Чорнобильська зона: досвід сталкера та письменника

Ірина Славінська: Ви використовуєте словосполучення: «емоційне картографування зони». Що це означає?

Маркіян Камиш: Це мій особистий досвід, який я не перекладаю слово в слово, це якийсь емоційні рефлексії, щось відмінне від звичайного путівника зони. Коли я потрапив у цей маленький мікросвіт, у це середовище, подивився, як про це пишуть, я зрозумів, що є багато путівників: структурні і ще якісь. Коли я взявся писати «Оформляндію», я зрозумів, що вона має бути чимось емоційним, метаметафорою, чимось абсолютно віддаленим, але зберігаючи реальне і декораційне тло, і вона має бути повністю емоційним текстом, виключно художнім. Тому і емоційне картографування. А «картографування» тому, що мій ліричний герой пересувається з точки А в точку Б, і місця там виринають.

Ірина Славінська: Ви вже згадали про наявність (а може відсутність) теми зони у літературних текстах. Чи письменнику, який починає з цим працювати, було на що подивитися і на що спиратися?

Маркіян Камиш: Я давно цікавлюся цією темою, у моїй сім’ї є відсилки до неї. Алексієвич я прочитав на початку 2000р. Це розкішна, але документалістика. По-перше, я орієнтувався на сучасну українську літературу, це було 10 років тому, коли формувалися мої смаки, це були люди, які зараз на вершині літературної гори: Андрухович, Жадан, вони на мене дуже вплинули, якщо говорити про якусь стилістику. Будь-яка стилістика трансформується і потім перетворюється у щось своє, але я зустрів у цій темі вакуум, ніхто з сучасних українських письменників не пише про зону, якщо говорити про художнє.

Ірина Славінська: Чому ця тема присутня мало?

Маркіян Камиш: До 2007-2008 року це місце було абсолютною Terra Incognita навіть за кількістю нелегалів, в середині 2000 років туди ходили одиниці, тема була абсолютно невідома.

Тільки зараз, коли почали з’являтися звіти, купа фотографій, земля бодай для українців і потроху перестає бути чимось невідомим. Тоді йде наступний етап. Добре, ми вивчили місце і бодай трохи до нього торкнулися, давайте тепер щось з ним зробимо. Тут власне виступає тема про художні образи.

Якщо «Оформляндія» і «Київ-86» також частково була емоційною картографією, зараз я переключаюся на людей: маленькі маргінальні соціуми в зоні і увага біля зони. Бо зазвичай самопоселенці і самопоселенки вже дуже серйозно картографовані, бо до них приїжджають, а от про людей, які живуть біля колючого дроту, пишуть набагато менше. Цікаві навіть не старі жіночки, які пам’ятають часи аварії, а люди, до яких звичайний молодий письменник побоїться підходити не сховавши волосся під якоюсь шапочкою, бо якщо вони побачать волосся, звинувачуватимуть його за якимись упередженнями і, м’яко кажучи, спробують фізично дискредитувати. І, насправді, ці люди шокуючі, нагадують мені людей з епохи палеоліту: збиральників, мисливців, які постійно знаходяться у пошуку металу. Він став для них валютою: латунь, мідь, чормет. Ці люди абсолютно дикі.

Ірина Славінська: Як взагалі виглядає собі маршрут сталкера?

Маркіян Камиш: Якщо це було б художнє описання маршруту, обов’язково потрібно передати романтику нічного поля, серпанкової димки на ньому і краплы крові, які лишаються, коли просотуєшся крізь колючий дріт.

Ірина Славінська: Але це потім. Але от, ти виходиш зі своєї квартири у спальному районі Києві і що з тобою відбувається?

Маркіян Камиш: Я сідаю в машину, яка приїжджає за мною із міста Іванкова. Це людина, з якою я їжджу туди 3.5 роки, вона знімає шашку таксиста, а якщо зустріне прикордонника, після того, як висадила мене у правильному місці, вона скаже, що хлопець пішов бухати на водосховище чи приїхав до друзів, у нього взагалі не було з собою рюкзака, як він піде в зону?

Далі буде ніч, вихід з машини у правильному місці, шлях через «колючку», через поле і через ліс, нічними трасами, з якоюсь ночівлею в селі. Далі буде Чорнобиль-2, Бурківка, відстійник техніки або напіввисохлий став-охолоджувач, далі буде нічна чи ранкова Прип’ять, туристи, яких знайдеш, далі нічний залізничний міст і хованки від потяга, якась кинута церква, вівтар, Ісус, який тримає сапфірового дельфіна. І цей дельфін далі снитиметься тобі щодня.

Ірина Славінська: Проходження КПП, контролі – наскільки це присутнє, коли потрапляєш в зону? Це те, що проходять туристи?

