«Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик», – Ірина Соловей

Хтось приходить на публічний майданчик та пропонує свій проект як цікавий і такий, що має виграти певні перегони. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески, –  з Іриною Соловей розмірковуємо про кульутру спільного фінансування.

 

Ірина Славінська: Спільнокошт як певна етика впливає на те, який продукт виходить?

Ірина Соловей: Думаю, підхід, коли ти плануєш залучити співгромадян, колег та однодумців до фондування проекту на сам продукт якщо і впливає, то позитивно. Ти одразу очікуєш, що буде комунікація з тими, для кого ти створюєш його.

Але з іншого боку, це більш автономний підхід до фінансування, який не замикає автора, культурного менеджера в тісну ситуацію, як коли ти з меценатом, інвестором чи фундацією один на один. І якщо ти звертаєшся до більш широкої аудиторії, ти розумієш, що навряд чи це підійде всім. Але можеш орієнтуватися, що можеш знайти достатньо однодумців.

Ірина Славінська: З досвіду «Громадського Радіо», яке мало три кампанії на Спільнокошті, мені здається спільне фінансування, із залученням майбутніх споживачів продукту, який  виходить в результаті, вводить особливу етику стосунків. Як ти думаєш?

Ірина Соловей: Бачу, напевно, наслідки,які до певної міри і хотіли б, щоб вони з’явилися. У спільнокошті ти не можеш застосувати те, що ми називаємо стратегією фіктивної жертви. Ти не можеш включити віктимну позицію, апелювати до рятувального рефлексу.

Ірина Славінська: А що не так із жертвою?

Ірина Соловей: Це псує стосунки. Це ставить іншу сторону в нерівну позицію. У такому разі діалогу бути не може. Це вже вимушена ситуація. Такі стосунки не зміцнюють відносини між людьми, не формують довіру в суспільстві. Вони, навпаки, виснажують, і це має ширші наслідки, аніж для одного окремо взятого проекту. Тоді коли хтось наступний в достатньо довірливий спосіб пробує залучити кошти, йому потрібно долати упередженість щодо того, що це не взаємні стосунки, а хтось зараз хоче скористатися певною ситуацією.

Коли ми дизайнували Спільнокошт як певну соціальну послугу, ми передбачали, що хотіли б, щоб ці стосунки будувалися за принципом обміну дарами. Тоді можлива сатисфакція, а довіра не буде виснажуватися.

На сьогоднішній фазі розвитку Спільнокошту як явища і сервісу важливо, щоб було більше різноманітних проектів, щоб примножувати довіру, а у доброчинця був більший вибір.

Ірина Славінська: Зі спільнокоштом як способом фінансування є така часто нетипова для українських суб’єктів культури річ, як потреба продати свій проект споживачам, доброчинцям.

Ірина Соловей: Якщо повернутися до теми довіри, я відчуваю, що в українському суспільстві це одна з топових тем, бо її бракує. А її потрібно багато, щоб створювати нове. Навіть якщо це робота з певним капіталом, культурним надбанням, це переосмислення, актуалізація, творення нового.

Довіра виникає там, де хтось наважується на ризик. Хтось приходить на публічний майданчик, пропонує свій проект як цікавий, як той, що має виграти певні перегони. Він має запропонувати зручний інтерфейс взаємодії з цим продуктом і культурним сервісом. Він йде на ризик. І в цьому проявляється лідерська позиція агента культури: наважитися на ризик, запропонувати своє творіння і відкритися до діалогу, в якому зворотнім зв’язком є доброчинні внески.

Ірина Славінська: І попросити?

Ірина Соловей: Думаю, тут просити потрібно не так кошти, як увагу.

Ірина Славінська: А що це зміцнює?

Ірина Соловей: Це змінює те, що рішення залишається на боці доброчинця. А попросити увагу – це означає, що навіть коли люди виділяють час в наших урбаністичних ритмах, щоб подивитися відео чи прочитати текст, це вже інвестиція. Якщо люди залишили коментар і підказали чи запитали щось, це енергія, яку людина додає в процес.

Напевно, будь-якій людині важко, коли вона віддає частку внутрішнього та інтимного, а тут ще має прийти зворотній зв’язок, який може бути будь-який, бо це публічний простір. Мені здається, тому, хто уповноважує себе працювати з культурним полем, важливо цінувати цей зворотній зв’язок і діалог. Але це складно, бо можна захопитися цим діалогом.

Ти виходиш у простір для того, щоб, можливо, навіть провокувати.  Тоді це вже не зовсім культурний менеджмент. Це вже акції, які теж мають місце. Але поєднувати дві ролі: того, хто творить і того, хто продюсує щось, дбає про те, щоб це було змістовно і результативно, мені здається, вже треба прийняти як певний модус сучасності. Особливо це актуально в культурному полі.

В культурі є робота з сенсами, зі змістом. І цінується віртуозність та глибина думки. Водночас, якщо ця думка не набуває втілення, тоді діалог є цінністю, але ця думка має бути доступною, щоб інші могли взаємодіяти з нею. Тоді важливий і результат, залучення коштів. Зібрати необхідну суму – важлива частина того, що можна назвати культурним проектом.

