знайти певний вихід. «В словах не скажу, а в пісні виспіваю все», – як казала Маруся Чурай Ліни Костенко.
Ірина Славінська: Як працює це виспівування болю чи інших емоцій?
Мар’яна Садовська: Я часом говорю, що на сцені мені страшенно важливо, в моїй праці мати сміливість і силу торкатися найтемніших і найтрагічніших моментів. Не замикати очі, не замовчувати. Але і занурюватися в ці питання, щоб знайти певний вихід з ситуації. Це трошки шаманічний момент. Чи як Орфей, коли спускаєшся до пекла, щоб вийти з нього.
Через музику я намагаюся знайти певний вихід.
Під час концертів мені важливо піднімати ці запитання. Я недавно співала концерт в Дортмунді. Після концерту глядачі-німці сказали, що для них це було важливіше, більше сказало про Україну, ніж багато статей і матеріалів у медіа.
Ірина Славінська: Чому це так працює?
Мар’яна Садовська: Можливо, бо все-таки ми знаємо, що медіа мають певні пропагандистські способи існування. Вони дуже люблять все перебільшувати, перечорнювати, або підкладати свої трактування. Мені здається, дуже важливо, щоб зараз нас бачили: які ми люди, як ми плачемо, як сміємося, який в нас гумор. Щоб нас почули і побачили такими, які ми є.
Зараз йде стільки дискусій про Бабин Яр. І стільки йдеться про те, як на такі теми розмовляти. І я дотримуюсь думки, що це саме ми повинні почати говорити. Не нам повинні розповідати, а ми повинні робити це всіма способами: літературою, фільмами, мистецтвом, фактами заявити, що і як тоді було. Щоб нам не вкладали нас самих в наші голови.
Ірина Славінська: Дивлячись за дискусіями українських офіційних істориків, мені здається, що не завжди є готовність говорити про себе не лише як про тих, хто страждав, але й про тих, хто змушував інших страждати. Чи мистецькі продукти можуть допомогти в цій розмові?
Мар’яна Садовська: Думаю, можуть. Особливо, кінематографія. Візуальний ряд завжди дуже впливає. Але, думаю, і література. На концертах я не можу робити лекції про історію України. Але я можу намагатися розповісти, хто ми є. І я думаю, це має дуже велике значення. Вірю, що до цього дозріють українські політики і більше почнуть підтримувати мистецькі проекти.
В серпні я їздила зі своєю знайомою українкою, яка народилася в Америці в пошуках людей і місць, де працювала її мама, яка була вивезена фашистами на примусові праці. Ми дуже багато розмовляли про те, що в Америці чи на Заході ви легко почуєте, що українці співпрацювали з нацистами. Але ніхто не знає про те, скільки жертв було насправді і що українців як і поляків, росіян вивозили в рабство. Ці теми треба піднімати. І на мистецьких рівнях теж.
Ірина Славінська: Музика не потребує перекладу?
Мар’яна Садовська: Для мене – ні. Як можна перекладати твори Баха, Моцарта?
Ірина Славінська: В твоїх роботах є елементи давніших українських пісень, наприклад, заробітчанських. І не все це зрозуміло само собою. Десь треба знати контекст української міграції на межі 19-20 століття чи інші фольклорні штуки. Як ці речі пояснювати?
Мар’яна Садовська: У своїх концертах я намагаюся використовувати елементи театру і елементи так званого storytelling. Не пояснюючи, про що пісня, вводити певні стани, наводити на асоціації. Мені страшенно цікаво, бо на концерті я використовуватиму англійську мову, бо вона настільки органічно існує в деяких композиціях, що не було би ніякого сенсу перекладати українською. Це для мене якраз спосіб, як не пояснюючи відкривати певні території, які стають зрозумілими на рівні підсвідомості, архетипів.
Ірина Славінська: На твоїх концертах часто звучить декілька мов. Мова музики і мови: як вони взаємодіють?
Мар’яна Садовська: Для мене це страшенно цікавий аспект: коли закінчується мова і починається спів. Межа між словом-текстом і між текстом, який мусить бути виспіваний. Під час експедицій в Україні для мене був дуже цікавий момент: не встигаєш ввімкнути запис, бо бабусі, які щойно просто розмовляли раптом починають співати. Межа між мовою і піснею дуже тонка. І вона мене страшенно цікавить. І фактично саме цю межу я намагаюся зловити під час концертів.
Ірина Славінська: Напевно, ще можна поговорити про такий аспект, як мова і звучання мови як своєрідну музика.
Мар’яна Садовська: Так. Я часто розповідаю, як я вперше приїхала в село Крячківка. Це легендарне українське село, всі знають і співають пісні колективу «Древо», який досі живе в тому селі і співає. І я вперше туди приїхала з теоретиком театру з Англії Полем Елайном. Так сталося, що перша жінка, яку ми зустріли, була Надія Микитівна Роздабара. Я не знала, як вона виглядала. Але це була співачка з «Древа». Я питаю: «А ми от приїхали сюди почути старовинні пісні, хтось тут співає?» І вона починає відповідати. І почала говорити таким голосом і такою мовою, що Поль Елайн, англійською, не розуміючи жодного слова питає: «Мар’яно, вмикати диктофон, вона вже співає?» Я запам’ятала це на все життя.