Маркіян Камиш: Я не проходжу ці контролі. Але вони є. Це класичний дозконтроль, коли виїжджаєш назад, всі процедури з паперами, які потрібно оформляти за два тижні. Знайомі робили це мені декілька разів, бо зазвичай я ніколи не роблю такі речі. Навпаки, я уникаю чекпоінтів, бо мене там візьмуть за бари, бо в мене нема перепустки.

Ірина Славінська: Якщо говорити про туристів, які ходять в зону подивитися, пофотографувати, ці поїздки, переважно одноденні, завжди супроводжуються візуальним фоторядом, який потім поширюється в соцмережах. Як впливає ця категорія відвідувачів?

Маркіян Камиш: Для того, щоб зняти відеоролик, потрібно більше часу, ніж одноденна екскурсія. Але талановитий фотограф навіть за годину може зробити кілька шедеврів з нетипових ракурсів.

Якщо говорити про письменників, я знаю декількох французьких письменників, які зверталися до мене після виходу «Оформляндії». Всі вони працюють за типовою схемою: приїздять на одноденну або дводенну екскурсію, їздять по традиційних маршрутах і потім беруть матеріал і працюють з ним. Але ж розумієте, чим глибше заглиблення, чим тісніший контакт, тим матеріал буде якісніший.

Хлопець каже: «Я поїду туди офіційно». Я кажу: «Давай звожу тебе, бо тебе навіть не пустять всередину, а всередині, коли падає дощ і ми з тобою сядемо там, увімкнемо пальничку і ти почуєш звуки мертвого будинку вночі, як під кожним протягом стукотить вікнами і краплі з різними звуками падають на різні поверхні». Коли ти починаєш вслухатися, спочатку боїшся, думаєш, що хтось іде, а потім це перетворюється на музику, на ембієнт, щось нагадує мені про Браяна Іно.

Дуже жаль, що мало композиторів ходять до зони за натхненням, бо там я бачу більший потенціал, ніж якщо говорити про фотографію.

Ірина Славінська: Що видно на другий погляд, те, що не видно при кількагодинних туристичних поїздках?

Маркіян Камиш: Перший погляд – сум, контакт з минулим, сум від того, що люди покинули ці місця. Це була гігантська трагедія і вона могла бути набагато гіршою. А другий погляд – спокій. Ти забуваєш про те, що там жили люди, що люди поїхали звідти, для тебе все це перетворюється на частину ландшафту, Прип’ять стає горами, а залізничний міст, перекинутий через Прип’ять, стає спиною дракона. І він перетворюється на цю спину, яка стирчить з води вже 30 років, пожежники загасили вогонь дракона і він впав у річку, а спина стирчить. І люди пустили по ньому поїзди, по ньому ходять якісь нелегали, вони давно думають, що це частина ландшафту, а це просто мертвий дракон. Не кажучи вже про велич антени Чорнобиль-2, вона, звісно, кидається в око з першого погляду, з другого – ти уявляєш себе людиною, яка потрапила у світ «Машини часу» Герберта Веллса, яка з’явилася десь у полі і бачить на горизонті музей історії людства і не може пояснити, що це.

Саме тому, коли я ходив туди вп’яте-вдесяте, я довго намагався не читати історію цього місця, намагався абстрагуватися. У західноєвропейських туристів зараз є така мода: їхати у якісь країни, нічого про них не читаючи. Я би всім порадив перший і кілька наступних контактів спробувати саме у такому форматі. І останнє, що відкривається на другий і третій погляд – села. Спочатку вони здаються всі на один лад.

Ірина Славінська: Це села, де живуть люди, чи закинуті села?

Маркіян Камиш: Закинуті. Здебільшого самопоселенці там вже не живуть. Кілька таких сіл лишилося, але, звісно, нелегали їх обходять стороною, бо це зайві проблеми. У мене колись був досвід з моїм колегою та приятелем Артемом Чапаєм, він дуже хотів поспілкуватися з самопоселенкою, я сказав йому, що ми законтактуємо, а через двадцять хвилин за нами приїде міліція. Вона дійсно приїхала рівно через двадцять хвилин, ми втекли, були пригоди, але це та причина, через яку люди обходять ці села.

Я ходжу часто з фотографами, у них дуже великий інтерес до цього, і вони повністю змінили мій погляд, бо тепер я орієнтуюся тільки на світло, вранішній golden hour: довге пологе проміння, яке створює великі тіні і змінює все, від тьмяно жовтого освітлення, яке по пополудню, а вранці воно золотаве. Для мене дуже важливо застати село саме у такому світлі.

Ірина Славінська: Якщо говорити про смислове навантаження, про що можна говорити, читаючи Маркіяна Камиша?