Ірина Славінська: Я пригадала історію зі спільнокоштом «Громадського ТБ», котрі дуже швидко зібрали понад мільйон гривень. І потім мене прикро вразили реакції доброчинців до «Громадського ТБ» як до чогось, що їм належить.  Мені здається це і є історія про етику стосунків.

Ірина Соловей: Спільнокошт опирається на етику співучасті. Фондування, фандрейзинг – це більшою мірою соціальна активність. Ти можеш укладати договір з одним інвестором і домовленість буде стосуватися не контенту, а тільки фінансових показників. Коли такі проекти, які залучають фондування від співгромадян, домовляються, що вони будуть продукувати певну цінність для суспільства, опираються на етику співучасті, варто очікувати, що участь дає доброчинцю голос. Тому Спільнокошт є і певною демократичною практикою. Коли ти долучаєшся, грає роль не розмір суми, а те, частиною чого ти тепер себе бачиш.

Коли говоримо про благодійність, яку коректніше називати як пожертва, твій внесок полегшує комусь життя. І навіть є вислів, що якщо спростити етику благодійності – ти зробив дар, відійшов у сторону і молишся, щоб усе будо добре. Етика співучасті, на якій базується спільнокошт, це залучення, співтворення. Великою мірою розмір суми і швидкість, з якою «Громадське ТБ» під час Євромайдану зібрало кошти, в основному, були спричинені нагальністю. Тим не менше, вже був певний рефлекс Спільнокошту: не просто я когось врятував, щоб вони робили справу, але я долучився, в цій справі в мене є голос.

Ірина Славінська: В українській культурі є давня звичка і традиція невдач, українська історія в пакеті дає нам цю традицію. Спільнокошт як практика передбачає, що люди які творять проект розповідають про нього, про те, чому буде краще, коли він буде реалізований. Наскільки ця практика розповідання про хороше легко дається тим, хто працює в Україні в галузі культури і не тільки?

Ірина Соловей: Зараз, коли ми нещодавно запустили кампанію інституційного краудфандингу для «Ґараж Ґенґ», триває активна кампанія інституційного краудфандингу для «Відкритого університету Майдану», до нас в ході обговорень прийшло усвідомлення, як би цей інструмент міг працювати з організаціями, для яких це могло б бути хорошим інструментом. Багато говорилося про те, що українцям важко сприйняти, скільки коштує успіх громадських організацій, інституцій, які створюють суспільні блага.

Це привело нас до усвідомлення (хоча ми вже маємо і створюємо історії успіху українців сучасних, згадуємо такі історії в минулому), що ще є все-таки досить глибокий підхід і бачення того, чи можемо ми собі дозволити якісне життя.

Ми нещодавно мали розмову під час наукової конференції про Малевича. З’їхалися науковці з різних країн, після цього була дискусія. І згадували про те, що щоб провести конференцію, було проведено аукціон, куди художники надали свої робити. Таким чином був згенерований бюджет для проведення конференції. Павло Гудімов поставив питання, чи це нормально. На цій панелі я зрозуміла, що було б ненормально, якщо б цього не відбулося. Питання не стоїть, чи можемо ми собі дозволити якісне життя. Я би стверджувала, що ми не можемо не жити, не творити якісно.

Успіх – це вже питання іншого характеру. Ті, хто багато роблять, активно ростуть, десь прораховуються, десь мають більше віри, що в зовнішньому середовищі є передумови, але ще не визріли. Ти багато вчишся на тому, що не вдається, це нормально. Якщо говорити про загальну суспільну ситуацію, що стосується речей, які б ми мали як громадяни України фондувати самостійно, ми маємо свій середній клас уповноважити, що це не тільки люди з певним рівнем доходу. Це люди, які формують порядок денний. Ми впевнені, що фондувати інституції, які створюють суспільні блага,це спосіб активно і структуровано формувати порядок денний.

Якщо ми хочемо впливати на те, по якій траєкторії рухається наше місто, район, регіон, країна, світ, нам потрібно усвідомлено і активно формувати порядок денний. І зручний інструмент – фондувати громадські організації, і це вимагає від нас поінформованості. Ми маємо виділяти час, щоб дивитися відео, читати описи проектів, ставити питання учасникам команди, дискутувати. Має бути усвідомлене та проінформоване рішення, чи робити внесок на користь тієї чи іншої організації. Тоді це взаємодія широкого характеру, в якої є великий потенціал.

Ірина Славінська: Чи існують особливості колективного фінансування по-українськи?

Ірина Соловей: Можливо такою особливістю буде те, що найбільш активно поряд з культурними проектами фондуються проекти освітніх інновацій. Це свідчить про те, що ми розуміємо, що нам потрібні нові компетенції і нова ситуація в системі освіти. Ми, як спільнота, знаємо, в якому ми стані, знаємо, що треба робити і робимо це.