Мова, якою розмовляють в Україні, в різних етнічних групах, вже дуже музична. З цього виникають і ритми, і мелодика і так звані коліна українських пісень. Чому так важко перекласти, особливо, обрядові пісні? Бо в самих словах, тексті закодовані дуже потужні значення і енергії, це замовляння. Деякими можна бавитися. Наприклад, слово «благословення» і «blessing» (англ.). Або «вдова» і «widow» (англ.) чи «witwe» (нім.). Деякі сенси можна використовувати і відгадувати паралелі в звучанні. Мені це завжди страшенно цікаво. Але я пригадую, як не могла погодитися на переклад «радуйся» – «rejoice». Це «радуйся» вже має дуже сильний позитивний заряд.
Але часом під час концерту я знаю, що ці коди будуть сприйматися на рівні підсвідомості. Там не треба розуміти слів. Коли я виконую пісню на слова Жадана «Звідки ти, чорна валко». І коли виконую її на Заході для неукраїнського глядача, мені страшенно важливо, щоб вони зрозуміли слово в слово, дуже точно. І тому я виконую в англійському перекладі. Бо я знаю, що люди відчують емоцію. Але часом важливо, щоб текст був зрозумілий один до одного.
Ірина Славінська: Як воно, почати співати англійською, німецькою мовами?
Мар’яна Садовська: З одного боку, дуже складно. З іншого, в принципі, як будь-якою мовою.
Ірина Славінська: Є письменники, які не можуть писати чужою мовою. Є й ті, хто може чудово жити в інших країнах, писати українською. Є такі таланти, як Набоков, які писали тими мовами, в яких країнах жили. У твоїй ситуації є багато мов, які переплітаються. Але був перший раз, коли ти видавала звуки не українською.
Мар’яна Садовська: Так. Я не завжди намагаюся уникнути акценту. Часом дуже свідомо залишаю дуже виразний український акцент, виконуючи пісні німецькою, англійською чи польською. Якщо є добрий переклад чи твір писаний, скажімо, англійською, тоді для мене важливо заглибитися «під шкірку» тексту і докопатися до тих кодів і значень, які закодовані в звучанні. Думаю, без таких кодів в поезії було б неможливо. Коли починаєш відчувати це, тоді мовний бар’єр і мовний страх зникає.
Свідомо я залишаю дуже виразний український акцент, виконуючи пісні німецькою, англійською чи польською.
Ірина Славінська: Чи твоя музика змінюється зі змінами мови?
Мар’яна Садовська: Ні. Я так не можу сказати. Живучи далеко від України, в мене є більше страху, що моя українська мова змінюється, часом міліє. Коли я приїжджаю в Україну, мені важливо чути живу мову і пригадувати слова, які я вже не вживаю. Може ми однаково пишемо «а» чи «о», але це дуже різні звучання в кожній мові. Я точно знаю, що коли довго спілкуєшся німецькою, потім англійською чи польською, відчуваєш, рот, горло, язик, як там відбувається «переставляння меблів».
У мене був досвід праці з двома співачками. Одна – швейцарка, яка займається традиційним швейцарським йодлем. І друга з Фінляндії, котра займається традиційною фінською музикою. Але обидві, подібно до мене, дозволяють собі досить сміливо працювати з власною традицією. Кожна з нас пропонувала певні пісні. І скільки часу нам зайняло допасувати наші а-о-е-и-і одна до одної і, особливо, під час співу! У мене зараз назріває наступний проект, коли я намагаюся обібрати слова і залишити тільки звукові значення, пробувати творити сенси і музику, абстрактніше і на рівні серцевини.
Ірина Славінська: Як із цим працюється?
Мар’яна Садовська: Цікаво. Я зараз багато працюю і шукаю, як заспівати один текст Люби Якимчук, дуже потужний, зі збірки «Абрикоси Донбасу». Називається «Марш шрам». Вже сама Любов Якимчук лишає «ш-ш-ш…» і «вплести в неї сиве волосся, розкидане степом». У світі багато митців працюють в такому напрямі.
Мене це теж цікавить, бо це продовження пошуку: коли треба вимовити слово точно і саме тією мовою, а коли можна залишити тільки код цього слова.
Ірина Славінська: Як війна присутня у концертному досвіді та творенні?
Мар’яна Садовська: На жаль, так, як і в кожного з нас. Встаєш зранку, відкриваєш газету, читаєш новини. Вже тепер зі страшним відчуттям, що ти звик, що сьогодні стільки поранених і загиблих. Часом мене пригнічує, що я чую з України, скільки поранених і нема коштів для лікування. А часом я просто намагаюся сказати собі: «Добре. Що я маю зробити сьогодні?»
Так, я працюю над музикою, бо я знаю, що мені дано голос. Я знаю, що цим голосом я можу намагатися докликатись до людей, як далеко від України, не мають поняття про неї, а якщо і мають, то лиш те, що отримують з мас-медіа. Звичайно, я теж намагаюся концентруватися і на таких фактах, що, наприклад, за останні роки в багатьох знайомих народилися дітки. Я намагаюся побачити в цьому дуже сильне проміння надії. Крім смертей, мені важливо бачити, що життя і далі триває, дітки народжуються і все буде добре.