Маркіян Камиш: Якщо говорити про якісь смисли, сюжети для літератури, то звісно це не тільки експлорація. Експлорація – це перший рівень, це метод пізнання. Я абстрагуюся від минулого і ретроспекції, бо 99% творів на цю тему так чи інакше стосуються ретроспекції. Але якщо говорити про тему, яка би могла стати вічною, захопити голови не тільки в Україні, цю ретроспекцію треба спростити до архетипічного поняття, наприклад, помирання. Туди можна закласти помирання, повернення на якісь місця після помирання, помирання знову. Це якісь цикли і щось, що притаманне нам від палеоліту.

Ірина Славінська: Але і оживання також. Неодноразово з’являлися повідомлення, що у Чорнобильській зоні дуже жваво відроджується природа, забуті виді рослин і тварин.

Маркіян Камиш: І це правда. Нелегалам набагато частіше, ніж офіційним туристам, доводиться на свою голову стикатися з цими тваринами. Але коли я говорю про якісь літературні сюжети, як би я не любив дику природу, фауну, як би мені це не подобалося  і не надихало, передусім я говорю про історії людей. Ці історії здаються мені набагато більш глибокими, такими, які можна зробити глибшими.

Ірина Славінська: Складно говорити про досвід Чорнобиля як про травму?

Маркіян Камиш: Мені не складно, я цього не бачив. Так, у мене батько ліквідатор, але сам я цього не бачив. Людина, яка не бачила чогось, не може повною мірою пережити це. У мене був схожий досвід в житті. Десь 20 років тому батьки возили мене на дачу, це було під Києвом, я там гуляв, ріс. Потім сталося так, що на дачу я 15 років не потрапляв, та і вони теж, тому дача стояла закинута. І кілька років тому я випадково вирішив туди заїхати, коли я зайшов, у мене були візуальні галюцинації, як від наркотичної дії, коли дивлюся на темний кут кімнати і бачу там старий зелений плащ, який оживає. Я би ніколи про нього не згадав, це було дуже далеко, у закапелках тривалої пам’яті, присипане пилюкою. Я би ніколи не дістав його звідти, а коли зайшов, зрозумів. І це відчуття, помножене на сто чи на тисячу, і дає цю травму, про яку людям складно говорити.

Можливо, про травму краще говорити тому, хто в тому відчуває трошки менше, бо тоді людина буде трошки сміливішою.

Ірина Славінська: Чи є в чорнобильській зоні місце для відчуття втраченого дому?

Маркіян Камиш: Це сталий образ, той, який зараз найбільше розтиражований і популярний. Коли є документалістика чи художній твір на цю тему, ми говоримо про людей, які щось втратили. Але я давно повторюю, що мені здається, куди цікавіший зріз, – зона, якою вона є зараз поза туристичним контекстом. Тому я дуже чекаю фільм «Люксембург», моя наступна книжка «Чормет» про металістів, які контактують з зоною. Це дуже неприємні історії, щось таке, в чому нема пафосу. Так, це достатньо цинічні люди, вони грабують всі рештки, які лишилися. Після аварії була ідея збудувати в зоні електроплавильний завод, але пройшло десять років і його передумали будувати, бо сперли стільки, що нічого не лишилося. З одного боку, ніби і смішно говорити про такі речі. Але тут і з’являється трагікомедія. З одного боку, це дуже сумно, з іншого, весело, бо комічних випадків там набагато більше.

Ірина Славінська: На що варто сфокусувати увагу тим митцям, які вперше поїдуть в зону?

Маркіян Камиш: Всім письменникам і музикантам я би порадив не їхати в одноденну екскурсію. Так, це дуже дорого, якщо ви хочете поїхати офіційно на кілька днів. Але все-таки варто. Потрібно їхати невеликою групою, максимум, двоє-троє людей. Краще навіть одному. І варто зосередитися на провінції, наприклад, лівому березі річки Прип’ять, яка досі не є настільки торованою, попросіть у супроводжувача, якого вам мають надати, побільше тиші, аби він не розказував вам всі ці історичні штуки, намагайтеся відчути плинність, проліт метелика біля вас, краплі зі стріхи, вони надихають більше, ніж масиви інформації. Особливо я б радив це музикантам. Звуки, які можна почути в зоні десь біля кинутих будівель, якби я був музикантом, для мене це було б більшою меккою, ніж коли я письменник. Письменникам я би радив звертати увагу не на ретроспекцію, а на те, якою зона є зараз, поза туристичним контекстом. Не на історію місця, а на історію людей.

Ірина Славінська: Як розговорити людину в Чорнобильській зоні і як її знайти?

Маркіян Камиш: Для цього потрібно знайомитися з правильними людьми біля зони і з правильними людьми, які ходять в зону. Ви маєте поводити себе як справжній маскулінум, інакших поведінкових патернів ці люди не сприймають. Вони просто такі, як є. І далі потрібно дуже багато міцних алкогольних напоїв. Vodka – connecting people – там це правило працює.